Над чим сміється Мольер у комедії “Міщанин – шляхтич”?
Над чим сміється Мольер у комедії “Міщанин – шляхтич”?
Одного дня восени 1669 року трапилась і у Версалі зовсім пересічна подія. На аудієнцію до Людовика XIII було запрошено турецьке посольство, втім, прийняли його далеко не одразу. Спершу дипломатів змусили довго чекати і врешті-решт запросили до Галереї Нового Палацу, вбраної з надзвичайною пишністю. Король сидів на троні, й діамантів на його костюмі було на чотирнадцять мільйонів ліврів. Проте турки зовсім не здивувались і не розгубились. А посол Саліман-ага обмовився (і зовсім не
Мольєр був не першим (і не останнім) з митців, які змушували свою Музу творити на замовлення. Чи думав про це директор Пале-Рояль, коли писав “Міщанина-шляхтича”? Якщо і так, це, з його точки зору, була ще не
Людовік, без сумніву, був одним із розумніших політиків свого часу. Він не мав здібностей, потрібних для керування напіврозореною країною (Людовік XVI за подібних обставин позбувся голови) – і тому захищав свого першого міністра Ришельє, як міг, не зважаючи на особисту ненависть. І у викривленому дзеркалі сцени того жовтневого дня він побачив графа Доранта – звичайнісінького шахрая, маркізу, чиє поводження можна назвати сумнівним. Побачив учителів і кранця, які, доклавши зусиль і часу, справді можуть зробити схожим на шляхтича кого завгодно – і це вже зовсім не смішно. Адже Журден, зодягнений і навчений comme il faut, відрізняється від графа тим, що не краде чужих подарунків. А страждання Леонта і його слуги Ков’єля, передані майже тими ж словами, і взагалі могли нагадати вінценосному глядачеві про те, що є випадки, коли відмінність у соціальному становищі вже не має ніякого значення.
Паляниця хлібові сестриця твір.