Література

Література (лат. littera – буква, літера) – сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Л. за своїм змістом розмежовується на філософську, політичну, природничу (біологічну, математичну, географічну тощо), юридичну, філологічну, тобто наукову, та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб. Сама специфіка художньої Л. є предметом літературознавства, зокрема теорії літератури. Визначення Л. як такої, що відтворює дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання термінів “мистецтво”, “вид мистецтва”, “дійсність”, “відтворення-відображення”, “художній образ”, “мова-мовлення”. Сутність мистецтва окреслюється на перехресті понять “естетичне освоєння дійсності”, “суспільна свідомість”, “культура”, “діяльність”, “образ”, “наука”, “висловлювання”, “модель дійсності”. При такому підході до осягнення сутності мистецтва виявляють свою однобічність теорії мімезису (наслідування), гносеологізму, інтуїтивізму, конструктивізму. Маючи на увазі тисячолітню історію словесності, її еволюцію, змінюваність відомих літературних напрямів (класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, сюрреалізм і т. п.), варто сформулювати найзагальніше визначення художньої Л. як виду мистецтва, що певним чином співвідноситься з об’єктивною дійсністю, але не видає своїх творінь за дійсність. Теоретична думка ще з часів Аристотеля намагається осягнути цю властивість мистецтва слова. Тривала традиція на цьому шляху пов’язана із зіставленням поезії (літератури) з історією (наукою) та іншими видами мистецтва. Виходячи з теорії наслідування (мімезису), можна, йдучи за Аристотелем, специфіку Л. вбачати, на відміну від історії, яка наслідує те, що було, в тому, що Л. показує те, що могло бути за ймовірності, і головну увагу в дослідженні специфіки Л. зосереджувати на співвідношенні, діалектиці об’єктивного і суб’єктивного, дійсного та уявного, реального і вимисленого. Ця традиція тривка і до сьогодні живить традиційне літературознавство. Вона доповнюється порівняльними студіями науки і Л., в основі яких лежить понятійне та образне мислення. Головна теза, що диференціює науку і мистецтво звучить так: вчений мислить поняттями, митець – образами. З неї випливає висновок: наука і мистецтво мають спільний предмет пізнання – об’єктивну дійсність. Відмінність між ними починається з форми пізнання (відображення, освоєння) об’єктивної дійсності. Нерозривна єдність образно-понятійного мислення людини спонукала прихильників такого підходу до вивчення специфіки мистецтва свідчити про домінанту одного з елементів (поняття чи образу).у духовній діяльності людини і шукати специфічного предмета освоєння для науки і мистецтва. Однак визначення специфічного предмета мистецтва за принципом його виокремлення з системи зв’язків об’єктивного світу (суспільна людина) не переконувало дослідників, які трактували мистецтво як вищий, специфічний прояв естетичної діяльності, в результаті чого творилася друга, естетична реальність – художній світ. Один із теоретиків феноменологічної естетики Р. Інгарден запровадив спеціальний термін, який позначив специфічність естетичного предмета, – інтенціональність. Він констатував, що представлений у творі мистецтва світ може бути і відображенням реального світу, і видуманим, небувалим світом (це не має жодного значення), але він скомпонований для того, щоб викликати естетичне переживання. І в цьому полягає його функціональна й онтологічна сутність, особливість. Письменник як фізична особа, стаючи автором твору, перевтілюється в таку особистість, яка добирає образи, творить предметний світ за власним, іманентним законом, згідно з яким представляє адресатові ідеальне послання-висловлювання. Художній твір виникає як результат співтворчості творця й сприймача, що ведуть між собою уявний діалог. І цей об’єктивований результат співтворчості фіксується у тексті засобами писемної мови, яка є формою розмовного мовлення автора, оповідача, персонажів. Цілісний художній світ, створений уявою письменника, постає як схематична структура тексту, сприйняття якої викликає такий же цілісний читацький образ (правда, його ізоморфність до образу, створеного митцем, залишається
проблематичною). Тому твір художньої Л. не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, письменницьку візію. У цьому відношенні художня Л. є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структурою, яка конкретизується в читацькому сприйнятті і певною мірою відбиває об’єктивну дійсність крізь призму суб’єктивного світу. Це – своєрідна фікція (fiction). Проте міра об’єктивного й суб’єктивного, відображеного й уявного, відтвореного й деформованого буде щоразу іншою залежно від мети суб’єкта художнього процесу, того літературного напряму і стильової течії, в річищі яких автор, приймаючи їх канони чи деформуючи їх, творить. Художня Л. – гетерогенне за походженням мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків (див.: Культура, Суспільна свідомість).

Ви зараз читаєте: Література