Михайленко Анатолій – Живі камінчики

Казки про хлопчика Олежика

ХЛОПЧИК, ЯКИЙ ХОТІВ БУТИ МЕТЕЛИКОМ
Ми сиділи з Олежком у траві над озером. Світило сонце. Над травою літав метелик з химерним візерунком на крилах. У голубих Олежкових очах відбивалися сонце, небо й озеро. А також барвистий метелик.
Ми обидва милувалися ним. Ось метелик сів на пухнасту рожеву квітку конюшини… і раптом зник, ніби розтанув.
– де ж він? – розгублено озирнувся Олежко. Я й сам не знав.
Та он же він, хитрун! Замаскувався у пелюстках і нюхає запашну квітку.
– Хочу бути метеликом, – раптом сказав Олежко.- У метелика жодних турбот, літай собі, бався.
– Що ж, тільки зажмур очі – і полетиш,- сказав я.
– Справді?
– Ти ще й не віриш?..
Я озирнувся. Олежка поруч не було. От лихо, не вгледів, куди він полетів. Може, сховався у верболозовому листі?
А Олежко тим часом вже став метеликом і причаївся на квітці конюшини. Він на повні груди вдихав її запах і всміхався від щастя. Він має такі барвисті крильця, яких не має жоден інший метелик! Може сісти і на ту квітку, і на ту. Ніхто не змушуватиме його спати після обіду, а ввечері не вкладатиме у ліжечко.
– Оле-ежку! – гукнув я занепокоєно.
“Ось я… ” – хотів відповісти Олежко, але з малюсінького ротика-хоботка навіть писк не вирвався. Ось тобі й маєш!
Несподівано рвучкий вітер гойднув квітку так, що Олежко ледве на ній втримався. Овва, який нетовариський вітрисько!
– Сховайся в затишок, під лопуховий листок,- встиг я гукнути Олежкові.
То був не вітер. Зграя птахів кружляла над квітами. Один, потім другий шугнув униз, намагаючись уполювати метелика.
Олежко пурхнув під листок лопуха, і тієї ж миті пташиний дзьоб клацнув над його головою.
Довго сидів незвичайний метелик під листком, тремтів від страху і роздумував. А потім сказав:
– Не хочу бути метеликом. Навіть горобець може скривдити. Коли вже кимось бути, то краще птахом.
– Що ж, можеш летіти,- сказав я.- Тільки зажмур очі.
І справді, Олежко став птахом. Він літав над зеленими дачними будиночками, над садами та озером і гордо озирав усе довкола.
Олежко літав і літав, сам собі всміхаючись від щастя. Піднімався в небо так високо, що я вже не міг його догукатися. Озеро внизу (так він розповідав мені потім) здавалося йому завбільшки, як калюжа після дощу.
Налітавшись вволю, Олежко спустився на галявину біля озера і почав ганятися за барвистим метеликом. Але тут він згадав, як сам недавно милувався ним, і облишив полювання. “добре, що я знаю: цього метелика чіпати не слід,- подумав він.- А коли б не знав?..” Краще полетіти на бабусине подвір’я. Може, бабуся помітить, сипне крихт або якихось зернят. Вона завжди сипле курям пшеницю ще й припові-дає: “їжте, мої курочки і курчаточка, смакуйте золоті зерняточка”. Щось і Олежкові перепаде. А коли бабуся впізнає його, може, гречаної каші з молоком винесе. Він би не відмовився.
На подвір’ї пурхали горобці, а віддалік гордо походжали ворони, видно, також чекали, коли бабуся пригостить їх. Птахи насторожено поглядали на Олежка, очевидно, не бажали ділитися з ним гостинцями. “Гаразд, почекаю, доки вони наїдяться. Мені також щось залишиться, бабуся щедра”,- вирішив Олежко.
Він заховався за стовбур старого горіха і розслабив крила. Тільки тепер відчув, як втомився…
Непомітно Олежко задрімав. Снилося йому, що хтось нечутно ступає по опалому листі м’якими лапами і тихо посопує.
Олежко миттю розплющив очі. Просто перед собою він побачив писок сусідського кота Кузі. Кіт прищулив зелене ліве око і ворушив вусом. Ось-ось накинеться на птаха-Олежка. Адже він не знає, що цього птаха чіпати не слід. Хто йому про це скаже?
Раптом Кузя замахнувся лапою і випустив кігті. Олежко ледве встиг випурхнути з-під його пазурів. Кузя хапонув лапою повітря і невдоволено нявкнув…
– Ні,- сказав Олежко.- Краще бути таким, як Кузя.
– Що ж, ти тільки зажмур очі,- сказав я. Олежко й сам не помітив, коли перекинувся на
Кота.
Мав такі ж зелені очі, як у Кузі, і такі ж м’які лапи із захованими в них гострими пазурами.
Оце життя! Ліниво блукаєш по городу та в саду, горобців знічев’я полохаєш чи мишку схопиш.
І всі тебе бояться. Навіть колючий їжачок злякано пирхнув і скрутився в м’яч. А сусідський кіт Кузя насторожено засопів на Олежка, розпушив хвіст і дугою вигнув спину. Треба його провчити, бо Кузя руйнує пташині гнізда.
І тут Олежко відчув, що хтось обережно підкрадається до нього. Не встиг я гукнути, щоб рятувався, як Кузя метнувся з місця, немов сіра блискавка. Олежко – за ним. Незчулися, як опинилися на вершечку горіха.
Під горіхом сидів Пірат і хижим оком стежив за Кузею та котом-Олежком.
Пірат жив за озером, лише зрідка блукав по Олеж-ковій вулиці, і тоді все живе ховалося хто куди міг. Побачивши Пірата, їжачок дріботів у малинник або ховався під лапате листя ревеню і там скручувався в клубочок. Проте й це не рятувало його від неприємностей. Пірат викочував їжачка з-під листя і погрозливо скавулів.
Скільки просидів на горіхові, кіт-Олежко не знав. Пірат причаївся внизу, висолопивши язика, й вичікував.
І котові-Олежкові захотілося стати Піратом. Коли Пірат пішов геть, а коти поспускалися з дерева, я сказав котові-Олежці:
– Ти тільки зажмур очі.
Та Олежко раптом відмовився і знову став хлопчиком. Що від того зміниться, коли стане Піратом? Не порятує він метелика від птаха. Не порятує птаха від Кузі, а Кузю – від Пірата. І сам себе не захистить, адже й Пірат боїться круторогої корови Лиски, яку сільський хлопчик данилко щодня пасе на луках. Побачивши Лиску, Пірат злякано притискається до паркана.
Але ж і Лиска когось боїться. Може, ведмедя, а може, слона.
У всіх є свої клопоти, але найбільше – в людини, бо вона мусить знати і мову барвистого метелика, і мову Кузі, і Пірата, і всіх-всіх своїх сусідів на землі.
– Найкраще бути звичайним хлопчиком,- серйозно сказав Олежко.
– Бо тільки людина може захистити від кривди,- додав я.

ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО
Свого приятеля Олежка я називаю маленьким другом. А він мене – великим другом. Зустрічаємось ми лише влітку, коли приїздимо в село.
Олежко любить ходити зі мною до озера. Ми сидимо в траві й мовчки дивимося на сріблястих зайчиків. Вони весело скачуть по воді. А в тиху погоду стежимо за хмарами. І за тими, що глибоко-глибоко в озері, і за тими, що високо-високо в небі.
Якось ми сиділи на березі й дивилися на воду. Просто так дивилися.
Сонце вже не пекло. день стояв такий прозорий, що здавалося: загукай – і повітря задзвенить, як трамвай на рейках.
– Наближається осінь,- сказав я.
– І ми знову розлучимося? – запитав Олежко.
Запитав так, що я зрозумів: йому не хочеться зі мною розлучатися.
– Так. до наступного літа.
Білі хмари поволі пливли по голубому небі. Ми дивилися на них і сумували. З ними в далекі невідомі краї відпливає тепле літо, а натомість приходить осінь. І вона розлучить нас з Олежком.
Раптом з-за високих осокорів гордовито випливла така чудернацька хмара, що я з моїм маленьким другом так і втупилися в неї очима. Освітлений сонцем бік хмари був біліший за сніг. А другий бік – темний та похмурий. Мабуть, там ховалася осінь.
Великі сині очі Олежка також мінилися, ніби ота хмара. То світлішали, то смутнішали.
– Я хочу на хмару, – несподівано сказав Олежко і з надією глянув на мене. – Я знаю: там ховається літо.
– Я теж хочу,- відповів я. Бо й мені хотілося побачити, куди хмара забирає літо.
Але ж як дістатися до хмари? Олежко зітхнув. Зітхнув і я.
Ми посиділи мовчки, сумуючи, що хмара забирає від нас літо. Потім Олежко ще раз глянув на мене і сказав:
– давай підемо до неї в гості.
– до кого? – не зрозумів я.
– Як до кого? до хмари,- мало не образився Олежко, що я такий нездогадливий.
Я подумав і згодився. Справді, чому б не сходити в гості до хмари і не побачити, де вона ховає осінь?
– Ми йдемо в гості до хмари! – заплескав Олежко в долоньки.- Ми йдемо в гості до хмари!
І ми почали міркувати, як добратися до тієї Великої Хмари.
Думали довго. Я нічого не міг вигадати. А тим часом Велика Хмара пливла над садами, і її сонячний бік так сяяв, що ми примружували очі. Водночас темний бік хмари ставав ще темніший.
За хмарою по землі бігла холодна тінь. То йшла осінь.
Першим озвався Олежко.
– давай заберемося до неї по драбині,- запропонував він.
– Авжеж,- радісно погодився я. Справді, на чому ж добиратися на Велику Хмару, як не по драбині?
Я приніс драбину, що лежала за будиночком. По ній я завжди лазив на дах, коли треба було лагодити покрівлю, або діставав з найвищих гілок груші, яблука чи горіхи.
Але я і не подумав, що драбина виявиться такою куцою і не дістане до Великої Хмари.
– У мене також є драбина! – згадав Олежко.- Ми її доточимо до твоєї і легко дістанемося до Великої Хмари.
Але й моєї та Олежкової драбин було замало. Тоді ми взяли ще й драбину сусіда, а потім ще в кількох сусідів. Отож позносили багато-багато драбин, але до Великої Хмари нам так і не пощастило дістатися.
Трішечки-трішечки не дістали.
Ось скілечки.
Хмара поволі пливла собі, то виблискуючи білим боком, то насуплюючись темним. Ніби сердилася на нас. Або глузувала, що ми такі нетями – ніяк до неї не доберемося.
Олежко зажурився. Йому дуже хотілося в гості до Великої Хмари. І мені теж хотілося. Але драбин більше не було.
Тоді я запропонував:
– давай-но виберемося на вершечок усіх драбин. Потім я посаджу тебе собі на плечі, і ти дістанеш до Великої Хмари.
Олежко зрадів. А потім замислився.
– А як же ти? – спитав він.
– Я почекаю, доки ти гостюватимеш у Великої Хмари та довідаєшся, куди вона несе літо.
Олежко знову замислився.
– Але ж і ти хочеш до Великої Хмари, щоб побачити, де ховається літо? – запитав він.
– Хочу,- відповів я. Олежко замислився ще більше. Аж носа зморщив.
– Я побуваю в гостях у Хмари,- сказав він,- а ти не побуваєш. Як же після цього ми будемо дружити?
– А ми зробимо так,- знайшов я вихід.- Я тебе зі своїх плечей підсаджу на Велику Хмару, а ти там попросиш у Хмари ще одну драбину і спустиш її до мене, щоб і я вибрався.
– Так і зробимо! – зрадів Олежко.
Ми вибралися на вершечок довгої-предовгої драбини, яка складалася з багатьох маленьких драбин. Ще трішечки – і ми нарешті дістанемося до Великої Хмари.
Я підсадив Олежка собі на плечі, потім підняв його вгору на витягнутих руках.
– Хапайся за Хмару! Міцніше! – голосно закричав я, бо вітер перехоплював подих.
– Н-не можу… – мало не плачучи, відказав Олежко.
Я глянув угору і побачив, як Олежкові руки тягнулися до Хмари, хапали її за темні кучері, але вона вислизала з його долонь. А на мене знову падали холодні краплини.
– Може, Велика Хмара сердиться, що ти смикаєш її за косу? – спитав я.
– То вона плаче, що ми ніяк не можемо прийти до неї в гості,- пояснив Олежко.
Хмара тим часом пропливала над нами, а на землю, на озеро, на сільські хати й дачні будиночки лягала від неї велика холодна тінь, накрапав осінній дощ.
Ми швиденько спустилися додолу, перенесли наші драбини аж за село на луки, щоб перейняти Хмару, і знову подерлися вгору.
Але й цього разу Олежко зміг дістати лише пухнастого хвоста, який зразу ж розтанув у його долонях, залишивши вогкий слід.
Ми зажурилися. Олежко жалісливо поглядав на мене. Ніби це він був винен, що ми не побували в гостях у Великої Хмари.
А я нічим не міг зарадити.
Тим часом вітер гнав Велику Хмару далі й далі, і холодна тінь на землі дедалі ширшала.
Та ось над головою загув Літак. У небі над селом пролягала його дорога. У різні міста й далекі краї. Олежко замахав руками:
– Агов, Літаче, візьми нас до Великої Хмари! Нам дуже треба піднятися до неї в гості! Ми хочемо знати, де ховається літо!
Літак безтурботно продовжував густи.
– Так он який ти? – насварився Олежко.- Ось я не пущу тебе літати над нашими садами. Отоді знатимеш!
– Гаразд,- буркотливо озвався Літак.- Хоч мені й не слід звертати з дороги, але я візьму тебе, якщо тобі так хочеться побачити, де сховалося літо.
Олежко заплескав у долоні.
– Сідай хутчій,- квапив Літак.
– А мій великий друг? – раптом зупинився Олежко, глянувши на мене.
– Твого друга взяти не можу,- співчутливо помахав крилами Літак.- У мене всі місця зайняті. Ти маленький і легкий, тебе можна примостити в куточку. А твого друга – ні, бо він великий і важкий.
Олежко дивився на мене печальними очима. Були вони вже не сині, а темні, як Хмара вгорі.
– І чому ти не маленький? – сказав Олежко.- Ми б разом полетіли на Літаку в гості до Великої Хмари.
– Вирішуй, та швидше! – підганяв Літак.- Я не маю часу чекати!
Олежко махнув рукою, мовляв, лети собі, а тоді подумав і спитав мене:
– Коли б ти був маленький, то в мене не було б великого друга? Так?
– Не було б,- згодився я. Бо справді, коли б я був маленьким, то не міг би одночасно бути й великим.
– – І ми б не сиділи з тобою на березі озера?
– Не сиділи б,- підтвердив я.
– І не побачили б Велику Хмару?
– Авжеж. Як би ми її побачили, коли б не сиділи на березі?
– І нам би не захотілося побачити, де ховається літо?
– Атож, не захотілося б, якби ми не сиділи вдвох на березі і не побачили Великої Хмари.
– Завтра ми знову прийдемо сюди,- вирішив Олежко.- Може, Велика Хмара пливтиме нижче і ми з тобою обов’язково побуваємо в неї в гостях і побачимо, де ховається літо.

КАЧЕНЯ, ЯКЕ НЕ ВМІЛО ЛІТАТИ
Маленьке дике Каченя не хотіло жити в гурті, де ряску і все інше треба було ділити порівну. Одного разу, коли всі його братики й сестрички пливли з мамою, шукаючи їжу, Каченя сховалося в очереті.
Почекало, доки стемніє, і обережно вибралося на плесо. “Тепер не буду ні з ким ділитися,- раділо воно.- Тепер уся ряска буде тільки моя”.
Навколо було темно. Погрозливо кумкали жаби. У траві деренчав цвіркун.
Каченяті стало страшно, але воно намагалося перебороти страх. “Коли ти таке боязливе,- сказало собі Каченя, – то повертайся до гурту, де все треба ділити порівну”.
Раптом Каченя відчуло, як легкою хвилькою сколихнулась вода. А згодом воно побачило, що попід очеретом пливе Стара Качка з виводком малят, які шнурочком тягнуться за нею.
Раз за разом Качка пірнала головою у воду, видобувала звідти щось смачненьке і по черзі частувала своїх діток.
“Ото життя! – зраділо Каченя.- І їжу самому не треба визбирувати в очереті”.
Живий шнурочок проплив мимо. Каченя швиденько вибралося зі свого схову і прилаштувалося в кінці. Крайнє каченя озирнулося і спитало:
– Це ти?
– Я,- зраділо Каченя, що його впізнали. Адже воно було набагато старше за цих малят.
Вони плавали довго. Качка визбирувала в темряві їжу, вчила своїх діток шукати ряску. Каченя ждало, коли Качка дасть йому попоїсти. Коли наїлось, то навіть подякувати забуло.
Перед сном Стара Качка полічила своє сімейство. Так вона робила завжди, коли поверталася на острів, зарослий кущами пахучого, як мед, верболозу. Там був їхній качиний дім.
Чи не загубився хто? Не втонув? Чи не вхопив когось шуліка?
Цього разу голосів відгукнулося більше, ніж завжди.
Стара Качка тихо крякнула. “Як же це я не помітила? – подумала вона.- Коли дітей так багато, обов’язково щось наплутаєш… “
Звідтоді й росло Каченя серед нових маленьких братиків та сестричок. Першим вихоплювало з материного дзьоба ряску або жучка, першим пірнало під тепле крило, коли лаштувалися спати.
Стара Качка давно зрозуміла, що нічого вона не наплутала. Просто до їхньої сімейки приблукало чуже каченя. Може, сирітка. А у великій сім’ї завжди знайдеться місце. Нехай живе собі. Найласіший шматочок, найпоживнішу ряску Качка-мама залишала для приблуди. Щоб відчував себе, як у рідній сім’ї. Або ще краще.
Стара Качка з дедалі більшою тривогою приглядалася до приблуди. Колір пір’я у нього чомусь змінювався швидше, ніж у її малят.
“Чому б це? – непокоїлась Стара Качка.- Може, братики й сестрички його потай кривдять?”
Качка-мама почала приглядатися ще пильніше. Чи не дзьобають його малі? Чи не проганяють від ряски?.. Ні, все посімейство було до Каченяти таке ж уважне, як і одне до одного, навіть ще уважніше.
Наближалася осінь, час було вчитися літати.
– Не хочу літати! – раптом запротестувало Каченя.- В небі ряски немає.
– Але ж нам треба летіти далеко-далеко, аж до самої Африки,- намагалася переконати його Стара Качка.
– Не хочу в Африку,- не поступалося Каченя.- Мені ряски й тут удосталь. А коли ви полетите, все мені залишиться.
Стара Качка розгубилася.
– В Африці ростуть банани та ананаси,- зманювала вона Каченя.- Вони смачніші, ніж ряска.
– Ну, коли так… – одразу згодилося Каченя. Аж тут раптом з’ясувалося: Каченя так розповніло, що крила не хотіли тримати його в повітрі.
– Я теж хочу в Африку! – пхикало воно. Уже й відлітати час, а Каченя лише навчилося з
Місця на місце перестрибувати.
– Це ти все винувата! – сварило воно Стару Качку.- Обгодувала мене так, що злетіти не можу. Ти, ти, ти в усьому винна!
Такої несправедливості Стара Качка не чекала. “Що з ним сталося?” – бідкалася вона.
Їй так було шкода приблуди – серце розривалося.
– Летіть он з тією зграєю прямо й прямо, та дивіться не відставайте,- навчала вона своїх каченят.- А біля моря я вас дожену. Ось тільки навчу літати Каченя.
Сади спорожніли. А потім озеро почала сковувати крига. Ось уже біля острова залишилася тільки маленька ополонка, в якій бовталося розповніле незграбне Каченя. Стара Качка ходила біля ополонки, відлякуючи здичавілих котів.
Ось уже й ополонка починає замерзати…
“Що то буде з Каченям? Що буде?” – бідкалася Стара Качка.
– Я хочу літати… – схлипувало Каченя, тремтячи від холоду.- Я хочу в небо, хоч там і немає ряски…
Проте пізно, ніяка сила вже не могла його підняти.
Одного дня, коли озеро замерзло, бабуся приїхала на дачу з Олежком, щоб навчити його кататися на ковзанах по першій рівній кризі.
І тут вони побачили ополонку, в якій ледь ворушилося тлусте Каченя. А біля ополонки плигала стривожена Стара Качка.
– Воно може замерзнути,- показав Олежко на ополонку.
Бабуся витягла з води ледь живе Каченя, сховала за пазуху.
А Стара Качка спурхнула в небо, покружляла та й полетіла доганяти зграю. Вона думала про те, що легко обрости жиром, але важко навчитися літати.

ЖИВІ КАМІНЧИКИ
Олежко на морі вперше. Воно таке велике, що другого берега не видно, хоч скільки б не вдивлявся в далечінь.
Море ніколи не втомлюється. Шумить і вдень, і вночі. Хлюпає на берег білою хвилею. Вона охоче бавиться з Олежком. Ш-шу-у, ш-шу-у… Манить до себе, а тоді як хлюпне на ноги: шу-уг! Олежкові лоскітно, і він радісно сміється.
А одного разу був шторм. Хвилі заввишки як трамвай накочувалися на берег одна за одною. Били по причалу, і дрібні бризки маленькими світлячками розліталися в усі боки. Шурхотіли й перекочувалися то на берег, то в море камінчики.
Коли хвилі вгамувалися, Олежко з мамою й татом вийшли на берег. Море було тихе, немов втомилося.
Вмиті хвилями, на березі блищали різнокольорові камінчики.
– Погляньте! – захоплено вигукнув Олежко.- Вони світяться, немов живі.
Олежко підняв один камічник. Він мінливо поблискував вологими боками і здавався живим.
– А он ще й ще!
Камінчиків було багато, і такі вони блискучі та гарні, що Олежкові хотілося всі забрати з собою.
– Отой камічник схожий на чобіток! – вигукував він.- Справді, ніби чобіток з барвистими халявками.
А он той поцяткований, немов перепеляче яєчко. Оцей – з білим пояском посередині. Той – з рожевим вершечком.
Були тут і смугастики, схожі на зебру, і горбаті, як верблюдики.
– А он той горить!
Олежко підняв його. Він був білий-білий, аж ніби світився всередині.
Незабаром Олежко назбирав повні кишені живих камінчиків. Ще й татові в жменю поклав. Він повезе їх додому, далеко від моря. Восени і взимку вони йому нагадуватимуть про літо й море.
– Нехай камінці живуть у нас? – спитав Олежко.
– Гаразд,- згодилися тато й мама. Відпустка минула, минуло й літо.
А там і зима настала.
Камінчики лежали на столику поряд з іграшками, але вони чомусь уже не нагадували Олежкові море. Не нагадували ні пустотливої хвильки, ні сердитих штормових хвиль. Потьмяніли, стали сірі й шорсткі, немов постаріли. Навіть отой білий-білий, що світився всередині, згас.
Що з ними сталося, Олежко не знав.
– Море – їхній дім,- пояснив татко. – Не можуть вони без нього.
Олежко засмутився. Йому було шкода камінчиків. Але ще більше було шкода, що вони згасли.
– Відвеземо їх до моря,- нарешті сказав Олежко.- Може, знову засвітяться.
Влітку Олежко з татом та мамою знову були на морі. Погідного дня, коли море хлюпало пустотливими хвильками, всі разом винесли камінчики на берег. Хвиля лизнула їх, ніби пробувала на смак або впізнавала, чи не чужі вони.
І камінчики радісно заблищали. А отой білий-бі-лий аж засвітився всередині, ніби там хтось увімкнув потайний ліхтарик.
– Вони знову ожили! – заплескав у долоні Олежко.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Михайленко Анатолій – Живі камінчики