Майданська Софія – Пригоди Галки димарівни


Віршована казка про пригоди кмітливої галки – мешканки одного з чернівецьких димарів, приправлена колоритним буковинським діалектом.

Мамі Одарці присвячую

1
Раз веселий сажотрус
Підкрутив свій чорний вус,
Взяв мітелку, в’язку дроту
Та й поїхав на роботу.
В славнім місті Чернівцях
Виліз на найвищий дах.
Там його чекало царство –
Все вороняче лицарство,
Ще й котяри-генерали.
Горобці “ура” кричали,
Виробляли всякі штуки
Із спортивної науки:
Різні фіглі, дива дивні
Повітряно-реактивні.
Сажотрус – господар бравий
Димочадної держави,
Горду міну зберігав.
Не ловив ніколи гав,
Правда, часом засмагав,
Та було це дуже рідко,
Як пригріє сонце влітку.
Залишився тільки спомин…
А під носом – чорний комин,
Як на те, іще він кряче.
– Чом ти крячеш, небораче?
– Ох, тому, що я не мився,
В мені дідько оселився,
Не дає мені спочину,
Мучить душу без причини.
Все він спокою не має –
То танцює, то співає,
Тільки дим пущу до хмар
В горлі зразу: кар-р,
Кар-р, кар-р,
Наче я вже не димар.
Я кіптюжив би все вище,
Заважає те гавище,
Без угаву, без упину
Все мене бере на кпини.
Порятуй мене, благаю,
Що робити, вже не знаю.
Викинь з горла те страшило
Жити вже мені несила.-
Сажотрус був добрий зух,
Він напружив зір і слух, /> Чорне щось, неначе кагла,
Завовтузилося нагло.
Стрепіхаті в нього крила,
Сажотруса потом вкрило.
Тут як схопить щось за палець,
Налякався наш бувалець.
Він сахнувся, як од жару,
Вгледівши страшну почвару.
Вибалушило очища,
І шипить воно, і свище,
І, здається, має роги…
– Ти вступись мені з дороги,
Свят, свят, свят –
Згинь, пощезни, лютий враже! –
Одчепилось, покотилось
І малесеньке зробилось.
Впало з даху на дорогу
І зламало праву ногу.
На асфальті тихо плаче,
Та ніхто його не бачить.

Йшла Одарочка із школи
І пташа уздріла кволе:
– Що тобі, маленький пташку?
Бачу, зажурився тяжко.
Сльози он бринять у вічках,
Ой, та ти ж іще й калічка!
Де, скажи, твоя хатина,
Бідна мамина дитино? –
Та пташа мовчить затято –
Розчепірило крилята.
Дарку дзьобнуло в долоню.
– О, який ти грізний, хлоню! –
Обізвалося пташатко:
– Я не хлопець, я – дівчатко.
В нас, в галчиному загалі,
Переважно тільки Галі.
Так, я Галка димарівна,-
Відказала пташка гнівно.-
Що ж це діється усюди –
З хати виганяють люди!..
Певно, плачуть мама й тато,
Бо не знають, де шукати.
Так, нізащо, без причини,
Я, нещасна, марно гину.-
Галя плаче – серце крає,
Крильцем очка витирає.
Дарці шкода Галі стало:
– Не залишу на поталу.-
Тулить пташку до серденька:
– Ти не плач, моя маленька,
Я тебе саму не кину,
Є у нас мала хатина,
В Садгорі, на Баронівці.
Гладить Галю по голівці.-
Я піду аж на зарінок,
Назбираю там пір’їнок
І зів’ю кубельце гоже,
На твою домівку схоже.
А оклигаєш поволі –
Відпущу тебе на волю.-
Галя мружить очка сонні,
Засинає на долоні.

2
Не одна минула днина,
Підросла мала пташина,
Не болить і ніжка хвора –
Скаче весело надворі.
Та не вміє ще літати –
Бігає довкола хати.
Зазирає в кожну скриню
Повновладна господиня.
Всім клопочеться і рядить
Мусить бути скрізь порядок.

*
Ще в Одарки, на роздоллі
Жив у приймах кіт Манолій
Можеш сала не давати,
Лиш пусти йоги до хати.
Страх любив на підвіконні
Вигріватись на осонні.
Мов калачик, тіло згорне,
Муркотить, як три валторни
Або дивиться у млості,
Чи не йдуть до хати гості.
Як приходять довгождані –
Вже й курчатко є в сметані.
Знає: гість прийшов хороший
Цілий день йому розкоші.
Гість почухає за вушком,
Дасть стегенце і галушку,
Ковбаси пахучу скибку,
А буває – навіть рибку.
Галя визнала одразу
Цю нерівність за образу:
– Взагалі, вже геть негоже
Із вікна робити ложу.
Я в роботі, все в роботі,
А для нього цирк на дроті.
Сплю давно я на бантині,
А котисько на перині.
Але ж гляньте, що за міна,
Їсть одні лиш легуміни.
І чому для цього друга
Мусить бути спецобслуга?
Ні, Манолію, доволі,
Йди лови мишей “в стодолі *.
Кіт подибає до хати –
Галя впреться – не пускати.
За хвоста або за ногу
Ухопивши, від порогу
Тягне, тягне, що є сили,
Мало не вриває жили.
Ще й сичить при цій нагоді:
– Не пущу тебе та й годі! –
Кіт вчепився за футрину,
Галя дзьобає у спину,
І кусає, і скобоче –
Кіт то плаче, то регоче:
– Встид на цілу Буковину –
Від галчати я загину!
Мамцю моя, ти заплачеш,
Бо мене вже не побачиш
На перині, в сріблі-злоті.
Із ковбаскою у роті.
Та невже і я віднині
Буду спати на бантині?
Ох, зведуся я нінащо! –
Каже Галя: – Ти ледащо.
Бери, котику, лопату,
Та іди город копати,
Ніж лежати на печі –
Сій кручені паничі.
Для твоєї мамці киці
Хай розквітнуть чорнобривці.
Щастя – знають це усі –
Не лише у ковбасі.

3
Дарка промочила ніжки
І лежала хвора в ліжку.
Мед пила і чай із липи,
Гульк, аж хтось на неї глипа.
Звісно Галя йде з підскоком,
Блимає веселим оком.
– дарочко, скажи, ізвідки
Стільки гарної позлітки?
Я хотіла запитати,
Хто приніс її до хати?
Що у ній таке завито?
Виглядає смаковито! –
Дарка в сміх: – Галюню, лікар
Приписав мені ці ліки.
Се лиш зверху позолота,
А всередині гидота.
Щоб скоріше з ліжка встати,
Треба ліки ці ковтати.-
Та не йме Галюня віри,
Хочеться того надміру,
Бо гадає, необачна,-
Як блищить, то, певно, смачно.
Тільки дарка задрімала,
Як у дзьобику вже мала
Галя вимріяні ліки –
У кватирку і навтіки.
Лиш одну пігулку з’їла-
Мало, бідна, не зомліла.
Так середина горіла,
Що аж днина потьмяніла.
Через отаку дрібницю,
Випила води криницю.
Впала Галя горідзьоба…
Ще й компрес кладе на лоба,
А із неї, от біда,
Випаровує вода.

Вже зробилося хмарище
І повзло воно все вище,
З того чуда, з того дива,
Почалась неждана злива.
Цілий день і ніч, до ранку
Дощ ішов безперестанку,
І води велика сила
Мало всіх не потопила.
Тиждень в Садгорі сльотило,
Доки сонце засвітило…
Як набралася Галя лиха,
Всіх тепер повчає стиха:
– Те, що гарне і барвисте,
Не завжди потрібно їсти.

4
У дару сі, край городу,
Потічок тече зі сходу.
Каже дід: – Колись давно
Тут було шовкове дно
І водиця, мов кришталь,
Бігла у далеку даль.
Там, де тихі береги,
Я не раз ловив пструги.
А тепер отут смітник,
Навіть рак із річки зник.-
Галя, що сиділа збоку,
Враз побігла до потоку.
Не побігла – полетіла,
Так їй діла закортіло.
Не вода – брунатна піна,
Галі нашій по коліна,
Там повзла, як та примара.
І за що така покара
Нашій річечці-небозі?
Мов сирітка при дорозі.
Хто проходить – кине в хвилю
То паліччя, то бадилля.
То шматки іржаві дроту,
Навіть слоїк від компоту.
Ще й подерті черевики
І маленькі, і великі.
Навіть шини від машини,
Різні гайки і пружини.
Хто б цей скарб зібрати міг?
Галя вже шукає міх.
Де набралася наснаги –
Тягне писані бисаги.
Ось “багатства” цілу гору
До свого волочить двору.
Все в торби вона вмістила:
І паліччя, і бадилля,
І шматки іржаві дроту,
Навіть слоїк від компоту,
Ще гй подерті черевики,
І маленькі, і великі,
Грубі шини від машии|
Різні’гайки і пружини.
Дарка в крик:- Ой, люди, пробі
Що це ти несеш у дзьобі?
Сміття треба викидати,
А вона його до хати! –
Дуже дивно нашій Галі,
Що ніхто її не хвалить.
– дарцю, тії лиш подивися
І на мене не сварися
Все це стане у пригоді –
Знадобиться у господі. –
Дарка мовить дуже строго:
– Слухай, пташечко-небго,
Почала ти добру справу,
Потрудилася на славу.
Річка позбулась бридоти
Але се лиш півроботи
Те, що принесла до хати,
Все в утиль потрібно здати.
З цього мотлоху, до речі,
Знов красиві зроблять речі.

*
Дарка з Галею бігом
На візок складають лом.
Чимчикують десять миль,
Бо далеко той утиль.
Цій роботі давши лад,
Повернулися назад.
Дві газдиньки біля дому.
Ледь не падають з утоми.
Під горіхом розеохатим
Полягали спочивати.

*
Був спекотний день, субота,
Всім купатися охота.
Галя вже окрай городу –
Стрімголов шубовсть у воду,
Хвилю крильцями збиває.
Коломийки все співає.
Рартом, лишенько, біда,
Чом кусається вода?
Мов листочки із раїни,
З тім’я падають пір’їни.
– У воді нечиста сила,-
Галя тут заголосила,-
Ой, пір’їни мої любі,
Треба вам цієї згуби?
Чи ж я рано не вставала.
Чи вас красно не чесала?
Бідна ж моя головонько,
Як піду я додомоньку?

Недалеко, біля річки,
Дід Микола рвав порічки.
Він почув, що Галя гине –
Шкода бідної пташини.
Наш дідусь промовив тихо:
– Одведу від тебе лихо.
Я чар-зілля маю в скрині.
Там чебрець, волошки сині
Деревій і матригуна.
Пір’я виросте, мов руно.
Чари мліють в черепочку –
Скоро видужаєш, дочко.
Мусиш знати, моя мила,
Чом отут таке пацила.
Отруїла нашу воду
Їдь з хімічного заводу.
Генде он, труба, як жерло,
Все живе від цеї вмерло.
Треба нам її заткнути
І позбутися отрути,
Щоб стрибали в річці жабки,
Не боліли в рака лапки,
Щоб не в’яла руна-м’ята,
Щоб купалися малята.

Де взялась у пташки сила,
Камінці вона носила.
Час дарма не марнувала
І трубу замурувала.
Відтепер отруйні води
Повертають на заводи.
Є там велетенські сита.
Ними воду лиш носити.
Так і носять день при дні –
Їдь лишається на дні,
А водичка витікає
І до річечки тікає.
На білесенький пісок
Лине чистий голосок.
І сміється, і дзвенить
Голуба, шовкова нить.
Ну, а в Галі гарні справи –
Чеше пір’я кучеряве.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему гумор у нашому житті.
Ви зараз читаєте: Майданська Софія – Пригоди Галки димарівни