Микола Руденко – Серце світу
Здається, серце не в мені живе,
А десь назовні. Чи в зорі далекій.
Я чую калатання світове
І світової крові чую клекіт.
А може, “я” маленьке і оте,
Що Всесвітом зробилось,- щось єдине?.
Хоч це питання вельми непросте,
Я стверджую, що Всесвіт є Людина.
Так чи інак, а десь у світі є
Те серце, що мою відчує втому.
Воно від дня народження моє,
Хоч де живе – достоту невідомо.
Можливо, в колі звершень і століть
Воно – вогненний вир посеред битви.
А може, в центрі Всесвіту стоїть
І вислуховує мої молитви.
І це я сам. Це я, не інший хтось –
Я, котрий був царем і гречкосієм.
Отак воно у світі повелось.
Що ми себе впізнати не умієм.
Якби умів, безплідна течія
В житті мене б не закрутила всує.
Я б знав, кохана: ти – так само я;
І думка, й кров моя в тобі пульсує.
А серце і моє, і світове
(Що водночас зоря й пекуча рана),
Оте, що в центрі Всесвіту живе –
Тепер я зрозумів! –
Це ти, кохана.
10.01.1979
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – Як тільки наповниться серце журбою Як тільки наповниться серце журбою І ляжуть на душу погрозливі тіні – Я знов уявлю, що стою під вербою В селі на моїй Україні. Так яблука пахнуть, рум’яні ранети; Так любо звучить не спотворене слово! Із досвіду знаю: обійдеш планету, А серце сюди приведе тебе знову. Чи в кольорі неба, чи, може, у травах Є […]...
- Микола Руденко – Якби ж то серце спокійніше мати Якби ж то серце спокійніше мати, Щоб не бентежили передчуття Та не ввижалась напівмертва мати І голодом заморене дитя. І де б оте не сталось – через душу Вони, як тіні, пройдуть, далебі, А я довіку вже каратись мушу Та виправдань шукатиму собі. За те каратимусь, що в світі цьому Вбачав гармонію, співав красу. Тяжке […]...
- Микола Руденко – Немовби й світу вже нема Немовби й світу вже нема – Ані Москви, ані Парижа. Є тільки хуртовина хижа Та ця серед снігів тюрма. Можливо, отаким було Середньовічне городище… А хуртовина виє, свище – Природи хаотичне зло. Від міст відвикли ми давно – Вони для нас такі далекі… Хто тут наглядачі, хто зеки – Для хуртовини все одно. Пурга мете, […]...
- Микола Руденко – Сльота За вологою шибкою дерево плаче, Сіре небо дощем капотить безупинно. Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе Щось у світі страшне учинитись повинно. Я не знаю, що саме – з людьми чи зі мною, З цілим світом чи тільки з моєю душею. Ніби знов мені треба ріллею курною Вирушати під кулі в холодну траншею. Ну, […]...
- Микола Руденко – Граки відлітають Граки зимують десь на Україні. Вони в мордовське небо піднялись – І потемніло всюди. Чорні тіні На землю кинула холодна вись. Дивлюсь – і заздрю: десь по нашім Полю Гулятимуть ці птахи до весни. Усе живе на світі має волю – А в мене вільні, може, тільки сни. Та цур йому! В моїх очах сьогодні […]...
- Серце музики – Вороний Микола Пам’яті М. Лисенка І Серце музики спинилось… Чуєте – серце музики! Серце, що ритмами билось, Вже заніміло навіки. Ох, як те серце любило – До нестерпучого болю! Як воно тяжко боліло За Україну, за волю… Повне святої розпуки, Серце музики стискалось, Далі – не стерпіло муки – І розірвалось!.. II Яка краса! Усе життя В […]...
- Микола Руденко – Ні перші, ні останні ролі грати Ні перші, ні останні ролі грати Не хочу ні у снах, ні наяву. Замкнув себе за ребра, мов за грати, – І так тепер живу. На те, що нині діється довкола, Ув’язнений поете, не зважай. В собі самому обробляю поле – Та чи зберу врожай? Вигойдую в душі високе небо – Ранкову синь далекого дніпра. […]...
- Микола Руденко – Надія Як від стовпа і до стовпа, Де дротом птаство володіє, Так доля табірна скупа Проводить серце повз надії. Мовляв, це в сейфі хтось трима: Під осінь воля нас чекає… Та пройдуть осінь і зима, Але надія не зникає. Серця довірливі людськії! Якщо оповідати чесно, То поміж нами є такі, Що в таборах тридцяту весну. Для […]...
- Микола Вороний – Серце музики МИКОЛА ВОРОНИЙ СЕРЦЕ МУЗИКИ Пам’яті М. Лисенка І Серце музики спинилось… Чуєте – серце музики! Серце, що ритмами билось, Вже заніміло навіки. Ох, як те серце любило – До нестерпучого болю! Як воно тяжко боліло За Україну, за волю… Повне святої розпуки, Серце музики стискалось, Далі – не стерпіло муки – І розірвалось!.. II Яка […]...
- Микола Руденко – Що “я” це “я” Що “я” це “я” – повірити не можу: Ніяких доказів тому нема. Чуття, що їх особі на сторожу Дає природа – Знищила тюрма. І я уже давно на тому світі. А світ, де серце між людей жило, Лише в слабкій, невиразній приміті У сни приходить, мов недавнє зло. О, я з бідою поріднився рано: Був […]...
- Микола Руденко – Небо А небо не змінилося – так само Сідає сонце і хмарки пливуть. І сто заграв зненацька за лісами Скривавлять дум моїх тернисту путь. Так, небо не змінилося. Єдине, Що здатне душу втішити в снігах. Із світанкових хмар у серце лине Болюча, нерозгадана снага. Підводиться гіркою таїною Невільницької долі дивний знак: Раніше синь оту, що наді […]...
- Микола Руденко – Я визрів і прозрів Я визрів і прозрів – мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, – Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця – я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів […]...
- Микола Руденко – Моя схованка Я живу, як в колодязі: Бачу лиш зорі, Котрі кличуть мене, Щоб не спав уночі. Зодягаюсь хапливо. Ще темно надворі. Крадусь так, Щоб не вгледіли наглядачі. І в каптьорці пишу – Там, де сушать онучі. Ні, не можна, Не можна заснути мені: Десь попереду струси – Вони неминучі. А поки що півлюдства Хропе уві сні. […]...
- Микола Руденко – То вберу в троянди, то у сажу То вберу в троянди, то у сажу. Світло чи пітьма тобі за тло. А коли ж, кохана, врівноважу Я в тобі людське добро і зло? І коли нарешті зникне з хати Докір, котрий смуток залиша?.. Мабуть, лиш тоді, коли кохати Вже не вмітиме моя душа. 24.12.1979...
- Микола Руденко – Цвинтар над Вітою Десь тут шлях свій починала Віта, Туманами сивими повита. Від ріки, яку шукати годі, Залишилась назва у народі. Віта, Віта! Мрійники-поети Тебе мають антиподом Лети. Ти – Життя. А хто ж із нас не мріє Про сонет, що вічністю зоріє?.. У заплаві,- може, трохи вище,- Є старе селянське кладовище. Тінями синівської любові Похилилися хрести дубові. […]...
- Микола Руденко – Авторське побажання Часом уявлю оце писання В томику – І виплачусь над ним… Враз тюремне самокопирсання Стане осоружним і нудним. Сам пораджу: не купуй, читачу, Ці пропахлі потом сторінки, До яких належать у придачу Не квіткові – Дротяні вінки. Бачиш, друже: в нас на квіти бідно (В зоні є п’ятірка мальв-сиріт) – Отже, римування відповідно Пристосоване до […]...
- Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять – Архілох Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять – Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись. Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча – завжди будь Непохитне. Переможеш – не хвались відкрито цим, Переможене – удома в самотині стримуй плач, Радість є – радій не надто, є нещастя – не сумуй Понад міру. Вмій пізнати зміни в […]...
- Микола Руденко – Маки Це так було: тут, під горою, ніч, А десь по той бік починався ранок. Шукаючи казкових самобранок, Ми ранкові виходили навстріч. Витрушувала з неба свій рукав Богиня вроди – голуба Венера. Та й натрусила: Мов огнисті пера, Палахкотіли маки поміж трав. Спливав над скелями легкий димок. Вам казки треба?.. Ось вона, будь ласка! І дудкою […]...
- Микола Руденко – Виснажує і зраджує мене Виснажує і зраджує мене На цій землі уява небагата: Я розумію все людське, земне – Крім серця, що живе у грудях ката. Як розгадати, де ота рука Бере для себе Каїнову силу, Щоб підписом чи кнопкою дзвінка Народи цілі кидати в могилу? Одним свинець в опалені виски, А другим плетиво колючих ліній – За кусень […]...
- Микола Руденко – Стало слово моє земним Стало слово моє земним, У клубочок згорнулася мрія. Як не бийся, а жодна із рим Занебесним теплом не гріє. А колись же було, було… Я, розсунувши неба клаптик, Брав для віршів живе тепло Із далеких галактик. Нині вірші – не Божий дар. Замішавши ромашки й блавати, Кожен другий чи третій школяр Вміє грамотно зримувати. Буде […]...
- Микола Руденко – Спалах пам’яті Прокинувся від того, що свою Впізнав садибу – хату і повітку. Я запашні “варенички” жую, Які акація дарує влітку. Гуде бджола. Вертаються в село Селянські гарби, різнотрав’я повні… Це ж півстоліття в пам’яті жило – Як із глибин продерлося назовні? Нічне повітря здавлене, густе. Сусіда уві сні в подушку плаче. А у мені акація цвіте […]...
- Микола Руденко – Океан не випити до дна Океан не випити до дна. Вічність є одна, лише одна. То чого ж я зморено тремчу, Коли бачу спалену свічу? Чом живу із відчуттям вини, Коли хтось лягає до труни?.. Бо в ту мить померли всі дива: Без людини вічність – удова. Без людини Всесвіту нема – Всюди тільки глухота німа. То невже наш вік […]...
- Микола Руденко – душа берези Нас – океан. Але ж кому у спадок Дісталось істини святе зерно? Якщо життя лише сліпий випадок – Яким безглуздям робиться воно! Я не просив його собі в дарунок На цій землі, де навіть Слово – крам, А переможець той, для кого шлунок – Носій всіх істин і єдиний храм. Ні, не просив. Хто ж […]...
- Микола Руденко – Віта Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії. Повернувшись на північ, Рама був вражений культом людських жертв, Що панував серед його племен. Едуард Шюре Є долина між лісом і пасмом горбів, Де колись починалась трипільська культура. Річка Віта біжить між столітніх дубів. Ні, не річка – болотна рідинність похмура. А проте в давнину тут пливли […]...
- Микола Руденко – Мордовська кутя Ніч зменшилась, А день почав зростати. Освячую тебе, Фантазіє людська! Та мить і є дитя, Якого Божа Мати Із хмар звільняє, Мов із сповитка. Дитина – Світло. Час з людським обличчям, Це правда Всесвіту – І я вклоняюсь їй. Ми сядемо за стіл – Христа звеличим. І не одна сльоза Впаде з-під сивих вій. Кутя […]...
- Микола Руденко – Між двома ерами 1 Христова ера проминула, Чому ж ти не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос. Хто ж розпочне новітню еру? Хто вже на істину набрів?.. Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів. Тим часом людство на приміті Старе запитання трима: Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема!.. І страшно […]...
- Микола Руденко – Благання Лечу кудись орбітою земною. Люблю й ненавиджу усе земне… Не я пишу, а Слово пише мною – Воно вже вкрай заїздило мене. Не інший хтось – мене загнало Слово Сюди, де дротом заткана нора. Благаю, всемогутній душолове, Пусти мене на волю – Вже пора! Я звершив Боже і людське веління І вже чогось нового не […]...
- Микола Руденко – Із окопних часів, із важких лихоліть Із окопних часів, із важких лихоліть, Не зумівши миритись на хлібі легкому, Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть, Хоч високих щаблів і не видно нікому. Десь там птахи співають і сонце живе, Та в самому собі це пізнати не просто. Ось уже досягаю вершини сливе – Раптом падаю вниз, мов з дірявого мосту. […]...
- Микола Руденко – Новорічне Скінчився рік. Раз мислю, то живу. Іду по колу повз казарми кляті, Долаючи хурделю снігову У зеківському чорному бушлаті. Той самий ліс. І вишки. І паркан. Ті ж самі люди. І те ж саме чтиво. Немов заїло плівку – й на екран Той самий кадр лягає з об’єктиву. Десь дія проектується із надр, Що пеклом […]...
- Микола Руденко – Сон в’язня 1 Мені наснилося, що я помер, Що із драглистих форм мойого тіла Астральна сутність вийшла – І тепер Вона до невідомих сфер летіла. Ні з чим не порівняти почуття, Яке мене вело. То не скорбота, А радісна симфонія Буття – Я жив, неначе променева нота. Порвались пута. Я – крилатий дух. Весь Безмір – мій, […]...
- Микола Руденко – Кривда Десь, може, в Африці, а може, в Україні, У затінку від пальм чи то від колосків Серед дівочих мук в німому голосінні Почули зорі скаргу із віків. Світила бачили, як рушили солдати, Співаючи бездумне тра-ля-ля. А тіло дівчини, її подерті шати Оплакувала скривджена земля. Вщухають постріли, змовкає лайка п’яна. В очах кровава синь розгойдано пливе. […]...
- Микола Руденко – Незнайомі міста мені сняться щоночі Незнайомі міста мені сняться щоночі. Незнайомі дахи. Незнайомі жінки. Може, з інших планет?.. До дискусій охочі, Мене в зали запрошують молодики. Алюміній і скло. Всюди світяться стіни. В людях страху немає за слово, за рух. Щось тут є невловиме моє – з України. Може, образ жіночий. Чи пісня, чи дух… Прокидаюсь пітний і сідаю на […]...
- Микола Руденко – Мов злодій Мов злодій, власну хату обійду І попрямую в поле стороною. Була – й нема… Хтось у моїм саду Плоди зриває, вирощені мною. Спритніший хтось,- такий, кому зоря Із гаманця в похмуру нічку світить. Холодним п’ятаком від ліхтаря Лягає промінь на вологі віти. Чужий вівчар озвався на цепу, Чуже обличчя виглядає з хати… Даруйте, люди! В […]...
- Микола Руденко – Я важко жив Я важко жив. Мені було Не до розваг у світі цьому, Де так сплелось добро і зло, Як світло й тьма в відлунні грому. Та не лишилося мені Образ на тебе, земле мила, За спалені в окопах дні, За тупістю підтяті крила. Не жовч по світі розіллю – Твої вітри вдихну з любов’ю І кину […]...
- Микола Руденко – добре, що є ці столи між дубами Добре, що є ці столи між дубами,- Там, де біжить прохолодний струмок. Хтось тут, поставивши кошик З грибами, Відпочива від казенних думок. Хтось тут зненацька пізнає, що зроду Не помічав отакої краси. Потім побачить себе і природу Так, як звелять лісові голоси. Вітер, забившись в ромашковім цвіті, Жовтим пилком понад ним промайне. Стане, можливо, у […]...
- Микола Руденко – Чудуюся, коли згадаю те Чудуюся, коли згадаю те, Як починав і як скінчити мушу. Не знаю, чи вмирає, чи росте Той світ, де плуг підняв цілинну душу. Не знаю також, що то був за плуг. Та добре бачу: в лірника – невдахи, Що вивів на ріку казковий струг, Обсіли серце променеві птахи. Гойдає лірник птахів у собі, Хоч сам […]...
- Микола Руденко – Побачення 1. На градуснику – мінус сорок п’ять. Птах падає, згорнувши мертві крила. І ніби дослухаються світила, Як промені, ламаючись, дзвенять. Ні звіра, ні людини… Тільки ти Кружляєш у мордовській сніговиці. Здається, вимерли дерева й птиці – Позалишались вишки і дроти. Та вітер, що пронизує до жил І змушує відчути в ці години Беззахисність планети і […]...
- Микола Руденко – Татарин Ніби душу лікую від давніх ошпарин – Років сорок це лихо забути велю: У багнюці конає побитий татарин, Його руки мотуззям зап’яті в петлю. Я не знаю за віщо дядьки завелися – Дико люди жили у донецьких степах. Душу й досі пече голова його лиса І той камінь, що людською кров’ю пропах. Хто ж він […]...
- А моє серце ще живе тобою Ти просиш йти, а серце завмирає Бо ти не мій. уже не мій… Я вниз біжу, а серце сльози крають І капають на рани моїх мрій… А я біжу… Від чого я тікаю?! Від снів своїх, в яких є ти і я В яких ти кажеш: “Мила, хочеш чаю?… “ В яких я забувала солов’я… […]...
- Микола Руденко – Хуторець Я знову тут… Який же грець Через кущі й соснові пні Приводить знов у хуторець, Що змалку марився мені? Оті побілені хатки Народ гостинний заселя. Козуля тут прийма з руки Людські дарунки, мов теля. Тут навіть хуторська Яга, Що зранку сварку почала, Для мене мила й дорога – В якім добрі немає зла?.. Студент Федько-мотоцикліст […]...
Твір-мініатюра мій життєвий вибір.