Микола Вінграновський – Козак Петро Мамарига

ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА

КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА

Казка

Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.

Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.

– Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.

Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.

Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно.

Татари помітили Гивора і закричали:

– Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече!

Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.

Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.

Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:

– Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!

Татари позіскакували з коней і випили кумису.

Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.

Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.

Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.

Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.

– Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! – говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.

Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав:

“Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло”.

– Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

“От”, – думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.

“От, – думав собі Петро, – хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити”.

А татари? Татари поморились та позамерзали.

Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.

– Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне – тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає – ми трохи поспимо.

Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.

Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.

Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига.

Раз ніч – і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти?

І Петро задрімав… Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро – лап! – нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.

– От і тварюка! – вилаяв окуня Петро.- Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке – зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля…

Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.

– Тепер буду добиратись до своїх задніх, – сказав собі кінь Петра Мамариги.

Та як Гивор не вигинав шиї – до своїх задніх ніг він дістатись не міг.

– Що робити?

А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.

– Повмирали, – сказав їм Гивор, – навіть забули крикнути…

– Гиворе, це ти чи хто? – спитали козаки.

– Я, – сказав Гивор. – Козак мій, Петро Самійлович

Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.

– Діло звісне, – сказали козаки. – То що?

– А те, що на озері вже хвиль не стає.

– Тепер чи коли?

– Тепер.

– Тоді по конях, – сказали козаки.

Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Микола Вінграновський – Козак Петро Мамарига