“О рідне слово, хто без тебе я?” (сонети Дмитра Павличка про рідне слово)
Багато творів поета Дмитра Павличка присвячено проблемам розвитку української національної культури, історії, мови. Він починав навчання в польській школі, де українська мова, рідна для Павличка, була заборонена. Гіркоту зневаженої гідності виллє поет пізніше у віршах: “За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені… ” З дитинства у нього любовне, бережливе, трепетне ставлення до рідного слова. Захист і турбота про його розвиток стануть для поета справою обов’язку й честі.
Про рідну мову, її значення в житті кожної людини роздумує поет у багатьох віршах. Один із них – “Ти зрікся мови рідної”. Нещасна та людина, яка зреклася рідної мови. Від неї відвернеться, не прощаючи зради, рідна земля, перестане родити; гілка на вербі зав’яне від доторку зрадника, заросте і зникне в безвісті слід, від її ласк закам’яніє друг і посивіє рідна мати, від її погляду серця й зірки обернуться на сліпе каміння – і ні з ким буде розрадити журбу, ніхто не захоче розділити печаль і втішити в горі. Такій людині немає прощення.
Роздумам про мову присвячено вірш “Лист до одного знайомого в справах філологічних”. Якби злі і добрі люди мали окремі мови, то легше було б чесним людям боротися із дурними, боягузами, злодіями, вбивцями. Але кожна мова, як та земля, може родити пшеницю і осот. Кожна мова – як дерево, з якого можна
… не буде
Братам колиски дарувати –
Хто рідну маму в домовину
Живцем поклав би. А як буде, –
В колисці діти вкалічіють!
У вірші “Якби я втратив очі, Україно” ліричний герой, устами якого говорить сам Дмитро Павличко, замислюється над тим, яке б він обрав рішення, якби доля поставила його перед трагічним вибором втратити зір чи слух. І доходить висновку, що зміг би жити, хоч як би це не було страшно, не бачачи “ланів, поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі”. Красу навколишнього світу донесла б до нього його солов’їна мова, і втрачений світ знову б заяснів від сяйва слова. А глухоти він не міг би пережити, бо “не вкладе ніхто в печальні жести шум Черемоша, співи солов’я”.
“Не чути материнської мови – ото була б загибель – смерть моя”, – такого висновку доходить поет.
Після перебування в Монголії Д. Павличко написав цикл поезій “Вірші з Монголії”, де розповідає про свої враження від побаченого там. Одне із найсильніших вражень – ставлення монголів до рідного слова (вірш “Між горами в долинах – білі юрти”). Вони по-синівськи бережуть рідне слово, рідну мову. Якби їхній Будда запропонував їм за їхню мову найцінніші дари, навіть півсвіту, вони б нізащо не віддали своєї мови, бо вона для них усе – “щоденне чудо, сонця зір, дух народу”.
З гіркотою і болем дорікає поет своїм землякам, які, відцуравшись рідної мови, стали манкуртами, втративши повагу до себе в цивілізованому світі.
Мова, як пише поет у вірші “О рідне слово, хто без тебе я?”, – це найцінніший скарб, який
… у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за неї на вогні.
Без рідного слова людина перетворюється на німого жебрака, старцюючого бродягу, на мертвяка у саркофазі.
У рідній мові все: пісня, сила, відвага, натхнення для душі і спрага для серця.
Так нехай живе наша мова вічно – солов’їно дзвенить у нашому домі і в домі наших правнуків.
(No Ratings Yet)
Loading...