Образ “нової” людини в оповіданні Миколи Хвильового “Я (Романтика)” (2 варіант)

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці,

А другі тяглися до стяга зорі

І йшли за хвостами комет,

Горіх розкусивши буття.

М. Хвильовий

Микола Хвильовий прийшов в українську літературу з новими ідеями романтичної “загірної комуни” – ідеалу прекрасного суспільства, витвореного новою людиною. Із собою письменник приніс також нещадну сатиру стосовно страшної дійсності, невтримну тугу за новою людиною, протест, виклик. Якою бачив письменник омріяну ним нову людину, гідну “степової Савої”? Невже розчиненою в масі, підкореною спільним інтересам, цілковито нівельованою? Думаю, що ні. Микола Хвильовий говорив: “Я людина Західної Європи. Я гордий за свою індивідуальність і гордий за свій інтелект… Для мене російське обожання маси як єдиного матеріалу для мистецької творчости є атавістична балаканина, витвір пересічності, яка з задрості до генія кидається на лоно голоти”. Це була відповідь письменника закидам радянської критики, яка змушувала його писати про героя революції, комуніста, але зовсім не такого, яким бачив його Хвильовий.

Сама назва твору “Я (Романтика)” суперечить офіційній доктрині соціалістичного реалізму, який заперечував існування будь-якого Я, не розчиненого в загальній масі. І тому герой Хвильового істотно відрізняється від традиційного героя цих часів. Цей герой страждає і думає, і, можливо, страждає саме через те, що здатний до мислення. Якби він міг сліпо виконувати накази Тагабата, то був би щасливіший у своїй бездумності.

Герой оповідання – “главковерх чорного трибуналу комуни” – сам горить у вогні революційного фанатизму і спалює в ньому рідну матір. Він перебуває в стані надзвичайного нервового напруження, боїться і вагається, страждає через власну жорстокість і жорстокі вимоги свого часу. Але, перебуваючи в стані трагічної роздвоєності, він все ж таки вибирає вірність ідеї, а не вірність собі самому.

Мова твору досить своєрідна, оскільки відображає складний стан психіки, балансування на межі божевілля. Такий увесь твір. Усе в ньому – портрети, роздуми та почуття головного героя, тло, на якому розгортаються події, відображає стан божевілля: “З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дні свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінета. У височині ледве манячить жирандоль. В городі – тьма. І тут – тьма: електричну станцію зірвано”; “Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету”. А ось абсолютно нереальне зображення палачів комуни: “Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору і царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, – за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни”. Таке зображення викликає уявлення про виконання якогось таємничого священодійства, зовсім не Божого, бо відбувається воно вночі. Так, це страшна сила страшної революції, її “синедріон”, зібрання божевільних палачів і виконувачів волі.

Події та інших героїв твору автор подає через сприйняття хворобливої свідомості головного героя, який не може бути спокійний, врівноважений: “Дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене”. Свідомість героя напружена, а з підсвідомості час від часу зринають не контрольовані ним відчуття та образи, бо його думки – “до неможливості натягнутий дріт”.

Роздвоєність героя представляють два ключові для нього образи: доктор Тагабат і мати. Тагабат – його революційна совість, його впевненість в ідеях комуни: “Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час… Тоді я, знеможений, похиляюся на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Та-габатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует”. А мати – його духовність, людяність, щирість: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль, – тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… “

Роздвоєння героя тим більше трагічне, що він розуміє необхідність зречення найважливішого в собі, і тому ховає матір: “Тут, в глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі”. Він розуміє, що змушений буде вбити матір, як вбивав багатьох інших, ні в чому не винних людей: “Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюсь крикнути: – Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе”.

Таким чином, уся мова оповідання “Я (Романтика)” – це словесне відбиття страху, божевілля та смерті, почуттів, які заполонюють єство головного героя, спотворюють його світосприйняття.

Отже, чи можемо ми сказати, що герой твору “Я (Романтика)” – це тип нового літературного героя? На це питання не можна відповісти однозначно. З одного боку, цей герой істотно відрізняється від цілої ланки героїв соціалістичного реалізму, так званих носіїв ідей системи тоталітаризму, бездумних і радісних, підкорених тільки одній ідеї. Герой “Я (Романтика)” – це особистість, індивідуальність, не схожа ні на кого іншого. Він воліє сам прийти до якогось розуміння дійсності, а не вірити сліпо в те, що йому нав’язують. Отже, це герой мислячий, трагічний. Крім того, він, на відміну від різних “коліщаток і гвинтиків”, – справжній романтик, який вірить у свою “загірну комуну”. Та, з іншого боку, цей герой не є втіленням позитивного. ідеалу, і тому не є вповні “героєм”. Це складна особистість, яка символічно втілює складну трагічність світовідчуття цілої епохи, епохи людей, які нищать самих себе, свою віру й щастя заради світлого недосяжного ідеалу. Ось таким є герой новели Хвильового “Я (Романтика)”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Образ “нової” людини в оповіданні Миколи Хвильового “Я (Романтика)” (2 варіант)