Марко Вовчок – Два сини

В оповіданні Два сини Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері. помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. Живу. дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, – якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу. В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.

МАРКО ВОВЧОК

ДВА СИНИ

І

М. О. Максимовичу

Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипіло!

Збула… Клопочуся, бідкаюся – з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись…

А дітки ростуть, уже й в’ються коло мене і щебечуть – мої соловейки.

II

Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий;

Веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.

А що вже Василько, – тихий, сумирний: і в хаті

не чуть, і на дворі не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрійко село оббіжить, – вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує; розкопує щось – робачка вигребе або метелика вловить, – дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

– Що се задумався, сину? – спитаю.

– Який сей світ великий, нене!

Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з вирію – усе він теє знав.

– Се йому так бог дав! – було мені кажуть люди. – Не хайте його, – се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге – толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. “Пустіть вже, мамо!” – проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся – не спить Василько мій.

– Сину! Чому ти не спиш?

– Так… не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?

– Так бог дав, дитино, що темно уночі… Спи, – кажу йому, – спи!

Він і змовкне… Тільки довго ще невпокійно ворочається.

Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, – то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: “Не дивись, Василечку, на місяць, – не годиться!” Він і зітхне… То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.

Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся… Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, – і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його…

Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як іскра, – то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб’ється за яку пустоту.

– Андрійку! – каже тоді Василь, – а що ти невеселий?

– Бивсь, от що!

– Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито!

А Андрійко йому своє:

– І так сидіть нудно!

Та знов югне з хати – і слід загув!..

Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий!

Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, – і очей не зведе, і думки ні на що не зверне – уся душа його в роботі.

IV

Діти мої, діти мої!

Пройшла в нас чутка – некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків – що то за хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку – бодай такого ніхто не оглядав! – сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути…

Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на моїх очах уже прив’яв… Де той погляд молодецький, де усміх веселий!

Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми в’ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, – думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом за некрутами!..

V

Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, – коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату.

– Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!

Я віри не йму їм.

– Не буде сього! – таки на їх кажу. – Адже ж пан сам людина божа!

-Ні, мамо, – промовить Василь, – так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!..

І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.

VI

Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають…

І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам’ятаю. Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.

Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене – хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мій! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII

Привели мене у темну якусь хатину – землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу: “Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!”

Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо…

– Не журись, старушка! – прохрипів. – Трошки ваші синки поскучають – без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!

Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли… Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..

VIII

Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…

IX

Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую…

Минає рік, і другий, і п’ятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!

По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… Надворі завірюха, аж у вікна б’є, і світло мигтить…

Коли – стук-стук! Одчиняю – Василь!

– Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..

– Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..

А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити! На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!..

– Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

– А так мені жилося: устаю – плачу і лягаю – плачу, так мені жилося!

-Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

Придивлюсь до його, – лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

– Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!

Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка. Полежав, похирів – та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали…

– Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! – було каже. – Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.

– О боже, боже! – заговорить. – Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!..

І в останню годину промовив:

– Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…

Х

Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.

Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.

І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався…

Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…

Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Марко Вовчок – Два сини