Мурад ас Сібаї – Подарунок на мамині іменини (Збірка)

Оповідання та казки

ПОдАРУНОК НА МАМИНІ ІМЕНИНИ

Вони сиділи в найдальшому куточку хати й перешіптувалися. На гарненьких дитячих личках відбивались важливі думки, що клопотали голови братів.
Діти готували сюрприз. Сьогодні мамине свято, і треба придбати їй подарунок.
Вони мають три ліри* і певні, що цієї великої, на їхню думку, суми вистачить на гарний подарунок, який сповнить мамине серце радістю.
___________________
*Ліра – сірійська монета.
___________________
Хіба мама не дарувала їм на дні народження гарні подарунки? То як же й

їм не розщедритись для неї в такий день? Адже це найперший їхній обов’язок.
Тому, довгенько посперечавшись, вони домовились піти на ринок пошукати щось підхоже.
… Старшенький, на ймення Зугейр, не зводячи погляду з вітрини крамниці, сказав:
– Чи можна й знайти що краще за сріблястий годинник в оксамитному футлярі? Він так пасуватиме нашій матусі! Може, купимо його?
Назир і Таріф схвально кивнули головами: звісно, вони згодні. Зугейр звернувся до продавця:
– Скажіть, будь ласка, скільки коштує оцей годинник?
Але продавець, ніби й не бачив дітей, насупився й заходився протирати скло на
столі.
– Вельмишановний брате мій, ми хочемо купити цей годинник,- знов сказав Зугейр.
Продавець схопив склянку з водою, що стояла біля нього, й роздратовано вихлюпнув її під ноги дітям.
– Годинник не продається, – сердито сказав він. – Йдіть собі геть, доки я ціпком не витурив вас із крамниці!
Наполохані діти втекли. Зугейр сказав:
– Він божевільний! Але Таріф заперечив:
– Ні, він, певно, не знає, що в нас є три ліри! Назир промовчав.
Діти пробирались далі поміж людьми, роззираючись навколо, й несподівано опинилися біля однієї крамниці, їхні очі привернула гарна блискуча сумочка, що лежала між іншими сумочками, якраз посередині.
Зугейр мовив:
– Це найкращий подарунок для нашої мами! діти підійшли до продавця й запитали:
– Скажіть, будь ласка, скільки коштує ця сумочка? Продавець уважно подивився на них.
– Навіщо вам купувати цю сумочку? – запитав він.- Адже вона жіноча, не дитяча.
Зугейр відповів:
– Ми хочемо подарувати її нашій мамі на день народження.
Продавець похилив голову й довго мовчав. Потім глянув на дітей і запитав:
– Скільки ж у вас грошей?
– Три ліри! – в один голос відповіли діти. Продавець усміхнувся. Його усмішка була тепла
Й привітна.
Діти впилися в нього поглядами, повними надії і благання.
А продавець усе дивився на них і всміхався. Потім взяв сумочку, поклав її в паперовий пакет і сказав:
– Я не візьму з вас грошей, але перекажіть вашій матері, що ця сумочка – подарунок від людини, яка у вашому віці назавжди втратила матусю і жодного разу не подарувала їй нічого на день народження.

ГЕРОЙ
Оповідання
Усім відомо, як діти люблять марракешську* намуру*.
Один літній чоловік з Марракеша, що жив у будинку поблизу початкової школи, продавав намуру у відведеній для цього кімнатці.
Школярі чули від людей, що цей чоловік – марокканець, один з героїв, якими пишається уся арабська батьківщина. діти не раз питали одне в одного, що ж героїчного в цьому низенькому, хирлявому дідусеві, який кроку не ступить без милиці.
___________________
*Марракеш – місто в Марокко.
* Намура – дуже солодка манна каша; її ріжуть, як печиво.
___________________
Якось вони прийшли до нього. Господар сидів біля своєї крамниці, відпочиваючи після роботи. Хтось із дітлахів спитав:
– Це правда, що ви герой? А інший додав:
– Ви можете перемогти Абу-Насера, якщо він викличе вас на двобій?
Третій, із залізним прутом у руках, сказав:
– Справжній герой той, хто зігне оцей прут у дугу. Марокканець подивився на дітей довгим і спокійним поглядом. Тоді мовив усміхаючись:
– Я не герой і не зробив у своєму житті нічого, чим заслужив би це звання. Ось я спитаю вас: хіба ж ви не виконуєте письмових завдань і не вчите уроків?
Діти в один голос відповіли:
– Виконуємо. Вчимо.
– А хіба це не є вашим обов’язком?
Діти знов притакнули, здивовано дивлячись на нього.
Тоді марокканець сказав:
– От і я так само. Я лише виконав свій обов’язок, та й годі.
Тоді один із школярів заперечив:
– Ви ж не школяр, і вам не треба виконувати письмові завдання та вчити уроки.
– Правильно, – відповів марокканець. – Але я вмію стріляти з автомата, кулемета, кидати ручну гранату.
Той же таки школяр сказав:
– То, виходить, ви боєць? Розкажіть нам, де ви воювали та в яких боях перемогли.
Марокканець мовчав. Примовкли й діти, сподіваючись почути розповідь про хвилюючі пригоди. Нарешті один з хлопців не витримав:
– Ну то розкажіть же нам!
І марокканець розповів:
– Я був солдатом марокканської дивізії, яку французи, колишні колонізатори нашої країни, перекинули до Франції захищати їхню столицю. до неї вже підступали німецькі війська. Ми захищали Париж, начеб то був Марракеш чи Мікнас, або фес чи Касабланка*, чи будь-яке інше місто нашої країни. Ми були стійкими і в жорстокій битві завдали німцям поразки.

___________________

* Марракеш, Мікнас, Фес, Касабланка – міста в Марокко.
___________________
Ви, може, спитаєте: навіщо ж ми героїчно захищали столицю наших ворогів? Це питання бентежило й мене. Але повірте, що захищали ми в тім бою не Париж, – ми захищали честь арабського солдата. Ми хотіли довести, що німці не відважніші й не стійкіші за нас.
Тоді казали, що марокканська армія врятувала Париж. І ми вище підвели голову, бо зрозуміли, що й ми, араби, можемо бути героями.
Скінчилася війна, ми повернулися на батьківщину. Через кілька років нас посадили на судно, курсу якого ми не знали. Несподівано ми опинилися в Сірії, французький офіцер повідомив, що там спалахнуло повстання й ми повинні його придушити якомога швидше й нещадніше.
Тільки подумайте: що може бути огидніше! Арабові наказують убивати свого брата араба! Що ж я мав робити за тих умов? Мені лишалося тільки приєднатися до повстанців і воювати проти французів.
Я так і зробив. То хіба це геройство?
– Так, – відповіли діти. Похиливши голову, марокканець сказав:
– Ні, діти мої. Я тільки виконав свій обов’язок. Я поводився тоді не героїчніше за вас, учнів, які сумлінно виконують своє завдання, вчать уроки…
І марокканець знов замовк. Притихли й діти.
– А чому ви не повернулися на свою батьківщину – в Марокко після того, як французи пішли звідти? – запитав хтось із дітей.
– А де ж я зараз? Хіба не на батьківщині? Хіба усі арабські країни не є батьківщиною для кожного араба?
Зворушені діти дружно заплескали в долоні. Та марокканець заквапився в дім: він ніяковів від їхніх оплесків.

МАЛЕНЬКІ ГОРОдНИКИ
Оповідання
Як почалися літні канікули, троє братів – Ясир, Мустафа та Селім – вирішили обміркувати, що робитимуть тепер, у вільний час. Хлопці довго радилися, сперечались, але згоди не дійшли. Ясир, найстарший з них, сказав:
– Чому ми говоримо лише про розваги, від яких мало користі, а не подумаємо про речі приємні і в той же час корисні? Чому б нам, скажімо, не придбати курчат, з яких під осінь виростуть півні та курки? Продамо й матимемо прибуток.
Мустафа заперечив:
– Кроликів краще. І їдять вони траву. Отож не треба буде витрачати грошей їм на харч.
Селім сказав:
– А чому б нам не подумати про занедбану присадибну ділянку?
Ясир відповів:
– Яка з неї користь, коли вона, бачите, як заросла бур’яном і закидана камінням?
Та Селім не відступався від свого:
– Тепер на неї сумно й дивитися. А можна зробити її гарною. давайте скопаємо її, посадимо овочі й додамо цим трохи до батькової зарплатні.
Мустафа завагався:
– думка гарна, та тяжко нам буде з пустиря зробити город!
Селім не відступав:
– Кожна праця здається тяжкою, поки до неї не візьмешся.
Брати завзято стали до роботи.
Минуло небагато часу, а на ділянці де й поділись бур’яни та каміння. Це вже був город, тільки що незасаджений.
Хлопці розбили ділянку на грядки – під різні овочі: помідори, перець, баклажани…
Коли садили, не раз заглядали до книги з городництва.
Полили перший раз, і за кілька днів пробилися з землі ніжні молоді паростки з свіжими зеленими листочками, а коли корінчики їхні зміцніли, стали швидко рости.
Батько задоволено спостерігав працю дітей. “Я ніколи й не сподівався, що така занедбана ділянка стане городом, – казав він собі по думки. – Правда, вони стомлюються, й сонце напікає їм обличчя, і долоні їхні в мозолях. Та все ж, певно, вони щасливі, а щасливий не знає втоми”.
Якось уранці Селім зайшов до кухні з повним кошиком овочів і подав його матері:
– Це перші плоди нашої праці, мамо. Приготуйте з них сьогодні щось смачне. Смачніше за те, що з купленого.
Мати з утіхою сказала:
– Хто б сподівався! Я ніколи не вірила, що на цій ділянці щось виросте.
Селім відповів:
– Земля не дає нічого без праці.
Маленький городець постачав сім’ю овочами ціле літо.
І коли настала зима, батько покликав дітей.
– Я дарую кожному з вас по годиннику,- сказав
Він.- Ви добре працювали – серйозно, завзято, з охотою. Я пишаюся вами.
Хлопці подякували батькові. Тієї ночі їм снилося нове літо, повне веселої й корисної праці.

ПРЕМІЯ
Оповідання
У шостому класі початкової школи я не встигав з математики. Наш учитель як тільки міг допомагав мені збагнути цю важку й суху для мене науку, але наче всі мури світу стояли межи мною й нею.
Так, я був з тих учнів, які б воліли, щоб учитель забивав їм у голову краще цвяхи, аніж числа.
І ось несподіваний випадок привернув мене до ненависної математики.
Одного разу я побачив, як мої товариші товпилися біля оголошення про конкурс з математики. Пропонувалася дуже складна задача. Тому, хто її розв’яже, обіцяно премію – набір кольорових олівців.
Звісно, премія штука спокуслива. Але й задача була не легка. А для мене – просто нерозв’язна.
І раптом мені спало на думку: “А чому б не попросити старшого брата розв’язати оту задачу й не одержати премію без ніякої мороки?”
Увечері я підійшов до брата, що сидів за столом, заглибившись у домашнє завдання. Не обертаючись до мене, він запитав:
– Чого тобі?
Я обійняв його і попросив:
– допоможи мені розв’язати одну задачку! Не відриваючись від книжки, він відповів:
– Покладайся на самого себе, на іспиті мене з тобою не буде.
Та я жалібно вів далі:
– Учитель математики казав, що того, хто на завтра не розв’яже задачу, буде покарано. Що ж мені робити?
Нарешті брат зглянувся наді мною і взявся до задачі. За кілька хвилин він розв’язав її.
Другого дня я віддав задачу вчителеві, певний, що премія буде моя. Так воно й сталося. За кілька днів директор оголосив перед учнями, що я заслужив премію, і вручив її мені, гаряче вітаючи з перемогою.
Безмежно радий і гордий, приніс я премію додому.
Але радість моя швидко згасла, гордощі розтанули. Я зрозумів, що вчитель неминуче зажадає, щоб я розв’язав задачу біля дошки, а коли виявить обман, – покарає мене і забере премію.
Яка ж це буде ганьба!
Я вирішив ще раз звернутися до брата, щоб навчив мене, як її розв’язати. Брат пояснив, і я запам’ятав спосіб розв’язання,- отак, як папуга запам’ятовує слова, не розуміючи їхнього змісту.
Як я й думав, учитель, тільки-но зайшли до класу наступного дня, попросив мене розв’язати задачу на дошці. Я йшов до дошки, а ноги тремтіли від страху, взяв крейду, а руки дрижали від хвилювання.
Почав я писати цифри та знаки. Виручила добра пам’ять, і я не зробив жодної помилки, яка б розкрила моє ошуканство.
Коли я повернувся на своє місце за партою, однокласники дивилися на мене з подивом і захопленням, мовби на Ейнштейна чи Ньютона. А я потерпав: хіба цим і скінчиться справа? Звичайно, ні. Адже вчитель, безсумнівно, перевірить мене на інших задачах. Шо ж мені робити?
І я вирішив, що відступу для мене немає, мушу добре опанувати математику, принаймні настільки, щоб здобути премію самостійно і підтримати свою нинішню славу. А досягну я цього лише наполегливим навчанням, самостійною працею.
Того ж дня я підійшов до брата й сказав йому:
– Чи хотів би ти, брате, щоб я провалився на іспитах?
Він здивовано відповів:
– Чому б це я мав такого хотіти? дуже прикро, коли людина змарнує рік свого життя. Скажи, що тебе непокоїть.
Я дуже зрадів і попросив його:
– Не розумію математики. Чи не допоможеш ти мені?
– Гаразд, – сказав брат, – але з умовою, що ти справді будеш працювати…
І я взявся працювати день і ніч, поки досяг свого. Шкода тільки, що ту працю доклав я не перед премією, а вже після неї.

МУЗИЧНИЙ АНСАМБЛЬ
Оповідання
Якось в одному дворі хлопці вирішили створити музичний ансамбль.
Просто на вулиці зібралося з двадцять чи й більше дітлахів. довго міркували й вирішили: буде у них чудовий ансамбль – з барабанщиком, сурмачем, хором і солістом! А хтось один припліскуватиме солістові в долоні.
Та от біда: не було барабана. Тому хтось порадив узяти замість нього мідний таз.
Сурми теж не було, і хлопці взяли замість неї трубу від старого грамофона, в яку й дудів щосили один з музикантів.
Соліста легко вибрали з тих, хто мав найкращі оцінки на уроках співів. А вже соліст добирав хористів, – без великої мороки вибрав десятьох хлопців, що мали гарний слух.
Після кількох репетицій ансамбль показав, на що він здатен. Від його оглушливого шуму всі мешканці вулиці й сусідніх кварталів мало не порозбігались хто куди.
Виступи тривали. Люди слухали та тільки гірко всміхалися. А хлопці з ансамблю щиро дивувались – чому їх не визнають, і гадали собі, що це змова проти них з боку заздрісних суперників. “Як же це так, – не розуміли хлопці, – ми граємо й співаємо з такою радістю, а інших це тільки дратує?!”
Того ж дня їм зустрівся літній чоловік і запитав:
– Ви справді хочете мати музичний ансамбль? Один з хлопців гордо відповів:
– Ми його вже маємо! Ми ж виступали! Тоді літній чоловік сказав їм щось дивне:
– У музикантів мають бути спеціальні інструменти. А справжніх інструментів краще й не торкатись, як не вмієш ними володіти.
– А коли нам подобається грати! – задерикувато відповіли діти.
На це літній чоловік сказав:
– Вам ще більше подобатиметься, коли навчитесь як слід грати на справжніх музичних інструментах. І якщо ви дійсно хочете мати музичний ансамбль, я дам вам музичні інструменти й навчу на них грати.
Хлопці зацікавилися.
– А де ж ті інструменти? – пролунало кілька голосів.
– У мене вдома. Мій батько був капельмейстером у турецькій армії. І коли турки покинули нашу країну, інструменти лишилися в нього. І вони й тепер цілі. Отож ви можете ними скористатись.
Один хлопець спитав:
– А можна нам подивитись?
– Гаразд. Проведіть мене додому,-сказав той чоловік.
Місяців через три з одного будинку вийшов хлоп’ячий духовий оркестр,-в однаковій формі, з одна-
Ковими значками на сорочках, – і почав грати на навколишніх вулицях.
Люди прийняли його дуже радо. Вони виходили на балкони, збиралися на вулиці і вітали музикантів-гаряче аплодували тим, кого раніше лаяли.
А за хлоп’ячим оркестром ішов літній чоловік.
Ішов і щасливо усміхався.

САЇд І АХМЕд
Оповідання
Саїд, старанний, розумний хлопець, випередив своїх товаришів по навчанню у шостому класі. І, може, саме через це кілька лінивих учнів, чиї батьки здобули багатство нечистими шляхами, почали збиткуватися над Саїдом. Заводієм тієї компанії був Ахмед, що дуже любив покепкувати над біднішими учнями й похизуватися перед ними. Звичайно, не знаннями – він був заздрісний, але лінивий і тупий,- а новим одягом, гаманцем з грошима та батьковим багатством.
Саїдові від нього перепадало найбільше. При кожній нагоді Ахмед разом із своїми приятелями зупиняв хлопця. Заклавши руки за спину й випроставшись,- ось, мовляв, який я герой! – він починав:
– Я завжди їм курятину, баранину, рибу й фрукти, а ти що? Варену картоплю чи фаляфлі*? Батько твій-нещасний садівник, він не заробляє й двохсот лір на місяць!

*фаляфлі – маленькі круглі оладки з розмоченого й подрібненого гороху, смажені в олії. Поширена їжа арабської бідноти.
_______________
Саїд опускав очі й мовчав. Ахмед же тягнув далі своїм удавано лагідним голосом:
– У нас є холодильник, телевізор, радіола, іноземні платівки. Щовечора ми слухаємо пісні, танцюємо з друзями. А що у вас є в хаті?
Саїд усе мовчав. Ахмед вихвалявся далі:
– У нас є машина, ми щодня їздимо на прогулянки й на дачу. А у вас що? Мабуть, немає й поганого пікапа!
Саїд слухав те кепкування, але стримувався й мовчав. Ахмедові це не подобалося, і він насміхався ще дужче:
– А одяг на тобі! Чи це не з материної спідниці у тебе сорочка? А подивися на своє взуття. Оці черевики носив, мабуть, спочатку твій батько, а як зносив, то подарував тобі на день народження.
Саїд намагався втекти, але Ахмедові приятелі хапали хлопця й не пускали. Тоді й собі починали кепкувати:
– Чого ти тікаєш? – казав один.- Чому не захищаєшся, як герой?
– Піди розкажи своєму вчителеві, він же так з тобою панькається! – підхоплював другий.
А третій додавав:
– Та що ви хочете від нього? Він нікчемний боягуз, він нас боїться!
І так щодня. Саїд страждав, школа йому остогидла. І він не витримав – попросив, щоб батько забрав його з школи і влаштував на якийсь завод. Там він навчиться якогось ремесла і знайде собі друзів.
Батько, уважно вислухавши сина, відповів рішуче й твердо:
– Сину, я живу й тяжко працюю задля тебе й твоїх братів. Це правда, я бідний і не можу виконати жодного вашого бажання. Це прикро, але головне не в цьому. Я мрію вивчити вас, зробити з вас людей, якими пишатиметься наша батьківщина. Скажи тим нікчемам, що кепкують над тобою й над бідністю твого батька: багатство їхніх батьків ще не зробить з них справжніх людей, здатних здобути справжню повагу громадян своєї країни.
… Коли учням роздали картки успішності, Саїд дізнався, що в Ахмеда за рік самі тільки погані оцінки. Він підійшов до чванька й сказав:
– Знаєш, що сказав мій батько? Багатство – це ще не все. Воно ще не робить людиною.

ЦВІРКУН ТА ПРАЦЯ
Казка
Цвіркун, перебувши люту зиму в маленькій шпарині на стовбурі трухлявого дерева, прокинувся від теплого подиху весни. Весело полетів він у поле й замилувався красою природи: дерева вкрилися цвітом, зелена трава в росі, а сонце ласкаво гріє і виманює комашок з їхніх зимових притулків.
А ще цвіркун помітив те, що помітили й інші комахи: цілі каравани мурашок тяглися через поле.
І пригадав цвіркун, як одного разу він, голодний, прийшов узимку до мурашок і попросив трохи харчів. Мурашки безжально прогнали його, сказавши:
– Коли увесь наш мурашиний рід працював улітку, щоб зібрати харч на зиму, ти, співаче, складав собі поеми та співав пісні вдень і вночі, не дбаючи про лиху годину. А тепер прийшов до нас без ніякого сорому канючити, як старий жебрак.
Що ж, може, він і не такий дбайливий, як вони, але невже його поеми і чудовий голос не потрібні в житті? Хіба ж він не тішить їх усіх, не розганяє їхню втому та нудьгу і не скрашає їм життя?
Але що тепер думати про це? Треба навчитися жити інакше, кинути поезію та співи й працювати, як усі, щоб мати на зиму що їсти.
Минало літо. Поле мовчало, і на гай налягав сум. Аж тоді мурашки щось згадали:
– Що це з нашим цвіркуном? Мовчить і не озивається, а ми ж так звикли, щоб він співав, – сказала одна мурашка.
Друга підхопила:
– Авжеж, ми скучили за його голосом. Нам було легше працювати під його пісні.
Перша мурашка запитала:
– Може, він хворий?
– Ні, ні, ні, – відповіла друга мурашка,- я бачила його вчора! Він ніс пшеницю до своєї домівки. Такий кумедний: несе в лапках зернину пшениці і йде на двох, неначе людина! Тепер він навчився у нас робити запаси влітку, щоб мати собі харч узимку.
Перша мурашка зупинила другу:
– Облиш це… Я чула, що наша королева скликає сьогодні спішно раду. Тож поквапмося, щоб устигнути.
Обидві мурашки повернулись до мурашника, коли вже всі зібралися біля палацу королеви і чекали її виходу.
Ось мурашина королева виглянула з балкона свого палацу. Вона була сумна та похмура і навіть не привіталась, як звичайно. Пильно й суворо подивилася вона на своїх підданих і мовила:
– Чи знаєте ви, мурахи, мої невтомні трудівники, що цього року ви запасли зерна вдвічі менше, ніж торік? Якщо так буде далі, ми всі загинемо з голоду. В чому причина занепаду виробництва?
Мурахи почали виправдовуватись, але не переконали королеву. Тоді одна молода і смілива мурашка сказала:
– Цвіркун замовк, ось де причина! Королева гнівно перепитала:
– А до чого тут цвіркун? Мурашка відповіла:
– Його спів звеселяв нас, і ми працювали радісно й завзято, і час минав непомітно.
Королева запитала:
– А чому цвіркун замовк?
– Тому що ми прогнали його минулої зими, коли він прийшов просити у нас харчу.
Королева обвела поглядом своїх підлеглих і сказала:
– Я не вірю, що спів цвіркуна допомагає працювати. Якась стара мурашка пояснила:
– Я так гадаю, ваша величність королево: у кого весело на серці, той краще працює. Отож, може, й правда те, що сказала мала мурашка.
– А що ж нам робити? Хіба ж примусиш цвіркуна співати? – запитала королева.
Стара мурашка сказала:
– Ні, але ми можемо давати йому харчі. Мабуть, їх треба буде давати йому не більше від річної пайки на дев’ятьох мурашок.
Обличчя королеви проясніло, й вона мовила:
– Це гарна думка. Пошлімо до нього делегацію. За кілька хвилин мурашина делегація вирушила до
Цвіркуна. Він саме збирав зернята пшениці. Одна мурашка підійшла до нього і сказала:
– О великий таланте й найвідоміший співаче! Чому ти припинив свої чудові концерти? Ми скучили за твоїм прекрасним голосом.
Цвіркун подивився на них гордовито і сказав:
– Я збираю харч на зиму, і в мене зовсім нема часу писати поеми й співати.
І тоді відмовила мурашка:
– Нас прислала королева. Вона просить передати, що обіцяє годувати тебе взимку, а ти співатимеш нам улітку. Згода?
Цвіркун помовчав, а тоді сказав:
– Якщо сама королева просить, то я згоден.

РОЗУМНА ЖАБА
Казка
Розумна й хитра жаба сказала якось до жаб’ячого гурту:
– Бачите отого величезного бика, що спас біля нашого струмочка всю травицю, в якій ми ховались, та й розлігся на березі?
– Та бачимо, ну то й що? – запитав хтось із гурту. Розумна жаба пояснила:
-Цей нікчема збиткується над нами через дурний розум нашої прабабусі, що хотіла зрівнятися з биком і надулася так, що луснула. Бик тепер каже, що всі малі істоти зовсім нетямущі.
– Він що хоче каже, – сказала одна з жаб, – бо нам несила йому заперечити.
Розумна жаба мовила:
– А я певна, що легко зіб’ю з нього пиху! – Як?
– Я вже знаю як. А ви мені допоможете. Зберіться всі біля витоку струмка, і коли я закумкаю, ви вмить посідайте упоперек нього так тісненько, щоб вода потекла в інше річище. А коли я закумкаю вдруге, вискочіть усі разом на берег, щоб вода потекла знову в струмок.
Якась жаба здивовано запитала:
– Я що ж тоді буде?
– Я провчу цю брутальну тварину, яка насміхається над слабшими і чваниться своєю силою та розумом. Я доведу, що жаби, хоча й невеличкі, та розумніші за нього. А тепер я йду. Сподіваюся, що ви виконаєте моє прохання.
Розумна жаба пострибала до бика. А дострибавши туди, де він лежав, сіла й почала сміятись. Бик пихато запитав її:
– Чого ти смієшся, дурна жабо? Може, згадала свою прабабусю, що хотіла зрівнятись зі мною, та луснула, як надувна кулька, настромившись на колючку?
Розумна жаба відповіла:
– То було давно. Світ швидко змінюється. Тепер маленьке створіння може робити дива. Тепер не так, як було колись, – дужий той, хто великий,- тепер дужчий той, у кого розумніша голова.
Почувши це, бик зареготався, а тоді сказав:
– А чи не здається тобі, що таку маленьку, як ти, жабку я можу проковтнути разом із травою, навіть не помітивши того?
Розумна жаба не злякалася:
– Настав лишень, здоровило, добре вуха і слухай, що я скажу. Я, мала й бридка, на твою думку, жаба, раз ковтну – і вип’ю усю воду з оцього струмка. А ти – вип’єш?
Бик глумливо відповів:
– Мабуть, хочеш ти здобути таку славу, як твоя бабуся!
– Я доведу тобі, що й малим до снаги великі справи! Сказавши це, жаба голосно кумкнула. Усі жаби почули і кинулись у струмок. Загатили собою струмочок! А розумна жабка скік туди і вдає, наче то вона ковтнула враз усю воду. Бо не минуло й кількох хвилин, як води не стало.
Бик стояв, здивовано витріщивши очі. А жабка знов закумкала, закликаючи рідне товариство пустити воду знову в струмок.
Розгнівався бик, що маленька жабка перемогла його, й, не подумавши, сказав їй:
– Я теж вип’ю з струмка всю воду! Жабка дуже зраділа і сказала:
– Спробуй, якщо зможеш!
Бик не відповів. Він умить нахилив голову до води й почав без тями пити. Проте вода собі текла, як і досі. її не поменшало. Та ось бик підвів голову,- йому вже нікуди було пити, – й уп’явся в жабу лютими очима.
Жабка дивилась на нього і глузливо всміхалася.
Не хотілося бикові визнати свою поразку, і він удруге нахилив голову до води й став через силу пити. Пив, пив, аж поки впав і не підвівся.
Тоді розумна жабка сказала:
– Це перша перемога, яку здобула маленька жабка над здоровенним биком. Та яка це величезна перемога! Вона ж покладе край розповідям про жабу, що хотіла зрівнятися з биком, та луснула! Тепер усі розповідатимуть про пихатого бика, що хотів випити струмок, та захлинувся!

ЗБІдНІЛА РІКА
Невигадана казка
Черепаха випливла з глибини і вмостилася на березі. Грілася на сонечку й милувалася красою природи.
Аж раптом войовничий рак, що лежав біля своєї нори на мілководді, сказав до неї, піднявши клішні, наче до бою.
– Забирайся звідси, погана черепахо!
– Ти б уже не озивався! Глянь краще на себе! Ти ж навіть ходити не вмієш, як усі! Сидів би собі мовчки у своїй норі!
– Зате я вмію швиденько сховатись у першій-ліпшій нірці під берегом.
– Однаково я сховаюся швидше за тебе! Втягну голову й ноги під панцир – і нікого не боюсь!
– Це правда,-сказав рак.-Я так не можу.
– То й чого ж ти величаєшся собою і лаєш мене? – сказала черепаха.- У кожного є свої переваги.
– Та це я сьогодні голодний, через те й лихий! Ти вибач мені,- присоромлено мовив рак.
– А що? – спитала черепаха. – Нічого не вполював? Рак сердито скривився.
– А на кого ж мені полювати? Хіба в нашій річці щось лишилося? Я давненько вже не бачив поблизу ані рибинки.
Черепаха гірко всміхнулася.
– Що ж,- промовила вона,- тепер уся оця широка й повновода річка лишилася на нас двох! Чого ж тобі?
– Нащо мені володіти тим, від чого я не маю користі! Я голодний, а водою ситий не будеш. де ділась риба? Невже уся втекла звідси?
– Еге, якби ж то втекла! Вона вся перемерла.
– Як?- перелякано сказав рак.- Такого не може бути! Навіть динаміт убиває не всю рибу одразу. І її незабаром знов стає багато. А ти кажеш – уся вигинула?!
– Вона вимерла від отрут.
– Отрут? Яких отрут? А чому ж тоді ми живі?
– Може, для нас вони не такі страшні та згубні, як для риби… А от звідкіля взялись у річці отрути… Слухай, що я тобі розповім. Уночі отут на березі сиділи рибалки. Сиділи вони й згадували ті чудові дні, коли в річці було сила-силенна риби. І враз один із них сказав: “Всю рибу в нашій річці знищила отрута, яку викидає тут у воду нафтоперегінний завод. Невже уся річка стане мертвою?” – “А чому ж відходи нафти не відвести в інше місце, не в ріку? – сказав другий рибалка. – Хіба цього не можна зробити?” – “Говорилося про це багато, і газети чимало писали, та все марно”,-казав перший.- “дарма тільки ми тут гаємося”,-мовив ще котрийсь.- “Рушаймо краще до озера, – підхопив ще хтось.- Хоч і далеко воно, та що вдієш? Тут однак нема чого ловити”. Отаке-то, – закінчила черепаха.
Рак глибоко задумався.
– Про що ти думаєш? – спитала черепаха.
– Про те, чи не податися б і нам краще на озеро. далеко воно, правда, але ж тут з голоду помирати доведеться! Ходімо разом!
– А чи подумав ти, що я ходжу нешвидко! Зі мною ти потратиш на дорогу кілька місяців…
– дарма, – сказав рак.- Колись та дійдемо. Гайда! Черепаха згодилася, і вони рушили в дорогу. Так бідолашна річка лишилась без риби, без раків та черепах. Тільки дерева ще стоять над берегом. Чи довго вистоять вони понад забрудненою річкою?..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Почирчата василь старий.
Ви зараз читаєте: Мурад ас Сібаї – Подарунок на мамині іменини (Збірка)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.