Михайло Коцюбинський – По-людському
Михайло Коцюбинський
ПО-ЛЮДСЬКОМУ
Оповідання
Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепетний віддих поновленої землі, повітря було таке п’яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…
Тож
Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, – і часто якийсь рух або одне слово,
Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.
Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі – чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник, і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.
Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, – він був весь порив і одвертість.
– Ви добре знаєте Карпа? – поспитав я.
– Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.
– Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся:
– Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…
– Як “напало”? Що напало? – зацікавився я.- Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум’янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.
– Багато розказувати, – запнувся він і зараз же почав: – Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято – Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат – не хоче.
“Що я,- каже, – почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого… ”
“Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?” – жартують було.
“У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю… ”
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…
Ми з Карпом товаришували – звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
“Ходім, – каже, – до мене, я тобі краще щось розкажу”.
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, – про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить.
Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб’ється, запутається.
“Ні, – каже, – не так, піду спитати в учителя”.
Недовго й ходив – поїхав учитель…
Засмутився Карпо, не їсть, не п’є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть:
“Що ти батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?”
“Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися”.
“А ти б до нової вчительки… вона 6 тебе довчила”, – рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя – то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.
“Дивлюся я,- каже, – на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву… ”
Смішно мені з Карпа.
“Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма… ”
“Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала… ”
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, – не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…
“А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце… ”
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, – от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, – він, було, лається в громаді:
“Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі”.
Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую – новина: Карпова тітка померла – десь у городі служила, – стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. “Ого! – думаю собі. – Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров”.
Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м’яса, мов на великдень. Ввійшов у хату – в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь – на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.
“Ну, як же тебе бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш… ”
“Та спасибі богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському”.
“Воли собі купиш або десятину поля”.
“Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м’ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила… ”
Молодиця поставила печеню.
Частують мене. Карпо трощить, аж сопе:
“І не хочеться вже їсти, а треба”.
“То не їж, коли не хочеш”.
“Ба! А пам’ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?”
“Пам’ятаю… ”
“І як я скочив рятувати Івана?”
“Ну?”
“І як на мене гримнув тоді урядник!”
“Ну!”
“А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба… ”
Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: “Двічі, – каже, – на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам’яті, воно йому й вадить з незвички”.
Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою – і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.
Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.
“Що, – питаю, – підновив кров свою трохи?”
“Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш – легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, – локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров’я – чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світу бачив, чув, може… ”
А мені і сміх, і досадно: не витримав я – кажу йому:
“Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці – чи про кого розказуєш – і живуть по-людському, а нам воно не личить… ”
“Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?”
“Люди, та не такі… ”
“А які ж?”
“Мужики”.
“Ну, так що?”
“А те, що не для нас усі тії витребеньки… ”
Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:
“Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство… ”
“А скажу… ”
“Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!”
Крутнувсь – і пішов.
“Пожди, – гукаю за ним, – не сердься-бо”. І не озирнувся.
“Прощавай, – відгукує, – ех, шкода, нема вчителя!”
Не хочеш говорити – вольному воля.
Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір’ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому – тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.
Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру – пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:
“Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..”
Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.
“А, це ти, Максиме? – зрадів Карпо. – Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На їж і ти… ”
Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.
“Я,- каже, – жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити”.
“Аякже, аякже”,- піддакую, щоб не гнівити вже його.
Коли це враз – бом, бом, бом. Я аж жахнувся.
“Та то дзигарі, – сміється Карпо, – клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б’є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу”.
Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.
“Що ж воно таке?”
“Термометром називається. Подивись – і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір – показує холод”.
Чудасія!
“Нащо ж він тобі?”
“Як “нащо”? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово”.
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, – майструю я ще коло стодоли, чую, – в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається – і голос по знаку. Прислухаюсь – аж то тесть Карпів, жінчин батько. “За що вони завелися?” – думаю собі, та й приступивсь до ліси.
“Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! – кричить тесть. – Я їх заховаю, поки не прочумаєшся”.
“Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!” – сердиться Карпо.
“Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро”.
“Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!”
“Що ти мені сказав?”
“Те, що чули”.
“Та-ак?”
“А так”.
“Ну, то бувай здоров, небоже!”
“Щасливо”.
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов. А Карпо й собі надувся, мов індик.
“Йди, – каже, – під три чорти, обрид”.
Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу – рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді – приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано – огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
“Правда, – каже, – дешево купив?”
“Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить”.
“Е, я люблю хоч небагато, так гарного”.
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
“Нема, – каже, – мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші”.
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно – стук!
Схопився я:
“Хто там?”
“То я, Карпиха”.
“Чого вам?”
“Вийдіть на час”.
“Ну, що там?” – питаю з порога.
“Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду”.
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату – лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт – гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
“Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи – де?..”
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
“Обшукайте його, – раю, – скрізь, може, де знайдете”.
“Нема, – каже, – я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!”
“Де ж це він начастувався?”
Чоловік той і розповів: “Їхав він, – каже, – до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь – хто його розбере, чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, – каже, – діло погане, вивів його з корчми, глип – аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди – шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз… ”
“Давайте раду”,- благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль – хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…
Тільки я в хату – суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
Ere,- кажу, – отак наші по-людському живуть… ”
Глянув він на мене – та так жалібно, аж за серце вхопив.
“Ні, – каже, – це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно… ”
“Хіба ж я не казав?”
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п’ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся – такий сердитий.
“Що, – каже, – пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер… ”
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася – так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
“Маємо, – кажуть, – заступника… Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка… ”
Навіть діти з-за тинів дражнять:
“Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?”
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, – думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день – од світання до смеркання – товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині… Он гляньте, – закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, – як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, – виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об’являючись синім димком з короткої люльки.
– Гей, Карпе, – гукнув жартовливо Максим,- старайся мені, не лінуйся… Роби п о-л ю д с ь к о м у…
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже…
Я замислився.
А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, на теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.
“Чи скоро ж діждемо гармонії й в людському житті?” – витала надо мною думка…
1900, Чернігів
Темы сочинений как я однажды.