Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка “Пам’яті Тодося Осьмачки”) (1 варіант)

Євген Маланюк – один з найпомітніших українських поетів XX століття. Все його життя було присвячене боротьбі за незалежність українського народу: спочатку брав активну участь у побудові Української Народної Республіки (від відомий як учасник визвольної боротьби 1917-1921 років), а далі, після її поразки, почав писати вірші. Євген Маланюк розумів нищівну силу слова, тому взявся за перо з єдиною метою: продовження розбудови української культури, пробудження національної свідомості рідного народу. У його поезіях немає місця нерішучості, душевній

слабкості, навпаки, вони вражають безкомпромісністю, категоричністю суджень. Інакше й не могло бути, адже центральним в усіх кого творах є образ Україні?, відданість якій була життєвим кредо поета. Ця відданість дала Євгену Маланюку творчу наснагу для написання збірок “Стилет і стилос”, “Земля й залізо”, “Остання весна” тощо.

Вважаючи, що “як в нації вождів нема, тоді вожді її поети”, Євген Маланюк дуже уважно ставився до творчості інших поетів і письменників. Митцям минулих днів і митцям-сучасникам присвячена ціла низка його поезій. Так, провідником українського народу він називає

Тараса Шевченка, і можна стверджувати, що вольова безкомпромісна особистість, той самий Гонта, “що синів свяченим ріже”, відчутна у віршах Євгена Маланюка, – вплив творчого доробку Кобзаря. Відомими є й поезії, де подане своєрідне бачення Маланюком особливостей творчості Павла Тичини, Максима Рильського та інших видатних поетів. Серед віршів, присвячених темі творчості й ролі митця у суспільстві, помітне місце займає твір “Пам’яті Тодося Осьмачки”.

Поезія “Пам’яті Тодося Осьмачки”- своєрідний некролог, оскільки написана Є. Маланюком за кілька днів по смерті поета. Автор завжди відчував тематичну та ідейну спорідненість своєї творчості й творчості Тодося Осьмачки (обидва митці бачили свою фатальну залежність від історичної долі народу), тому смерть “брата по перу” є тяжким ударом для нього:

Не хочу – ні! – цих похорон. Прости.

Хай тільки ворон тричі десь прокряче,

Що вже похований ти, неповторний ти,

Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий.

Відчутним є неприхований трагізм цих рядків, бо Є. Маланюк тужить не тільки за особистою втратою, а й за непоправною втратою всього українського народу, виразником національних інтересів якого був Тодось Осьмачка. Невипадково автор вірша називає його “неповторним”, “символом” доби: в умовах духовного опору тотальній нівеляції української культури Т. Осьмачка показав себе справжнім патріотом, сином своєї Вітчизни. Євген Маланюк вірить, що нащадки не забудуть цього поета:

Ні, не ув’язнить глина чужини,

Твою труну, твій попіл вогнепальний.

Бо правнуки, що будуть знов сини,

Перенесуть у тишу спочивальні.

З цих рядків видно, як важливо для поета-патріота зустрітися зі смертю на Батьківщині, або хоча б після смерті повернутися в Україну. Вірність Вітчизні підкреслена наступною строфою, де трагічний настрій дещо пом’якшений, бо ж ідеться про рідний край:

Посадять дуб. І, щоб, з землею злить,

Чебрець розстелять килимом духмяним.

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.

Через образи дуба, Дніпра Євген Маланюк підкреслює не тільки єдність України і талановитого поета, а й єдність всього українського народу, який вистояв під тиском кривавих століть, намагається вирватися з кайданів тоталітарного режиму. Водночас автор проводить виразну й чітку паралель між національними інтересами народу і творчістю Тодося Осьмачки, який у питанні про свободу України був моральним максималістом, що і зробило його символом духовної нескореності української нації.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Література в західній україні празька щкола.
Ви зараз читаєте: Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка “Пам’яті Тодося Осьмачки”) (1 варіант)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.