Людська праця й людина за радянських часів (за творами О. Гончара “Кресафт”, “Соняшники”, Ю. Мушкетика “Суд”, О. Довженка “Щоденник”, “Україна вогні”)

Багато з нас, людей нового покоління, навіть і не знають, що означає слово колгосп. А це ж ціла доба в історії нашого народу, причому, чи не найтрагічніша. Сама по собі ідея колективних господарств непогана. Але за роки радянської влади вона зазнала такої трансформації, що перетворила людей на рабів, відбила у них любов до землі-годувальниці.

Герой оповідання О. Гончара “Кресафт”, будучи головою колгоспу, наважився подбати хоча б частково про своїх трудівників. Він видав зерно на трудодні напівголодним людям. Це викликало обурення, гнівне засудження з боку керівників району, адже у них на першому місці – його величність План, “вказівки зверху”, а не селяни, які своєю невтомною працею годували увесь народ.

В оповіданні “Соняшники” О. Гончар акцентує зовсім на іншій темі, але й там ми знаходимо згадки про те, як дівчата колгоспниці, за допомогою лопат і тачок зводили греблю, з ранку до вечора працювали в полі, часто отримуючи за це лиш палички-трудодні. Люди вірили у світле майбутнє, трудилися для нього не покладаючи рук, але так нічого доброго й не діждалися.

Згадаймо ще й такий факт безправності зафіксований у романі О. Гончара “Собор” – колгоспники не мали паспортів і не могли виїжджати із села без дозволу, який практично мало кому давався.

Особливо вражає доля Ганки з оповідання Ю. Мушкетика “Суд”. Молода й здорова жінка віддавала усі сили праці в колгоспі, не жаліла навіть власних дітей, коли треба було зробити щось важке й термінове. Та ось підійшла старість, хвороби. Колгоспниця через недугу не виробила норми трудоднів. І тепер її судять, ганьблять перед усім районом, не вважаючи ні на колишні заслуги, ні на об’єктивні причини.

Сучасним читачам це здається абсурдом, але ж то – гірка історична правда.

Часто гідність і честь молодих колгоспниць вимірювалися не їхніми моральними якостями, а гектарами спалених буряків та іншими трудовими показниками. Про це з болем та обуренням пише у своїх “Щоденнику”, кіноповісті “Україні в огні” Олександр Петрович Довженко.

Нашому народові завжди було притаманне почуття колективізму. Це засвідчують і народні прислів’я: “гуртом і батька добре бити”, “у гурті й каша добре їсться”, “що громаді, те й бабі” тощо, народні традиції, наприклад, толоки. Але такі колективні об’єднання мали б бути суворо добровільними з цивілізованими умовами праці, з дотриманням прав і свобод, відповідним соціальним захистом. Людина, її щастя й добробут – ось що має бути головним для будь-якої держави, будь-якої формації. І той, кому хочеться реанімувати колишній лад, хай почитає твори наших письменників.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Людська праця й людина за радянських часів (за творами О. Гончара “Кресафт”, “Соняшники”, Ю. Мушкетика “Суд”, О. Довженка “Щоденник”, “Україна вогні”)