Олек Ніколассон – діти попелу, діти руйнації

Діти попелу,
Діти руйнації,
Щасливе покоління дев’яностих – двотисячних…
Коли нам виповнилося тринадцять,
Ми думали,
Чорт,
Куди уже вище!
Під сонця блиском
Найбільшою відстанню
Здавалась поіздка в село,
До бабусі…
В сімнадцять покинули рідне місто,
Бо мусили.

Діти змін,
Покоління розчарувань і надій,
Ми мали обладунок зі зверхності і спогадів,
Написавши на форзаці “Ходжу по воді”,
Кожен
Вдавав
Із себе бога.

діти з теплиць,
Викинуті на мороз.
Діти страху перед новинами
Та
Повісткою…
У перехідному віці ми боялись цирозу,
Тепер –
Словосполучення “вантаж двісті”.

Діти, що дерлися по бобових стеблах,
Та на їх пеорехрестях здались,
Повернувшись.
Ми розміщували твіти про війну та еболу,
Очищуючи совість
І трохи – душі.

Діти урбаністичних пейзажів та натюрмортів,
Покоління, загублене у знятих квартирах…

Щоразу, задуваючи свічки на торті,
Ми бажали миру.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Відсутність знань твір.
Ви зараз читаєте: Олек Ніколассон – діти попелу, діти руйнації