“Не вмре поезія” – програмний вірш В. Самійленка

Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати збірку – “Україні”. У передмові до збірки Іван Франко, зокрема, написав про автора патріотичних поезій: “Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов’ю”.

Інша любов переповнювала серце Самійленка – любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія – із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.

Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на ній живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха, –

Клопоти крамарські її ще не заб’ють.

На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, “про дух забувши свій”, саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить “рої забутих мрій”.

До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах – “не вмре поезія”.

І поки на землі є ще одна сльозина,

Поезія її нащадкам передасть;

І поки на землі ще втіха є невинна,

Поезія в її ще радощів додасть.

Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне – треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:

А якщо людськості зла доля присудила

Діждатися колись життя свого кінця,

То буде на землі останняя могила –

Останнього співця.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: “Не вмре поезія” – програмний вірш В. Самійленка