Людина має жити за законами справедливості (за твором “Злочин і кара”)

Федір Достоєвський – класик філософської реалістичної літератури. Ця думка приходить сама собою, коли починаєш замислюватися над даною темою. Філософія починається одразу, бо невідомо, який розділовий знак поставити в кінці… Це могло бути й запитальне речення, але відповідь на нього непроста (скільки ж це часу потрібно, щоб розібратися, чи багато людей жило й живе за законами справедливості?!). Я точно знаю, що деякі люди не живуть за законами совісті… Але ж – хочеться бути чесним і справедливим. Тому я вибираю знак оклику в кінці речення: “Людина має жити за законами справедливості!!!” І для доказу своєї думки буду спиратися на позицію автора роману “Злочин і кара” Федора Достоєвського та улюбленої героїні Соні Мармеладової.
Соня Мармеладова є полярним образом щодо Родіона Раскольнікова. Вона – донька дрібного чиновника, який втратив роботу та пиячив. Щоб урятувати мачуху й батька та їх малих дітей від голодної смерті, Соня змушена жити з “жовтим білетом”. Вона просто не знає, що повинна робити в ситуації, яка склалася. Дівчина звикла слухати старших, бути покірною, терплячою. І вона послухалася мачуху, погодилася заробляти гроші в такий спосіб, як їй порадили. Гроші в той вечір вона принесла, але до самого ранку проплакала, і навіть уві сні ще довго здригалося її маленьке тільце. Але Соня не мала образи ні на мачуху, ні на квартирну господарку, ні на батька… Вона відкритими очима дивилася на той страшний світ, у якому жила, і приймала його таким, який він був. Родіон, до речі, зовсім інший. Він намагається протестувати проти загальної несправедливості, шукає спосіб виправити соціальні помилки, але чим далі, то більше й більше грузне в помилках власних.
Я думаю можна стверджувати, що обидва герої намагаються жити за законами справедливості, але Соня сприймає світ таким, який він є, а Родіон хоче його покращити. Отут-то й прихована основна головоломка Достоєвського. Усім відомо, що без прогресивних людей не буває розвитку суспільства. Родіон прагне щось змінити, покращити, – значить, він є прогресивним. А Соня не протестує проти несправедливості, вона пасивна. Якби ми були пасивними, то що б змінювалося в історії людства? Хіба робилися б наукові, географічні відкриття? Хіба могли б з’явитися Маяковський, Корольов, Сальвадор Далі, Білл Гейтс, якби вони були тіль – ки терплячими й покірними? Має бути свіжа ідея, свіжа думка, нове бачення! Але ж… Родіон Раскольніков замислив стати багатим і забезпечити рідних і чужих людей не власним розумом і працею, а грабунком і вбивством. У цьому вся задача. Достоєвський ніби порівнює два варіанти життя: чесний і нечесний, філантропічний і людиноненависний. Намагаючись ощасливити все людство, Родіон зненавидів людей. А Соня просто й щиро робила добро, любила та жаліла людей. Її серце було сповнене співчуття до всіх. Вона не могла відмовити батькові й давала йому гроші, хоча знала, що він їх проп’є, але розуміла та жаліла рідну людину. Вона пожаліла Родіона, коли зрозуміла, що він убивця. І головне – серцем зрозуміла. Навіть сама собі не могла пояснити – як вона усвідомила це ще до того, як Родіон промовив страшні слова зізнання. Юна дівчина вислухала сповідь Родіона й зрозуміла, що з нечистим сумлінням він не зможе жити – “замучиться”. Раптом, схопившись із місця, вона просить Родіона зізнатися в злочині: “Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові… і скажи вголос: “Я вбив!”. Тоді Бог тобі нове життя дасть”. Соня – людина віруюча. Віра їй дає сили жити навіть у найтяжчі хвилини життя. Вона зрозуміла найголовнішу істину – треба бути багатим у душі: щирим, щедрим, люблячим. Не потрібно носити в собі зло. А якщо скоїв злочин, маєш погані думки – треба покаятися, зізнатися в цьому, хоч як непросто це зробити.
Людей оцінюєш не за їхніми статками, а за багатством душі. Це не загальні слова. Наприклад, друзів ми собі вибираємо тих, із якими нам комфортно, які розділяють наші думки, які співчувають нам і допомагають у скрутний час, і якби ми всі разом, одночасно, усім світом почали жити за законами справедливості, добра, співчуття й любові, то не було б війн, убивств, злочинів. А терплячість, терпимість, прощення розкривало б наші серця, робило б наш розум ясним і світлим. І тоді б і нових відкриттів, і загального достатку було б набагато більше. Я погоджуюся з позицією Достоєвського – варто і необхідно жити за законами справедливості!
Еволюція образу Раскольнікова в романі “Злочин і кара”
Коли читаєш роман Федора Достоєвського “Злочин і кара”, здається, від першого знайомства з Родіоном Раскольніковим до його страшного злочину і потім до покарання час тягнеться довго. Виявляється, пройшло всього тринадцять днів з того моменту, коли колишній студент вийшов зі своєї комірчини “на пробу” і, зрештою, прийшов у поліцейський відділок, видихнувши слова: “Це я убив… “
З першої сторінки роману одразу ж знайомишся з головним героєм – бідним студентом, який не має грошей на навчання, на обіди, на квартиру, погано одягнений, але красивий, темноволосий, стрункий, і проймаєшся симпатією до нього. Мені здається, письменникові вдалося показати головне у Родіонові – совість. Якби її не було, то у нас не виникла б симпатія до нього, не було б пере – живань за бідного студента (як, наприклад, зовсім не шкода Гренуя у Патріка Зюскінда).
Як вдалося Достоєвському показати зміни, що відбулися з головним героєм? Як проходить еволюція? На думку прийшов такий собі каламбур: еволюція через революцію. Достоєвський, перш ніж знайти істину в житті, пройшов через ешафот, каторгу, через революційну ідею. Можна сказати, що він помер для того, щоб відродитися в новому вигляді (адже громадянська страта на Сінній площі – це символ смерті).
І свого героя автор проводить через подібне. Тільки у Достоєвського була революційна ідея, гурток Петрашевського, прагнення змінити світ на краще. Раскольніков – індивідуаліст, одинак, але він прагне того самого – зробити життя кращим. Автор вирішує головну задачу: чи можна зробити світ щасливим за допомогою насильства? І показує, як ідея насильства втілюється у життя, як нею можна скористатися, але людина з совістю ніколи не зможе жити, знаючи, що в основі її піраміди щастя лежить злочин. Достоєвський поставив перед собою таку задачу: показати людям, що красивим цей світ можна зробити не вбивством, а тільки красивими справами, любов’ю.
Родіон замислив убити стару лихварку – зловредну, нікчемну, нікому не потрібну, від якої нікому немає користі, а скоріше навпаки. Він і навчання закинув, усе думав і думав. Він навіть написав статтю в журнал про ці свої роздуми – про поділ людей на дві категорії. Одна категорія ніби має більше прав на існування і на те, щоб “нове слово” в історії сказати, а інша тільки для того створена, щоб бути матеріалом для продовження роду. Родіону хотілося вирішити питання, до якої категорії людей він належить: Наполеон він чи створіння тремтяче?
Похід “на пробу” був ніби й вдалим, але варто було вийти Раскольнікову з квартири Альони Іванівни, як йому зробилося огидно, що він цілий місяць міг жити з такими бридкими й мерзотними думками. Він вирішив відмовитися від задуманого. Але спокуси не дрімають: випадково він почув, що Лізавети не буде вдома, випадково на очі йому потрапляє сокира… І все – Родіон не може себе зупинити, ніхто не трапився йому такий, хто б відговорив його від цієї дикої ідеї. Якби ж то раніше він познайомився із Сонею! І ось стара лихварка вбита (а разом з нею – ні в чому не винна її сестра Лізавета). Чи стало легше герою? Ні! Навпаки! Три дні Родіон у гарячці, він не радий навіть матері й Дуні, які приїхали в Петербург. Як і бідний нещасний Лазар, він три дні “був мертвий”, його було привалено каменем. Думаю, це кульмінація роману. Тут Родіон має залишити свою страшну думку про право на вбивство. А він продовжує думати: стара – це тільки “воша”, “тарган”, її життя нічого не значить… Але як з цим жити? Ось тут герой має зняти з себе оту нелюдську личину та починати відродження людини, яка ще є в ньому, яка ще не вмерла. Але личина не так скоро знімається: Родіон вперто не хоче визнавати себе винним. Він зізнався у вбивстві, “бо совість замучила”, але винним себе не вважав.
Суд… Каторга… Родіон носить у серці злість. Він похмурий і непривітний. Здавалось, Родіону хоч тут має бути легше – його оточують злочинці, а не чесні люди. Але й каторжани накинулися на нього у церкві, називаючи безбожником, били його за те, що він показував свою гординю, дивився на них зверхньо. Убити хотіли за нелюдськість.
Незатишно було Раскольнікову. Чому Соню любили скрізь, а його ніде? Не Соня збиралася зробити щасливим усе людство, а саме він цього хотів! У чому ж річ? Відповідь проста, вона лежить в одній із Заповідей Господніх: “Возлюби ближнього свого… ” Соня любила людей, допомагала кожному, хто потребував того. Вона віддала себе в жертву дітям, мачусі, батькові, потім пішла з Родіоном на каторгу. Серце її було сповнене любові до людей – і люди платили їй любов’ю.
У серці Родіона постійно вирує хаос. Коли ж прийде спокій? В останній сцені ми бачимо, як Родіон, зрештою, змінився, ніби аж тепер настає воскресіння Лазаря! Хвилювання за Соню, переживання за неї допомагають йому розтопити власне серце, випустити на волю те добро, що так довго Родіон заганяв у якісь темні кутки свого серця.
“Як це трапилося, він і сам не знав, але раптом щось ніби підхопило його і ніби кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна… Вони хотіли говорити і не могли. Сльози стояли в їхніх очах. Обоє вони були блідими та худими, але в цих хворобливих обличчях вже засяяла зоря оновленого майбутнього… їх воскресила любов… “
Здається, будь-які слова зайві після такої сцени. Сцени відродження людської душі…
Кажуть, кожна людина в житті має пронести свій власний хрест, яким би тяжким цей хрест не був. Тільки через страждання, через помилки людина здатна усвідомити своє щастя, – така точка зору автора роману “Злочин і кара”, визначного письменника Федора Достоєвського.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Людина має жити за законами справедливості (за твором “Злочин і кара”)