Людмила Васильєва – Небо

Небо, наче розписна тарілка:
Зорі, зорі – розсипом на ній,
Ось – сузір’їв калинова гілка,
Шлях Чумацький, що як світ старий.

Десь там є планет холодні скелі,
Довгі мандрівниць-комет хвости,
У безмежній Космосу пустелі
Безпорадність відчуваєш ти.

Кажуть, як прислухатись, почуєш
Музику Небесних Вищих Сфер,
І почувши, все земне забудеш,
Наче пам’ять хтось навмисно стер.

Чи не з цього приводу поети,
Що прийшли на Землю в різний час,
Кажуть, впали з іншої планети,
Як прибульці стали серед нас?

Стомлено, схвильовано, тривожно
Дивляться щоночі вглиб небес,
Турбувати їх в цей час не можна,
Що б той дар величний не пощез.

Розуміють музику магічну,
Як вінок, вплітають у слова…
Так земне єднається з космічним
Та в здобутках творчих ожива.

Маємо пісні, вірші, поеми –
Витвори народу та майстрів.
Творчі люди – Всесвіту антени,
Збирачі енергії світів.

Зорі, зорі… Мабуть недаремно,
Небом заворожена стою…
Падає зіркове в душу зерня
Й створює мелодію свою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Порядна людина.
Ви зараз читаєте: Людмила Васильєва – Небо