Макаревич Ганна – Казка Віденського лісу

Повість-казка про дівчинку Луїзу, її дідуся-чарівника і друга Ахмета.

Луїза розплющила очі. Згадала, що в дитсадочок сьогодні не треба йти.
Сонце світило, будило і кликало: досить спати, пташки он як виспівують. Квіти підвели голівка – прислухаються, трава росою переливається і веселкою забавляється, повітря чисте – аж пити його хочеться. досить спати! дівчинка тихенько усміхнулася. Сонце у вікні відповіло широкою усмішкою і ніби підморгнуло: знаю-знаю твою таємницю, та не бійся, я нікому її не видам.
Луїза зіскочила з ліжечка, підбігла

до столика, де на неї чекали іменинні подарунки.
Бабуся вив’язала на зиму теплі шкарпетки і рукавички. Тато купив ляльку у тірольському костюмчику, тітонька Емма – величезний біло-синьо-червоний м’яч, пружний і легенький. Тут лежали і тенісна ракетка, і коробка з тенісними м’ячами, а далі – тенісний костюмчик: біла футболка, біла спідничка і білі туфельки, що їх купила мама. дівчинка замружилася і уявила, як вона у новому наряді піде на корт разом з татком.
– Ой! А що це?!- ледь не скрикнула вражена Луїза.
На чорно-блискучій підставці прикріплена кулька-екран, схожа на маленький телевізор.
/> “Так! Так! Це дідусів подарунок”,- здогадалася дівчинка.
На екрані ожив знайомий Луїзі рідний Віденський ліс.
Дідусь розповідав, що вона, його внучка, народилася і живе у чудовому місті Відні – столиці Австрії. Місто прикрашають казкові старовинні палаци, пам’ятники, розкішні парки, а навколо, на передгір’ї Альп,- знаменитий ліс. Бувати у ньому – для дівчинки завжди свято.
Дівчинка уявила, як в один із вихідних тато сідає за кермо їхнього синього спритного автомобіля і виїжджає за ворота… Мама збирає у лозовий кошик віденські булочки, печиво з кремом, “Фанту” та всіляку-всіляку смакоту, накриває все це білою серветкою. Вся сім’я їде до лісу на цілий день.
Автомобіль виїжджає з міста, і тоді добре видно ліс – синій-синій. А в’їдеш у нього – ступиш під його покров – виявляється, усі дерева, як і в усіх лісах світу, зелені, темно-зелені, ніжно-зелені, яскраво-зелені з безліччю відтінків.
“Ой, як уже хочеться до лісу! – замріяно вдивляючись в екранчик, подумала Луїза.- От якби ця кулька була чарівною, я змогла б, зазирнувши в неї, побувати зараз у справжньому лісі. Мама казала: треба вірити в казку, дуже вірити – і тоді вона збувається. І дідусь Йоган також вірить у чудеса”.
– донечко,- пролунав з-за дверей мамин голос,- уже снідати час.
Луїза відвела зачудований погляд від кульки-екрана і враз збагнула, що стоїть вона на м’якенькому килимку у своїй кімнаті.
– Іду, мамцю, іду! – обізвалася. Швиденько взула капці – і побігла у ванну кімнату вмиватися.
Після сніданку мама доручила Луїзі нарізати квітів у вази, щоб прикрасити кімнати. Луїза взяла садові ножиці і вистрибом поспішила в розарій.
Рожеві, червоні, жовті троянди немов заворожили дівчинку своїми пахощами. Раптом десь зовсім поруч почувся тоненький голосок.
– дівчинко, допоможи… дай трошки хліба… Луїза злякано підвела очі.
Вона побачила смаглявого горбоносого хлопчика, що повис на паркані і, благаючи, простягував до неї руку.
Йому було років шість, як і Луїзі. Але який худесенький, кволий! Яке змарніле в нього обличчя. Та й дивно якось говорить німецькою мовою. “Він же голодний, хліба просить”,- нарешті отямилася Луїза і побігла до хати, відгукнувшись:
– Зачекай, зараз винесу!
Бабусі у кухні не було. Схопивши кілька шматків пирога, що лишилися від сніданку, хотіла бігти назад. Та враз згадала про гроші, які збирала на марки.
“Віддам йому”,- подумала, взяла коробочку з грішми і побігла. Та вже на порозі ледь не налетіла на маму, яка йшла назустріч. Вона була чимось дуже стурбована.
– Не підходь до паркану,- наказала мама,- тут вештається якесь підозріле турченя.
Луїзі від здогадки перехопило подих: “Це ж мама про голодного хлопчика каже”.
– А чого я мушу його боятися? Він просив хліба! Пусти мене, мамцю, я підгодую його,- крізь сльози вимовила Луїза.
– Не смій виходити в сад і розмовляти з ним. Лазять тут всякі і лякають малих дітей.
Мама відвела Луїзу до кімнати і замкнула двері.
Луїза гірко заплакала. Впавши на свій маленький пухнастий диванчик, вона лежала і не знала, що їй робити. За віщо мама покарала її? Адже тепер голодний хлопчик буде на неї чекати. От якби прийшов дідусь Йоган! Він усе знає, усе розуміє. Він добрий, з ним можна про все, про все поговорити. І він усьому зарадить.
Луїза згадала про кульку з Віденським лісом. Вона підійшла до столика, погладила кульку долоньками і тихенько покликала:
– де ти, дідусю Йогане? Прийди до мене… двері прочинилися, і до кімнати зайшов дідусь Йоган. Схлипуючи і затинаючись, онука розповіла йому свою пригоду.
– Так, дитинко,- зажурено мовив дідусь Йоган.- Ще не всі діти на землі живуть щасливо. А іноді людям доводиться шукати кращої долі на чужині. Ось і батьки хлопчика, мабуть, приїхали з далекої Туреччини. Та не знайшли у нас роботи і тому не можуть прогодувати своїх дітей. їм дійсно треба допомогти. Ти це одразу відчула своїм маленьким серденьком. Але на твої 35 шилінгів не врятувати цілу родину, а пиріг хлопчику поїсти на одну мить. Проте не плач. Він ще прийде, і ми обов’язково подумаємо, чим йому допомогти. А на маму не сердься, вона дуже про тебе турбується.
Луїза трохи заспокоїлася і незчулася, як заснула, їй наснилося, що вона туркеня – смаглява, худенька, чорнокоса, в драній спідничці і старенькій кофтині, грається у брудному піску, а поруч – знайомий хлопчик.
Минуло кілька днів. Луїза сумувала, щодня виглядала за паркан, сподіваючись побачити турченя. Не хотілося навіть бавитися іграшками. Багато часу поралася у маленькому садочку, який вона посадила разом з дідусем Йоганом. Тут росли карликова сосонка, кущі обліпихи, тиса і багато-багато квітів.
Якось уранці, притрушуючи піском доріжки в саду, Луїза нарешті почула:
– дівчинко, допоможи…
Кинулася до паркану, але хлопчик, упізнавши її, знітився і сказав:
– Пробач, я переплутав будинки.
– Нічого ти не переплутав,- гаряче вигукнула Луїза.- Ти прийшов туди, куди повинен був прийти. Мене тоді мама не пустила. Але тепер ми з дідусем, ми… Зачекай, я зараз!
За дві-три хвилини Луїза уже поверталася за руку з дідусем Йоганом.
– Стривай, не ховайся! – зупинив дідусь Йоган переляканого хлопчика.- Скажи, як тебе звуть? Ми хочемо тобі допомогти.
Хлопчика звали Ахмед.
Він заспокоївся і, сидячи вже на лаві в садку, розповів, що їхня родина приїхала до Відня два роки тому. Татко влаштувався вантажником на вугільний склад, а мама так і не знайшла роботи. Від тяжкої праці татко захворів. Коли одужає, йому доведеться шукати іншу роботу, можливо, ще важчу. Адже туркам легкої роботи не дають.
– От що, друже,- сказав дідусь Иоган.- Ми зараз підемо до твого батька. Можливо, я чимось зараджу вашій біді.
Ахмед привів Луїзу з дідусем на вулицю, де вони ніколи раніше не були. Старі закіптюжені будинки і похнюплені, сірого кольору дерева. діти граються у дорожній порохняві.
Ані гойдалки, ані пісочників, як у Луїзиному дитсадку, де серед підстрижених зелених газонів малят зустрічають фігурки казкових героїв.
Обідраними сходинками, що пропахли чимось кислим, вони піднялися у тісну кімнатку зі старими меблями й умивальником біля самого входу. Ахмед швидко щось сказав батькові турецькою мовою, і той, накульгуючи, підійшов і привітався з дідусем Йоганом за руку.
Щоб не заважати розмові дорослих, Ахмед і Луїза вийшли на подвір’я. Під акацією вовтузилася малеча.
– Знайомся, Луїзо,- сказав Ахмед,- це мої братики і сестричка.
Як же ці діти не були схожі на дітей з Луїзиного дитсадка! Вони, мабуть, ніколи не бачили електронних іграшок, якими звикли гратися її друзі – Марта, Адель, Курт. .
Худенькі, замурзані дітлахи бавилися помотло-шеними скакалками, заяложеними ляльками.
Серце Луїзи стислося від жалю, коли до неї підійшла трирічна Лейла. Худесенька і злякана, вона нагадувала маленьке розтріпане горобеня. Заплаканими і здивованими очима оглядала вона Луїзу, мов якесь диво, не бачене досі в їхньому дворі.
Луїза зрозуміла це, і їй стало соромно за своє красиве і дороге вбрання – шовкову червону спідничку і білу мережану блузку.
Лейла зупинила погляд на рожевих великих бантах, які Луїзі вплела у кіски бабуся.
– Хочеш, подарую? – запитала Луїза, розв’язала бантики, висмикнула стрічки і простягла їх маленькій туркені.
Лейла схопила стрічки і, щаслива, притисла їх до грудей.
Незабаром вийшов дідусь Йоган.
Виглядав він трохи засмучено, але до дітей звернувся лагідно:
– Приходьте до нас у гості, діти, на обід.
І ось уже Луїза з нетерпінням чекає гостей. довго вибирала, яку ляльку подарує Лейлі, які мультфільми вони разом подивляться…
Бабуся Хана готувала святковий обід. Луїза поприбирала в кімнаті, напоїла водичкою квіти на підвіконні і зазирнула у кульку-екран. “Обов’язково покажу Ахмеду Віденський ліс”. Не встигла подумати, як почула голоси у вітальні.
Облишила кульку і чимдуж вибігла до гостей.
– Лейло, Ахмеде! А де ж ваші братики?
– Вони сьогодні допомагають таткові: він тільки нас відпустив,- поважно і вже зовсім по-дорослому сказав Ахмед, тримаючи за руку причепурену Лейлу.
Вирішили спочатку обідати, бо з їдальні линули такі пахощі, що втриматися більше не було сили.
У затишній світлій їдальні гостей зустрічала бабуся Хана, одягнена у національне віденське вбрання.
Ахмед і Лейла обережно ступили босими ніжками на м’який яскравий килим, простелений на підлозі, і задивилися на картини, що прикрашали стіни кімнати, на блискучий гарний посуд у шафах.
Та найбільше диво чекало дітей на великому овальному столі, накритому білою скатертиною.
Тут були розставлені улюблені страви Луїзи: салат з маринованої картоплі, віденські шніцелі з ніжно-рум’яною скоринкою, цвітна капуста, а також пиріжечки і бутерброди з рибою та шинкою.
– Їжте всього потроху,- припрошувала бабуся, коли діти сіли за стіл.- Бо попереду десерт: пиріг з яблуками, печиво, морозиво та полуниці з вершками.
Луїза бачила, як дивувалися і раділи всьому її нові друзі.
– Смачно? – питала вона Ахмеда.
– Угу! – замість брата відповідала Лейла, бо Ахмед уминав за обидві щоки бутерброди, запиваючи їх золотистою “Фантою”…
По обіді Луїза повела друзів до своєї кімнати. Ввімкнула відеомагнітофон. Поки Лейла дивилася мультики, Луїза показала Ахмедові свою чарівну кульку.
Діти вдивлялися в екран і незчулися, як не стало Луїзиної кімнати і вони опинилися серед заквітчаної лісової галявини.
– Ой, де це ми? – здивувався Ахмед.
– У Віденському лісі,- відповіла Луїза.- Ти тут ще ніколи не був?
– Ні, я тільки чув про цей ліс. І про чарівника Зігмунда чув. Він після смерті людей перетворює їхні душі на дерева.
– О! Ти знаєш про це,- здивувалася Луїза.- Так! Так! душі людей добрих, таких, як мій дідусь, перетворюються на зелений ліс з могутніми красивими деревами, а від злих, жорстоких і безжальних залишається тільки чорний ліс.
– Мені мама розповідала, що у Віденському лісі можна знайти чарівне дерево, яке врятує від біди і від хвороб. Але я не знаю, де його шукати,- сумно додав Ахмед.
– дідусь Йоган допоможе нам… – гаряче запевнила Луїза.
Обов’язково знайдемо,- підтвердив сам дідусь, що підійшов до Ахмеда і дружньо поклав свою руку йому на плече.
Усі знову сиділи в Луїзиній кімнаті.
– А давайте завтра з вами ще погуляємо. Поїдемо у Пратер, у Вассер-парк,- запропонував дідусь Йоган.
Діти зраділи.
– О, я бачив Пратер! – захоплено вигукнув Ах-мед.- Це парк, де є гойдалки, килим-літак, кімната жахів і сміху. А от що таке Вассер-парк – не знаю.
– Вассер-парк – водопарк. Там багато різних птахів, там дуже красиво,- пояснив дідусь.
Розпрощалися. І дідусь повів Луїзу спати. Вона ще довго щебетала, згадуючи Ахмеда і Лейлу, і нарешті заснула зі щасливою посмішкою.
Наступного дня свято продовжилось. діти каталися на каруселях і гойдалках, ласували гарячими духмяними балабушками з часником, а потім солодкою ватою – рожевою, білою, голубуватою. Лейла голосно сміялась і не хотіла залишати Пратер, коли дідусь запропонував усім сідати в машину.
– А як же Вассер-парк? Там на нас чекають птахи, ми повинні їх підгодувати.
Ці слова переконали Лейлу, вона весело стрибнула на заднє сидіння автомобіля і покликала Луїзу:
– Сідай поруч!
Через хвилину друзі мчали вулицями Відня. І ось Вассер-парк! Здавалося, що птахи з усього світу зібралися тут – чорні і білі лебеді, павичі, гуси, качки, чайки з чаєнятами. дідусь Йоган роздав дітям по шматочку хліба, щоб почастували птахів. Здійнявся гамір. Чайки намагалися вихопити хліб прямо з рук. А один чорний лебідь образився і засичав на Лейлу. Вона злякалася і почала було вже плакати. дідусь підхопив її на руки.
Дівчинка поклала голівку йому на плече – вона стомилась і хотіла спати…
Того вечора дідусь Йоган про щось довго розмовляв з батьком Ахмеда.
Уранці Луїза ледь дочекалася, поки прокинеться дідусь Йоган, щоб дізнатися, коли прийдуть Ахмед і Лейла та які будуть розваги. Але дідусь Йоган, похитавши головою, сказав:
– Гадаю, що вони більше не прийдуть. їхній батько вирішив повернутися якнайшвидше на батьківщину. Там для них буде краще.
– І я їх більше не побачу? – збентежилася Луїза.- Адже ми подружилися! Ми ж збиралися у Віденський ліс! дідусю, що ж тепер буде?!
Довго-довго лилися сльози з очей дівчинки. дідусь Иоган мовчав. Він знав, як важко розлучатися з друзями.
Цілісінький день Луїза не знаходила собі місця, блукала доріжками саду. Ось сизо-голуба ялинка, яку завжди на Новий рік прикрашають гірляндами. А ось кучерява берізка. їй стільки ж років, як і Луї-зі: її посадили в день народження дівчинки… Ходила біля барвистого квітника, але навіть квіти не втішили.
Луїза повернулася до своєї кімнати. Спробувала вишивати нову сукеночку для ляльки Катрін. Шити і вишивати навчила Луїзу бабуся Хана. Але сьогодні все падало з рук.
Раптом наче зелений промінчик підморгнув дівчинці.
“Та це ж Віденський ліс – моя чарівна кулька,- збагнула Луїза,- як же це раніше я не згадала про неї?”
Луїза підхопила кульку обома руками, вибігла в сад і побачила, як мама у пишній довгій сукні з маленькою гаптованою сумочкою в руці сідає з татом в автомобіль.
– Куди ви? – запитала Луїза.
– В оперний театр,- відповів батько.- Ти будеш вдома. Слухайся бабусю й дідуся…
Луїза пішла у сад, сіла на лавці і задивилася в чарівний екранчик.
“де ж то зараз Ахмед, Лейла? Невже більше ніколи ми не зустрінемось… “
За кілька хвилин, не вірячи своїм очам, Луїза побачила над парканом смагляве обличчя Ахмеда. Він стрибнув у садок, підбіг до дівчинки і, ніяково усміхаючись, простяг їй маленьку лялечку – хлопчика в яскраво-червоній вовняній шапочці з китицею, синіх шароварах і камзольчику з блискучої тканини – турецькому вбранні.
– Це тобі на пам’ять! Ми завтра від’їжджаємо. Твій дідусь покликав до татка лікаря і дав нам грошей на дорогу. Твій дідусь – чарівник Зігмунд! У нього дуже добре серце. І ти на нього схожа! Спасибі тобі.
Луїза ледь стримувала сльози:
Ми з тобою збиралися у Віденський ліс, хотіли знайти там чарівне дерево.
– Не журися, Луїзо. Татко казав, що у нас, у Туреччині, теж є чарівні дерева. Кожен повинен шукати дерево, щастя на рідній землі. Ти знайдеш його у Віденському лісі, а я – на батьківщині. Не сумуй, Луїзо. Коли ми виростемо, то обов’язково зустрінемося.
– добре! – посміхнулася Луїза.- Треба вірити в казку, дуже вірити, тоді все збудеться. На, візьми на пам’ять! – І вона простягла Ахмеду кульку-екранчик.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Роль античного міфу у п'єсі пігмаліон.
Ви зараз читаєте: Макаревич Ганна – Казка Віденського лісу
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.