Олексій Коломієць – Дикий ангел

Повiсть про сiм’ю

На двi дiї

ДIЙОВI ОСОБИ

Ангел Платон Микитович.

Уляна – його дружина.

Петро \

Федiр – їхнi сини.

Павлик /

Таня – їхня дочка.

Лiда – Петрова дружина.

Клава – дiльничний лiкар.

Маляр – Клавин чоловiк.

Крячко – пенсiонер.

Клоков – кореспондент.

Бiля – художник.

Оля – Павликова дружина.

ДIЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Невеличке подвiр’я. Ганок одноповерхового будиночка з прибудовою – домашньою майстернею. Посеред двору збитий з дощок стiл. Стовп. На ньому умивальник i прилаштований телефон пiд дашком. Саморобне крiсло-гойдалка. Осторонь – ослiнчик.

Таня зачiсується бiля умивальника. Федiр лагодить стiлець. Лiда в крiслi-гойдалцi. Уляна накриває стiл.

Л i д а. У вас мовби маленька неприступна фортеця. Спокiй i якесь особливе вiдчуття безпеки. В минулий приїзд на вулицi мене застала гроза. Блискавицi й громи, здавалося, на тротуари падали. Я так злякалася! А забiгла сюди, у двiр, – i страх пропав. Наче громи i блискавицi боялися сюди вдарити.

Т а н я. Якщо тато були вдома, звичайно, побоялися.

У л я н а. Не пащекуй, Таню!

Л i д а. I кольоровий телевiзор, i оце саморобне крiсло у вас напрочуд пасують одне до одного.

У л я н а. Коли вже тобi так усе подобається, то в нас би й вiдпочила, а не їхала на курорт.

Л i д а. Море…

Т а н я. З великої висоти море здається

калюжею.

У л я н а. Ти його бачила з висоти?

Т а н я. Побачу.

У л я н а. Забила собi в голову стюардесою стати.

Л i д а. А батько?

У л я н а. Вона така, що й батька умовить.

Ф е д i р. Скiльки ж ти, Лiдо, не добула на курортi?

Л i д а. Сiм днiв.

У л я н а. А грошi повернули?

Л i д а. Нi.

У л я н а. То вже б добула.

Л i д а. Захотiлося вас провiдати, i за домом скучила. За Петром. I синка треба забрати вiд мами. Ми з Петром без нього не можемо.

У л я н а. Петро i минулий рiк, i цей без вiдпустки, хоч би до нас навiдався.

Ф е д i р. Запанiв Петро.

Ул я н а. Хiба можна так на брата?

Ф е д i р. Можна.

Л i д а. Не запанiв, а все в роботi, вiн такий скажений до роботи, як i всi ви.

Т а н я. Мене виключи з цiѕї компанiї.

У л я н а. Годi чепуритися. Збiгай на город цибулi вирви.

Таня виходить.

Л i д а. У вас уже i город свiй? .

У л я н а. За гаражем грядочка: За той шматочок землi клопотiв та прикрощiв…

Л i д а. То навiщо було брати?

У л я н а. А як же без грядки, без свiжої городини? За пучок кропу на базарi гривеник беруть. Нi совiстi, нi правди нема в людей. Десять копiйок за жмутик трави. Борщ дуже дорогий виходить… А суп ми не любимо.

Л i д а. Петро часто каже: якби такого борщу, як мама готує.

У л я н а. На борщ треба i городину свiжу, i м’ясо свiже, базарне…

Заходить Таня, кладе цибулю на стiл.

Мало не забула: хто зi мною завтра на базар поїде?

Л i д а. Далеко збираєтесь?

У л я н а. Десь у район, щоб дешевше.

Т а н я, Я не поїду.

Ф е д i р. Чого не поїдеш?

Т а н я. Нещодавно права одержала… Недiля, машин багато, ще в аварiю потраплю.

На ганок виходить Павлик.

П а в л и к. Мамо, де моя бiла сорочка?

Ул я на. Там, де прасоване лежить… Павлику, поїдемо завтра на базар?

П а в л и к. Категорично нi!(Iде в хату).

У л ян а. Навiщо ж тодi машину купували – щоб у гаражi стояла?.. Такi грошi витратили.

Т а н я. В гаражi… Наш “Запорожець” уже сам повертає на дешевi базари.

Л i д а. Я ще не їздила самостiйно, але на права здала. Ми з Петром надумали купити машину.

У л я н а. А грошi?

Л i д а. Будемо вiдкладати потроху.

На ганку з’являється Павлик.

П а в л и к. У сорочки верхнiй гудзик вiдривається.

Ул я н а. Таню, приший.

Т а н я. Були пани, були раби, а тепер усi товаришi!

П а в л и к. Де голка?

У л я я а. У рушнику.

Павлик iде в хату.

Т а н я (пiдходить до Лiди). Так модно одягаєшся! I де тiльки все дiстаєш?

Л i д а. Петро дiстає. Вiн краще на одязi розумiється, нiж я.

Т а н я. Менi б такого чоловiка, як наш Петро.

Л i д а. Ти дiвчина вродлива, сама вибереш собi жениха.

Т а н я. Тепер такi женихи, що самi на пляшку канючать, де вже їм про жiнчин одяг дбати.

Ф е д i р. Петро заробляє, мабуть, по пiвтисячi?

Виходить на ганок Павлик.

П а в л и к. Мамо, де отой галстук бiластий?

У л я н а. Там, де лишив, на бильцi лiжка.

Павлик виходить.

Ф е д i р. Запанiв Петро, мiг би й приїхати.

Л i д а. Я ж кажу – його вiд роботи не вiдiрвеш. У вас, у Ангелiв, така вдача.

Т а н я. Кореспондент з областi приїхав, до мене пiдходив, хотiв нарис про нашого батька робити. Але, мабуть, роздумав. Щось йому не сподобалося. I Федiр теж не сподобався. Бурмило, каже, не чоловiк.

У л я н а. Чому це про тебе так?

Ф е д i р. Я до пуття i не розчув, i не зрозумiв, що вiн запитував. От я йому й кажу – у перервi. Сам вiн бурмило! Працюєш, а воно лiзе!

Т а н я. I сюди приходив. Може, сьогоднi ще прийде.

У л я н а. Треба ж батьковi сказати.

Т а н я. Мабуть, не прийде.

У л я н а. Тебе не розбереш: то прийде, то не прийде.

Вривається пiсня “Мой дед-разбойник”:

Мой дедушка разбойник, разбойник, разбойник,

Был в самом деле очень знаменит.

Кто мимо дедушки пройдет.

Все деньги сразу отдает.

Иначе будет бит,

Иначе будет бит.

Где ж ты, времечко лихое,

Когда можно было жить разбоем, да, да!

У л я н а. Знову сатану включив.

Т а н я (пiдходить до телефону, набирає). Ванько, Ванько! Виключи, дурню, бегемотiю! Дай пообiдати. Чуєш?.. (Кладе трубку. До Лiди). Це наш сусiд Крячкiв Ванько забавляється…

Пiсня уривається.

Л i д а. Послухався?

У л я н а. Вiн батька за петельки хапає… Такий волоцюга, що свiт не бачив. Танi, правда, побоюється.

Ф е д i р. Таню, поїдь завтра на базар.

Т а н я. Хому тато скаже, той i поїде.

Л i д а. “Як тато скаже”! Петро i нашому синковi спiвав ту пiсню, що ви маленькими спiвали… Як це вона починається? (Пробує наспiвати).

I сказала стиха мати:

– Не пустуйте, бо йде тато.

Таня пiдспiвує.

I сказала стиха мати:

– Їжте, дiти, бо йде тато! –

I сказала стиха мати:

– Спати, дiтки, бо йде тато!

Самi придумали чи десь почули?

Ф е д i р. Це ще не вся пiсня… Вона довго спiвається:

I сказала стиха мати:

– До роботи, бо йде тато.

Т а н я. Цей куплет Федiр запам’ятав. Колись санчата свої поламав i не хотiв лагодити. Так тато йому всипав.

У л я н а. Усім потроху дiставалося. Хiба що Павлика трошки милували.

Т а н я. Любимчик.

Виходить Павлик.

П а в л и к (до ТанI). Зав’яжи галстук.

Т а н я (зав’язує). Пора самому навчитися.

П а в л и к. Ширший вузол.

Т а н я. Що з тобою? Наче щось украв, аж руки трусяться, i очi, як у цигана на ярмарку. Злякався, що трiйку схопив?

У л я н а. Мовчи, батько почує – обiд пропаде. Павлику, стипендiю не заберуть?

П а вл ик. Нi.

У л я н а. I то добре. Таню, клич батька – пора обiдати.

Т а н я (пiдходить до прибудови, стукає кулаком у дверi). Пане президент, обiд подано.

Л i д а. Петро розказував: нiколи не бачив, щоб батько вiдпочивав… Усе щось робить.

З прибудови виходить Платон. Видно, колись був у силi чоловiк. Обличчя суворе, втомлене. Пiдходить до умивальника, миє руки. Павлик винiс рушник.

Л i д а. Пробачте, звичайно, мою нетактовнiсть, але не втерплю, скажу. Оце дивлюся: Уляна Охтисiвна готує обiд, Федiр майструє, Платон Микитович мовчки миє руки, i Павлик з рушником. Так, здається, булб i минулого разу. Я нiби вдруге дивлюся той самий фiльм.

Т а н я. А який наступний кадр?

Л i д а. Мабуть Уляна Охтисiвна скаже: “Пора обiдати, ставте стiльцi”.

У л я н а. Справдi. Берiть, дiти, стiльцi. Федоре, принеси Лiдi.

Л i д а. Не будемо порушувати традицiй. Кожен сам собi принесе стiлець.

Павлик, Таня, Лiда приносять стiльцi. Федiр приносить матерi, собi ставить полагоджений. Павлик виносить велике саморобне крiсло, ставить на чолi стола.

Л i д а (дiстає пляшку вина). Кримське.

Ф е д i р. Не обiд – бенкет.

Т а н я. А перед бенкетом – експропрiацiя, або, просто кажучи, грабунок серед бiлого дня.

П л а т о н (сiдає в крiсло). Вино?

Л i д а. Це я в Криму. Сьогоднi ж субота.

Т а н я. День зарплати – майже свято.

П л а т о н. Вино не для обiду. (Дiстає блокнот, надiває окуляри).

Л i д а. Навiть той самий блокнот.

Т а н я. При татовому почерку його на все наше життя вистачить. Не лiтери, не цифри, а макове насiння.

Ф е д i р (пiдходить до батька, дiстає з кишенi грошi, подає). Двiстi тридцять!

Батько бере грошi, рахує.

У л я н а. Соромно сину не вiрити.

П л а т о н. А може, касир не додав? Рахувати не соромно, а приносити двiстi тридцять карбованцiв, як хлопчаковi, – соромно!

Ф е д i р. Новий верстат – ще не приноровився.

П л а т о н. Двiстi тридцять карбованцiв за мiсяць, слюсар-iнструментальник… При такому здоров’ї!..

Ф е д i р. Платять не за здоров’я, а за роботу.

П л а т о н. Отож-то, що за роботу. Надурочнi бери!

У л я н а. Дай же Федi на витрати.

П л а т о н. Минулого мiсяця брав. Де вiн їх потратив?

Т а н я. Двiстi тридцять карбованцiв татовi мало. Менi б такi грошi! А втiм, однаково: на заводi одержуй, а вдома здавай, тiльки й того, що перенесла з одної каси в iншу.

П л а т о н. Як у тебе, Таню?

Т а н я (подає грошi). Сто п’ять.

П л а то н. А премiальнi?

Т а н я. Звiдки знаєте?

П л а т о н. Менше балакай.

Т а н я. Двадцять п’ять собi залишила – на сукню.

П л а т о н. У тебе їх досить.

Т а н я. Не моднi.

Пл а тон. На моду грошей немає.

У л я н а. Хай купить.

Т а н я. Щедрi ви, тату. Отак, кажуть, колись куркулi родилися.

П л а т о н. Мабуть, що так.

Т а н я. I на курси п’ятнадцять карбованцiв.

П л а т он. Якi ще курси?

Т а н я. Я вже казала. Iноземних мов… Стюардеса має знати мiнiмум двi мови.

П л а т он. Хочеш на курси – прироби. Тобi ж хотiлося в складальний – переходь. Там i зарплата бiльша.

Т а н я. Обiцяють, а не переводять.

П л а т о н. Для переходу в iнший цех треба, готуватися. Походити, подивитися, за когось попрацювати. З цеху в цех – не з одного трамвая в другий.

Т а н я. Це менi ясно, а на курси давайте!

П л а т о н. Сказав – прироби. Приробиш – краще вчитися будеш. (До Павлика). Як у тебе, студенте? Ще не одержав стипендiї? Там у вас порядку немає. (Складає окуляри, ховає блокнот). Ти, синку, в цi канiкули на завод не пiдеш. За два мiсяцi – триста карбованцiв! Не пiдеш.

У л я н а. Нарештi зжалився батько. А то чужi дiти вiдпочивають, а вiн свого – на завод.

Л i д а. Мiй Петро теж здавав грошi у батькову касу?

П л а т о н. Тут жив, тут одягався, харчувався – i грошi докупи. Всi на одних правах.

Т а н я. Ви, тату, як пiшли на пенсiю, то ще поскупiшали.

П л а то н. Поскупiшаєш. Бач, поганенько ми цей мiсяць потрудилися. Не пiдеш, Павлику, на завод… Запишешся у тi бригади, що на Пiвнiч їдуть.

У л я н а. На Пiвнiч?

П л а т о н. Пiвнiч теж земля, i наша земля.

У л я н а. Ти б свою дитину i в пекло послав, аби бiльше грошей. Не даєш відпочити.

П л а т о н. Пiсля яких трудiв? Десять мiсяцiв з портфельчиком бiгав… Натомився! Нещодавно по телевiзору бачив – вручали школярам ключi вiд Артеку. Серед тих дiтей були такi здорованi, що їм би камiння бити, а їх вАртек! Тепер їм ключi вiд Артеку, а там вiд Сочi, а потiм без ключiв труситимуть батькiвськi кишенi… I кишенi, й душi. Подавай їм життя розвеселе!.. (Пауза). Досить розмов. Обiдати! Наливай, Федоре, пива.

Л i д а. Може, вина?

П л а т о н. Хай стоїть – не пропаде. А ти чого, Павлику, задумався? Пообiдай, а потiм думай, коли є про що.

Федiр наливає в бокали пиво.

У л я н а. Як же не думати – на Пiвнiч дитину посилаєш. Там, мабуть, i лiтом холодно. Захворiє.

П л а т о н. Може, в Артек його?

У л я н а. Знали нашi дiти Артек? Оно! (Жест). В отiй майстернi з трьох рокiв.

Т а н я. У нас гостя, а ми сiмейнi чвари завели… Перенесемо це питання, як кажуть у мiсцевкомi, на iнше засiдання.

У л я н а. На Пiвнiч! А в що одягнути дитину?!

П а в л й к. Нiкуди я не поїду.

П л а т о н. Це ж чому?

П а в л й к. Є причина.

П л а т о н. Говори.

П а в л й к. Я вам потiм скажу.

П л а т о н. Говори, тут усi свої – шпигунiв немаѕ.

Пауза.

П а вл й к. Я женюся!

Пауза.

У л я н а. Дурнi жарти.

П л а т о н (зупинив довгий погляд на синовi). Прийде час – женишся.

П а в л и к. Я без жартiв.

П л а т о н. Я теж. – Будемо ми сьогоднi обiдати чи нi? (Бере в руки бокал). Якщо тобi, синку, й прителiпалася в голову ця думка – викинь її геть! Закiнчиш iнститут, попрацюєш, щоб у гаманцi завелося, а тодi й женися. Iнакше як жити?

П а в л и к. Якось проживу.

П л а т о н. Десять тисяч виграв на лотерею? Женитися захотiв, жовтодзьобий!

У л я н а. Ти, батьку, не гримай на дитину. Сказав – не дозволю, i досить.

Ф е д i р (подає Павлику бокал). Випий, чим дражнитися.

П а в л й к. Ми вже записалися.

Присутнi враженi словами Павлика. Лише Платон, мов i не почув, навiть голови не повернув у бiк сина. Повiльно, занадто повiльно випив своє пиво.

Т а н я. Може, й весiлля згуляли?

П а в л й к. Згуляли!

У л я на. Люди добрi, що ж воно робиться в свiтi бiлому?

Т а н я. Нiчого особливого – дитя женилося!

У л я н а. Павлику!..

Ф е д i р. Вiн правду каже.

У л я н а. Як же так, без батькового дозволу?

Т а н я (наспiвує).

I сказала стиха мати:

– Хоч женитись, спитай тата…

П а в л и к. Знав… не дозволите.

Ф е д i р. Своїм сказати треба було.

Л i д а. Звичайно, безглуздо одружуватися, не маючи нiчого за душею. Але ж кажуть: з милим рай I в куренi.

П л а т о н (не витримав). Ледар i дурень надумали таке безглуздя. “В куренi”. В куренi живуть злиднi, а злиднi перегризають горло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш’ прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А нi-зайцем бiгай по свiту, хоч цiлий вiк бiгай! Думав, як жити?

П а в л и к. Думав.

П л а т о н. З чужої миски годувати дружину?

У л я н а. Прогодуємо – не збiднiємо…

Т а н я. Напалися на хлопця. Може, невiсточка така красуня, що всi навколiшки перед нею станемо. Де вона тепер, Павлику?

П а в л и к (подивився на годинника, непевний жест). Тут чекає.

Т а н я. Хай зайде.

Всi ждуть, що скаже батько, але той мовчки обiдає.

Л i д а. Незручно. Дружина тебе чекає, Павлику… Розписалися – то вже дружина.

П а в л и к (ще вагається). Тату…

У л я н а. Клич.

Павлик глянув на батька – швидко вийшов.

Т а н я. Тату, ти при нiй не гримай на Павлика, вiн же тепер мужчина.

Ф е д i р. Ну й Павлик…

Т а н я. Заздриш? Павлик уже жонатий, а ти…

Ул я н а. Вгамуйся, Таню!

Т а н я. Молодець Павлик! Одружився тихо, мирно, мовчки.

Ф е д i р. Так не можна.

Т а н я. Коли будеш з татом радитися про своє одруження, поклич мене, хочу послухати.

Вривається дика пiсня “Мой дед-разбойник”. Таня пiдбiгає до телефону, набрала номер.

Т а н я. Ванько, перестань! Ми ще обiдаємо!.. Що?.. Не твоє дiло. Виключай! (Вiшає трубку).

Музика затихає.

Л i д а. Заскочила блискавка i в нашу фортецю.

Т а н я. Ще буде грiм.

Заходить Павлик i майже тягне за собою Олю. Зупинились. Оля, тендiтне дiвча, виходить наперед, але ще тримає за руку Павлика.

Оля. Добрий день!

У л я н а. Здрастуй. (Пауза). Як же тебе звуть, дiвчино?

О л я. Оля.

У л я н а. Просимо до столу.

Л i д а. Сiдай, Олю, бiля мене. – Я теж їхня невiстка. Двi невiстки на одному стiльцi. Тiсно, але зручно, у випадку чого, вдвох вiдбиватися будемо.

Оля несмiливо сiла.

Пообiдаємо, розмова краще пiде.

О л я. Я… ми недавно з Павликом пирiжки їли.

У л я н а. Скiльки ж тобi рокiв, серденько?

О л я. Вiсiмнадцять.

У л я н а. Раненько замiж побiгла.

О л я. Павлик сказав, то й побiгла…

У л я н а. Весiлля нiби було? Де ж ви гуляли? ,

О л я. У нашому гуртожитку, в тринадцятiй кiмнатi.

Т а н я. Тринадцята кiмната! Гарний початок сiмейного життя!

У л я н а. Учишся?

О л я. У медшколi, на другому курсi.

Т а н я. Чудово!

Л i д а. Ось i моє вино знадобилося. Вип’ємо за здоров’я молодих. Таню, давай чарки, а ти, Федоре, вiдкоркуй пляшку.

Федiр бере пляшку, давиться на батька, нiби питає дозволу. Таня вносить чарки, ставить на стiл, Федiр наливає.

Т а н я. Оце суботонька!

Л і д а. Олю, ти повинна звикнути до цiєї прекрасної сiм’ї, люди дуже гарнi, але мовчкуватi, за винятком мого Петра.

О л я. Павлик теж говорить…

Л i д а (пiднiмає чарку). За здоров’я молодих! Щоб були вони дружнi та щасливi.

Всi випивають, тiльки двоє, Оля та Платон, тримають чарки, дивляться одне на одного. Врештi Оля торкнулася губами й поставила чарку, а Платон Микитович випив до дна.

У л я н а. Павлику, чого ти нiби не вдома?.. I Олi стiлець би винiс,

Павлик виносить табуретку, але Федiр забирає її собi, а стiлець ставить Олi.

Якось перед людьми нiяково – скажуть, потай женили сина.

Т а н я. Заново переженимо. Хто там бачив весiлля в тринадцятiй кiмнатi? А тут: таксi з прапорцями, “гiрко” кричатимуть, “Запорожець” по районних базарах побiгає, понавозить дешевої свинини, тато розкошелиться, видасть зi своєї скарбницi карбованцiв… Скiльки, тату?

У л я н а. Ти б менш торохтiла.

Ф е д i р. Ольго, а батьки твої де?

О л я. Мама в Iванкiвському районi медсестрою працює.

Ф е д i р. А батько?

О л я. Не знаю. Утiк, ще як я маленькою була.

У л я н а. Мама знає, що ти замiж вийшла?

О л я. Ми з Павликом ще їй не казали.

Платон Микитович пiдвiвся, пiшов до хати.

Т а н я. Ти, Олю, вже зорiєнтувалася, хто є хто? Я – Таня, сестра твого Павлика. А це – Лiда, дружина нашого старшого брата Петра. А ото, до хати пiшов, Павликiв тато. Наш батько!

Л i д а. Здається, гроза пройшла мимо. Платон Микитович угамувався.

У л я н а. Якби-то.

Л i д а. I все ж весiлля будете робити чи ото, як було в тринадцятiй, так i залишиться?

Ф е д і р. Хiба ж то весiлля? Треба, як у людей.

У л я н а. I так усi про нас говорять: “Скупi, корисливi” та всяке…

Та н я. Мабуть, оригiнальне весiлля було в тринадцятiй. Ти, Олю, й фату одягала?

У л я н а. Вони такi дорогi тепер.

О л я. Ми з Павликом не купували фати. Я позичила в одної дiвчини. Вона вже тричi замiж виходила,, а фата нова-новiсiнька.

Т а н я. Мамо, допитайся, може, й Федiр уже оженився, то щоб весiлля разом. Меншi витрати будуть.

У л я н а. I чого ти до Федора причепилася?

Т а н я. Вiн знає.

Ф е д i р. Багато говориш, Таню. Якби стiльки ще й робила.

Т а н я. Все вимiрюєш одним аршином. Жити, Олю, в нас тобi буде добре, але й робити змусять, як каторжну.

У л я н а. Що ж, буде як буде!.. Ти, Олю, збирай свої речi та переходь до нас. Федiр завтра вiльний, допоможе перевезтися.

О л я. Я сама. У мене чемоданчик легенький… Я його взяла з собою, вiн там, бiля ворiт.

Т а н я. Ще хто вкраде посаг… Неси до хати.

О л я. Я все забрала, Павлик так сказав. (Вибiгла).

Л i д а. Пощастило – на весiлля. потрапила.

У л я н а. На ту недiлю, гадаю, упораємося. Напишемо, щоб i Петро приїхав.

Л i д а. На весiлля приїде.

У л я н а. Ох, Павлику, Павлику, не сказав батьковi. Що вiн тепер думає про тебе?

Л i д а. У батькiв серце добре.

Входить Оля з невеличким чемоданчиком, з вузликом книжок i зошитiв.

О л я. Це мої речi. А це – книжки й конспекти. Павлик сказав усе захопити.

Т а н я (усмiхнулася). Ось ми вже й переїхали.

Л i д а. А жити де будете?

О л я (глянула на Павлика). Павлик… ;

У л я н а. У нас, а де ж iще…

Т а н я. Я до мами в кiмнату, а вони в моїй.

Входить Платон з двома чемоданами в руках, поставив бiля столу.

П л а т о н. Ось твої речi, Павле. (Виймає грошi). Ось дев’яносто сiм карбованцiв, це з твоїх лишилося. Бери – i в добру путь! Живiть!

У л я н а. Куди ти його випихаєш?! Отямся, Платоне!

П л а то н. Сам себе випхав. Оженився, своя сiм’я, своє життя. Не радився з нами – виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу-хай iде!

У л я н а. Горенько! Куди ж їм iти?

Пауза. Тиша.

О л я. Павлику, то кидай мене, раз тебе з дому проганяють.

Ф е д i р. Тату, хай поживуть…

Т а н я. У нас же мiсця – хоч танцюй.

П л а т о н. Вибрав свою дорогу, хай iде, i квит! (До Павлика). Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сiв до столу, обiдає).

Нiма сцена. Всi враженi вчинком Платона. Оля пiдходить до Павлика.

О л я (тихо). Може, ти лишайся, а я пiду.

П а в л и к (бере чемодан). Ходiмо?

Оля i Павлик виходять.

У л я н а. Синку, почекай! Платоне, зупини! Павлику! (Вибiгає),

Ф е д i р. Це вже занадто, тату. (Виходить).

Т а н я. Феодалiзм! (Вибiгає).

Л iд а. Сумнiваюся в мудростi вашого вчинку, Платоне Микитовичу.

П л а т о н (випив чарку). Не втручайся, Лiдо. Павлик мiй син. (Iде до хати).

Л i д а. Невже ви любовi й жалю до сина не маєте? Куди вони всi?.. (Виходить з двору).

З хати виходить Платон з курткою в руках.

П л а т о н. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, вiзьме… Не повернеться… (Пауза). “Жалю не маю”, “Не люблю своєї дитини”… Може, й вона мене не злюбить. (Виходить майже на авансцену). Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дiтей. Поки малi – за iграшку, за морозиво, потiм п’ять, десять копiйок, двадцять, карбованець, троячка. Потiм дитя вже саме лiзе до них у кишеню! А потiм жiнку приведе – годуйте! “Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся… ” На це я не пiду! “Прогнав сина”! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя – не батько, не мати – подарункiв не робитиме. “Жалю не маю”! А без мене хто його жалiтиме? Люди? У них своїх клопотiв повно.

Заходить Л iд а.

Л i д а. Пiшли до автобусної зупйнки… Куди дiнеться ТIавлик зi своєю дружиною?

П л а т о н. Його дiло!

Заходить Крячко. Вiн тут частий гiсть. Сiдає на ослiнчику, старанно зачiсується, лише-пiсля цього звертається до Лiди.

К р я ч к о. У гостi, Лiдо?

Л i д а. У гостi.

К р я ч к о. Тодi здрастуй.

Л i д а. Доброго здоров’я.

К р я ч к о. Петро живий-здоровий? У начальствi? Я оно з Платоном у найвищому начальствi – пенсiонери! Живемо найкраще – на всi грошi! Балакаємо i розважаємось на весь розум, який ще лишився! Нiхто вже нiчого не додасть i не вiдбере! Дивлюся: пiшов Павлик з чемоданом, догадуюсь – погнав Платон кудись хлопця грошi заробляти. А навiщо тобi, Платоне, грошi? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять рокiв, i все тобi мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочнi, премiальнi… На пенсiї, а влаштувався ще в хлiбний магазин приймальником. Уночi товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шiстдесят карбованцiв придбати. Такi, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку.

Л i д а (наливає). Випийте, дядьку, пива.

К р я ч к о. Випий пива, а в Платона кров закипить – добро його пропало… За копiйкою вiн не те що нахилиться, а ляже!.. Була революцiя, полiтгуртки, наглядна агiтацiя, п’ятирiчки, соцзмагання… А Платон вистояв зi своєю iдеєю – гони копiйку.

Л i д а. Живеш, то треба й заробляти.

К р я ч к о. У мене оно будиночок гiрший, нiж у Платона, не маю нi “Запорожця”, нi кольорового телевiзора, нi ощадної книжки… Я не капiталiстичної фiлософiї – мною не керує копiйка…

Платон засмiявся.

Що з тобою? Ти ж раз на рiк смiєшся…

П л а т о н. Злиднями люди хизуються…

К р я ч к о. Не злиднями, а соцiалiстичною свiдомiстю. Я не голодний i не голий, що менi треба? (Наливає пива. Випиваѕ. Знову сiв на ослiнчик).

П л а т о н. У тебе. Крячко, свiтогляд, як у тої кози: влiтку пасеться, а взимку їсть, що дадуть.

Лiд а. Живiть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму.

К р я ч к о. Нi, я все життя активiст! Поки на заводi працював – на зборах його чистив. А тепер доводиться iндивiдуально. Усе б йому простив, а за те, що жмикрут, – простити не можу. На фронтi в одному взводi служили. Платон улiтку в ранцi шапку носив. I тут, бачив, людям каструлi, вiдра клепає, майструє. Усе дбає, усе мало. Сто рокiв проживеш? Нi! Правда, ти мiцний, як дуб, може, й проживеш до ста.

П л а т о н. Чого прийшов?

К р я ч ко. П’ятiрку до пенсiї.

Платон дає грошi.

Воно й не личить брати в пiдсудного… Але до суду вiддам. Куди синок майнув? Менший. Може б, i мого прихопив, нiяк до роботи не прилаштую.

П л а т о н. Бо злодiй.

К р я ч к о. Що?

П л а т о н. Злодiй твiй син!

К р я чк о. Як ти смiєш! Вiн своє вiддасть, не те щоб украсти.

П л а т о н. Не працює, а їсть-значить, злодiй. Не заробив, а тринькає – злодiй.

К р я ч к о. Моє їсть – не твоє.

П л а т о н. Гiрший за того злодiя, що нишком краде, по ночах, бо твiй – серед бiлого дня…

К р я ч к о. Куркуляка! Йому i мого добра жаль.

П л а т о н. Усе державне, усе наше, i все моє!

К р я ч к о. З такою формулiровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобi ще на судi покажу.

Л i д а. Про який ви суд, дядьку Крячко?

К р я ч к о. Розумiєш? Ото ж (жест) обiч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким стане селище за п’ятирiчку. А Платон i прихватив той пустирчик-цибулькою, кропом засадив. Управи’на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу… Скоро їдеш, Лiдо?

Л i д а. Днями.

К р я ч к о. Я пiшов. Щось серце коле.

Л i д а. Я теж пройду в магазин.

Лiда й Крячко виходятiь. Платон лишається сам.

П л а т о н. Пташка – i та гнiздо в’є, щоб і вiтер не звалив, щоб i дощ не залив, щоб i тепло пташенятам було. Крячко i пташцi сказав би: багатiєш! Народилася людина – то й живи! I добре гнiздо своє клади, щоб і дощ, i вiтер, I холод не страшнi були тобi.

Заходить Клоков, зупиняється на вiдстанi, придивляється до Платона. Клацає фотоапаратом. Платон мовчки спостерiгає за ним.

К л о к о в. Доброго здоров’я. Якщо не помиляюся, Платон Микитович Ангел? А я Клоков, з газети. Ось…

Простягає посвiдчення. Платон навiть не подивився.

Хотiв ближче з вами познайомитися. Дещо менi вже вiдомо. Стаж роботи, висока квалiфiкацiя. Син i дочка на заводi. Словом, потомствена робiтнича сiм’я.

П л а т о н. Так.

К л о к о в. Попередньо хочу з’ясувати кiлька питань. Але домовимося, вiдповiдати так, нiби ви розмовляєте з добрим приятелем.

П л а т о н. Давай, як з приятелем.

К л о к о в(вiдходить далеченько, фотографує, потiм виймає блокнот, приготувався записувати). Коли почалася ваша трудова дiяльнiсть?

П л а т о н. З двох рокiв.

К л о к о в. Тобто?

П л а т о н. Штайцi сам одягнув, потiм iграшки собi майстрував, потiм по господарству, потiм школа, потiм завод…

К л о к о в. На вiйнi були?

П л а т о н. Був.

К л о к о в. Героїчнi вчинки, приклади?

П л а т о н. Вся вiйна-приклад.

К л о к о в. Ваша мета в життi?

П л а т о н. Добре жити.

К л о к о в. Що, на ваш погляд, для цього треба?

П л а т о н. Мати здоров’я i грошi.

К л о к о в. Уточнiть про грошi.

П л а т о н. Або заробити, або вкрасти. Третього путi немає.

К л о к о в. Громадська робота, коли працювали на заводi?

П л а т о н. Бiля верстата.

Пауза.

К л о к о в. У багатотиражцi я читав, що ви любите грошi.

П л а т о н. Не люблю, а поважаю.

К л о к о в. Там вас намалювали ангелом, а замiсть крил – п’ятiрки. Пiдпис – “Стяжатель”.

П л а т о н. Правильно, все тягну до себе, а що ж, до сусiда тягти?

К л о к о в. Вища мета вашого життя?

П л а то н. Ото ж i є вища – жити як слiд.

К л о к о в. Через багатство держави до свого власного.

П л а т о н. А ми разом з державою i плануємо, i багатiємо… Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдiв: або не працюють зовсiм, або багато балакають i мало роблять… А в моїй державi цього немає… Як заробив, так і їж! Як заробив, так i одягайся. Будемо кiнчати, приятелю.

К л о к о в. Що ви стружете?

П л а т о н. Ложку.

К л о к о в. Давайте зробимо кiлька фото. Гадаю, ви часто згадуєте роботу, свiй верстат. Станьте так, наче задумалися.

П л а т о н. Думки не сфотографуєш.

К л о к о в. Тодi вiзьмiть пенсiйну книжку й дивiться так, нiби це вам подарували велику радiсть i спокiй на старостi…

П л а т о н. Не подарували – заробив! I не в нiй радiсть i спокiй.

К л о к о в. А сфотографувати, що стружете ложку, – поганий кадр!

П л а т о н. Яка в тебе зарплатня?

К л о к о в. А що?

П л а т о н. Я тобi все кажу, а ти таїшся.

К л о к о в. Сто п’ятдесят.

П л а т о н. Непогано. За такi грошi треба метикувати. (Пiшов до хати).

К л о к о в. Бурбон.

Клоков вийшов з двору. В цей час пiдгйшла Таня.

Т а н я. Здрастуйте!

К л о к о в. Привiт!

Т а н я. Побачилися з татом? Не пiдходить, негативний тип. Так?

К л о к о в. Майже.

Т а н я (усмiхнулася). А я не годжуся в героїнi вашого нарису?

К л о к о в (теж усмiхнувся). Гадаєте, цiкаво буде читачевi?

Т а н я. Я наче навмисне готувала себе для преси. Послухайте. Школу закiнчила з медаллю i пiшла працювати на завод. Цiкаво?

К л о к о в. Бал не добрала?

Т а н я. Навiть документи не подавала.

К л о к о в. Цiкаво.

Т а н я. Зайдете в цех – на Дошцi пошани. (Жест, мовляв, мiй портрет).

К л о к о в. Цiкаво.

Т а н я. Люблю лiтературу. Толстой, Достоєвський, Джек Лондон, Фiцджеральд, Сент-Екзюперi, Распутiн, Гончар, Загребельний…

К л о к о в. Цiкаво.

Т а н я. Мрiю стати стюардесою, поглянути на планету з височини польоту лайнера. Звiдти люди менi будуть бачитись, як крапочки, i навiть ви, кореспондент зi своїм фотоапаратом, здастеся менi меншi за сонечко, за мурашку, навiть за блоху!

К л о к о в (стримує образу). Балакуча. До зустрiчi.

Т а н я. Сподiваюся, її не буде. (Пройшла кiлька крокiв услiд кореспонденту, iмiтуючи його оригiнальну ходу).

Перемiна свiтла.

Раннiй ранок. Платон, як завжди, щось майструє. Заходить Крячко.

К р я ч к о. Не спиться? Я теж не сплю. Уяви собi, на всiй землi люди сплять, а пенсiонери, як сови, очi повитрiщали – не сплять! А коли й перевертаються на другий бiк, то тихо, щоб iншим не заважать. (Пауза). Вчора я ото позавидував, що Павлик на роботу пiшов, а мiй лайдакує. А воно, виявляється, усе не так. Павлик женився, а ти його прогнав… Привiв жiнку, а ти їх з хати. Я свого п’яницю терплю, а ти тверезих з хати… Сина з двору! Дикий ти чоловiк! Добувати копiйку, може, i навчив своїх дiтей, а щоб зовсiм їх пiд своє керiвництво повернути – теж пас! У нас, батькiв, до них стiльки ж прав, як у англiйського короля: що напишуть, те й читай! Он мiй два роки не працює, а я що? Побити вже не здужаю. Мати нагодує. Сорочка, джинси, пляшка “чорнила” – i над панами вiн пан. А може, воно так i треба?

П л а т о н. Поступися перед дiтьми раз, вдруге, вони тебе i запитувать не будуть.

К р я ч к о. Пiду. (Виходить).

На ганку з’являється Лiда.

Л і д а. Не набрид вам цей в’їдливий сусiд?

П л а т о н. Звик до нього, як до задавненої хвороби. Розбудив тебе?

Л i д а. Я мiцно сплю, коли знаю, що не треба поспiшати.

П л а т о н. Виходить, завжди довгенько спиш – куди людинi поспiшати, раз не працює.

Л i д а. У мене складна робота.

П л а т о н. То ти працюєш, а я й не знав.

Л i д а. Працюю.

П л а т о н. Що за професiя?

Л i д а. Бути дружиною – це професiя. Складна професiя!

П л а то н. Вперше чую про таке.

Л i д а. Умiти любити свого чоловiка – не так просто i не так легко.

П л а т о н. Приклад, як казав один кореспондент.

Л i д а. Вiзьмемо нас з Петром. Хоч би що там на роботi сталося, вiн певний: удома на нього чекає спокiй, i затишок, i тепло. Я вивчила його звички, його смаки. Знаю, який костюм йому подобається, яку сорочку приготувати, якi вузли вiн любить на галстуцi. Знаю, якi любить книжки, вгадую, що б вiн хотiв на вечерю, на обiд, на снiданок! Яке освiтлення любить, якi кольори не терпить. Вiн вибирає менi сукню, черевики – я дозволяю. Це йому приносить радiсть, а я вдвiчi рада. Вiн часто подовгу затримується на роботi. Але хоч як пiзно прийде, знає, його чекає гарячий чай. Не сам риється в буфетi, шукає цукор, хлiб, масло, варення. Я йому все приготую, подам. Коли прийде роздратований, засмучений чи обурений, – усе ж буває на роботi, – треба вмiти повернути йому спокiй. Холод з душi прогнати. Думаєте, мiщанська фiлософiя?

П л а т о н. Збирався подумати.

Л i д а. Коли чоловiк знає, що в нього в тилу, тобто вдома, все гаразд, вiн i на роботi краще працює. (Усмiхнулася), Треба б завести порядок: коли беруть чоловiка на роботу, вимагати характеристику не тiльки на нього, а й на його дружину. Бо якщо дружина лиха, то який же з нього працiвник? Увесь, час голова буде зайнята, що його чекає вдома.

П л а т о н. Твоя лекцiя менi, Лiдо, сподобалася. Аплодувати не буду, а питання є. Виходить, жiнцi й працювати не треба? Хай у тилу порається?

Л i д а. Ото в тилу i є її робота.

П л а т о н. А щоб пiдмогти чоловiку грiшми?

Л i д а. Iнколи заробити вiсiмдесят карбованцiв утричi легше, нiж поратися в отому тилу. Але, на жаль, не всi жiнки мають таку можливiсть, доводиться їм теж iти на трудовий фронт. (Пауза), Крячко про Павлика взнав?

Пл а т о н. Правди не сховаєш.

Л i д а. Павлик, може, завтра й повернеться.

П л а т о н. Не повернеться.

Л i д а. Звiдки знаєте?

П л а т о н. Син.

Пауза.

Л i д а. Пiду скупаюся в озерi.

П л а т о н. Обережно, воно глибоке.

Лiда виходить. Платон кинув майструвати, видно, втомлений; знесилений сiв на стiлець.

П л а т о н. Думав, мої дiти слухнянi… А Павлик… (Бере куртку, знову вiшає на стiлець). Чи щось недобачив… або не розумiю їх, молодих…

Заходить Крячко.

К р я ч к о. Повернувся я, побачив, Лiда пiшла, i повернувся. Павлик – ще не все твоє горе… Хотiв був не казати, але псовi, i тому хвiст не кожен день потрошку обрубують, а зразу весь. Отак i це: хай би все зразу, все знай! Про твого Федора мова… Я спочатку не повiрив. Роботяга з роботяг, не п’яниця, розумний. I в цьому ж загадка. Та ще в такiй сiм’ї, як твоя. А бач, i Федiр з морального боку непевний. Ну, я коротко, Платоне: лiкаршу нашу дiльничну знаєш? Її чоловiк маляр, квартири розмальовує, бiлить, знаєш чи нi?

П л а т о н. Знаю. ‘

К р я ч к о. Так ото твiй Федя за лiкаршею волочиться, а маляр що? Малює й не знає, що його дружина райськими яблучками другого пригощає. Федя потай то на машинi її пiдвезе, то проведе увечерi, а люди все знають: бачать i помiчають, i я теж. Одне слово, крiм тебе i маляра, усiм вiдомий цей ганебний зв’язок. I чому воно в такiй сiм’ї з моральної лiнiї збочення? Отож тримайся, Платоне, я завжди з тобою! (Виходить),

Платон сидить якийсь час мовчки, потiм бере ложку, струже. Заходить Федiр.

Федiр (знiмає пiджак). Смiшна робота розвантажувати хлiб: i легка, а не приловчишся.

П л а т о н. На завод устигаєш?

Ф е д i р. Звичайно. Правда, менi тепер ранiше треба. Хлопчину одного взяв дiла навчити.

П л а т о н. Записали наставником?

Ф е д i р. Сам, по добрiй волi взявся. Заводу хорошi слюсарi-iнструментальники он як потрiбнi!

П л а т о н. Тямущий?

Ф е д i р. Придивляюсь – нiби береться.

П л а т о н. Чомусь думають – до музики треба талант, до пiснi слух, а майстровим абихто… Дивись, людину вчити – не рiзьбу класти.

Ф е д i р. Розумiю. (Хоче йти в хату).

П л а т о н. Зачекай, Федоре. (Помовчав, окинув сина важким поглядом). Правду кажуть, що в тебе з лiкаркою… (пiдшукує слово) шури-мури?

Як глянув на нього Федiр, Платон зрозумiв – образливе те слово для сина.

Називай, як хочеш, по-своєму.

Федiр мовчить.

Що ж ти себе i батька соромиш? Iз замiжньою! На посмiх i пересуди нашу сiм’ю виставляєш… Чого зацiпило?

Ф е д i р. Я люблю Клаву!

П л а т о н. Дiвчат мало?

Ф е д i р. Я Клаву люблю!

Пауза.

Платон (насилу стримує себе). Любиш?.. Любов не возять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре!

Ф е д i р. Ми з Клавою ще не знаємо…

П л а т о н. Серед дороги зупинилися? Нi сюди нi туди. Життя наїде i розчавить вашу любов, коли вона така!..

Ф е д i р. Ми з Клавою порадимося.

П л а т о н. У всьому, у малому й великому, єдиний порадник – правда! Чуєш, правда!

Ф е д i р. Правду сказати треба. А як?

Перемiна свiтла. Надвечiр’я. Платон майструє. Заходить Маляр.

М а л я р. Добрий вечiр, Платоне Микитовичу. В трудi i турботах? Звичайно, треба якось убивати час. Вийти на пенсiю – все одно, що прийти в чистилище – за ним або рай, або пекло. Третього не дано. Трудiться, хай вам буде здоров’я. А де ж не видно ваших?

П л а т о н. Матiр i Таню невiстка повела японцiв слухати. Кажуть, добре спiвають. Федiр скоро буде.

М а л я р. Хай спiвають, а в нас дiло. Коли ви подзвонили – не повiрив…

П л а т о н. Чому?

М а л я р. Грошi ви любите класти в кишенi, а виймати… (Жест). А тут доведеться розкошелитися. Вам побiлка-фарбовка?..

П л а т о н. Так.

М а л я р. Кажу для роздумiв: з конторою офiцiйно домовлятись будете – бiлитимуть мiсяць – два. Коли ж домовимось по-людському-три-чотири днi, знак якост – i будь здоров! Така iсторiя з епiлогом!

П л а т о н. А встигнете i на роботi, i тут?

М а л я р. Асигнацiї вашi – дiло наше. Кожна людина хоче жити, щоб був хлiб з маслом.

П л а т о н. Крадеш, хапаєш?

М а л я р. Кручуся! Де i як людина мотається, шукаючи масло, – темнi, заплутанi стежки, Платоне Микитовичу. У мене сiм’я: жiнка – лiкар, дочка у школу ходить, – грошi менi потрiбнi.

П л а т о н. Жiнка теж заробляє?

М а л я р. Не заробляє, а одержує зарплату! Заробити – це те, що зверх зарплати. А вона ходить, обслуховує, шукає всяку слабину в людинi, а зиску з цього – нуль. У мене – закон: зарплатня до копiйки сiм’ї, а навар – це вже моє.

П л а т о н. На що тратиш?

М а л я р. Ви вже в такому вiцi, що вам треба довгенько пояснювати. Ближче до дiла. Могорич! Потiм розмова, таке правило трудящого.

П л а т о н. Гаразд. (Виносить якусь закуску, пляшку). Чого ти пiшов iз заводу?

М а л я р. Ямку знайшов. (Налив чарку). Коли б ви були рибалкою, то знали б: риба, як правило, любить ямку. Чому? Там корм збирається. Це я одкровенно з вами, бо ви менi майже хрещений батько. Пам’ятаєте, колись у дитинствi мене хлопчаки дубасили, а ви обороняли? Ще по маленькiй?

Платон наливає чарку.

М а л я р. А собi?

П л а т о н. Не можу.

М а л я р. Примушувати людину не можна. Горiлка – це лiки вiд хандри, вiд горя, вiд щастя, вiд бездiлля, вiд перевтоми, вiд кохання, вiд ревнощiв – єдинi унiверсальнi лiки. (П’є). До них треба звикнути. (Наливає ще чарку, випив). Кажете, хапаю? Хапають усi. Хто може, хто вмiє, кому є де – той хапає. З ними борються, а вони хапають… Один хапне – йому догана. Другий хапне – його з роботи, третiй хапне – в кутузку… А скiльки невловимих? Платоне Микитовичу!

Я належу до тих., хто наче краде i не краде. На межi… Для мене статтi не знайдеш.

П л а то н (когось побачив). Довечеряєш потiм, пiди обмiряй кiмнати, доглянь, щоб знати, яка робота.

М а л я р. Обмiряти… Я оком кину – i дiло в горщику. (Iде до хати).

Заходить Клава, гарна жiнка юкiв тридцяти.

К л а в а. Трохи затрималася.

П л а то н. Пробачте, що у вихiдний вас покликав.

К л а в а. Хвороби не мають вихiдного, та й лiкар теж. Серце, очевидно?

П л а то н. Все, що не є, – на серце, Клаво.

К л а в а. Ходiмте до кiмнати, я вас послухаю.

П л а то н. I тут можна.

К л а в а (розкриває чемоданчик). Помiряємо тиск?

П л а то н. Не трудися, Клаво.

К л а в а. Треба обов’язково.

П л а то н. Обiйдемося.

К л а в а. Ви взагалi iгноруєте медицину…

П л а то н. Людина i сама, без лiкаря, чує, що воно i до чого.

К л а в а. Але ж мене викликали не на чай?

П л а то н. Можна й чаєм пригостити.

Входить Маляр.

М а л я р (побачив дружину). Клаво, Клавочко, Клавусю, за мною прийшла?

К л а в а. До хворого.

М а л я р. Платон Микитович хворий? Вiн iще i в двадцять першому столiттi буде ощадну книжку поповнювати.

П л а т о н. Доживу – буду.

М а л я р. Це добре, що нагодилася: знатимеш, чому я приходжу додому не у формi. Хiба я сьогоднi хотiв випити? Нi! Але Платон Микитович, i той, бачиш! (Жест). Сiдай, Клавочко, з нами…

К л а в а (до Платона). Виходить, я вам непотрiбна?

П л а т о н. Потрiбна. Сiдайте, я вас чаєм пригощу, суницями.

К л а в а. Покликали лiкаря, щоб пригощати суницями.

П л а т о н. Чому б i нi? (Iде до хати).

М а л я р. Бачиш, не мiг вiдмовити, запросив на роботу – i чарку на стiл.

К л а в а. Пий i другу, i третю, i четверту…

М а л я р. Ти лаєш мене, а я тебе люблю. Знаєш, за що?

Красива ти! Я ж справжнiй художник, хоч i пiшов у маляри, але талант художника в менi живе… I досi мене хвилює твiй стан, твої губки, такi рухливi, пожадливi, як п’явки.

К л а в а. Не патякай.

М а л я р. А молодцi ми, Клавочко, гиркаємося, гиркаємося, а живемо! (Налив чарку).

Входить Платон, вносить самовар.

П л а т о н. Чаю вип’ємо. Спасибi, що завiтала, Клаво, зараз я чашечки…

К л а в а. Дозвольте, я допоможу.

П л а т о н. Чашки на кухнi.

Клава виходить.

М а л я р. Правда, у мене красива жiнка?

П л а т о н. Дружно живете?

М а л я р. Не без сварок, але нiчопо… Вона менi зобов’язана, взяв її горобеням задрипаним, вивчив, iнститут закiнчила, лiкар… Не так просто було…

Входить Клава, ставить на стiл посуд. Заходить Федiр. Побачив гостей, на якусь мить – здивованiсть i розгубленiсть.

Ф е д i р. Добрий вечiр…

М а л яр. Ось буде з ким чарку випити. Я не люблю з пляшкою один на один.

П л а т о н. Iди до нас, Федоре!

Федiр сiдає за стiл.

М а л я р (наливає i пiдсовує Федору). Давай.

Ф е д i р. Я не п’ю.

М а л я р. Поки не жонатий, пий… Оженишся – вже буде пiд боком мiлiцiонер у спiдницi. До речi, знайомся, це Клава. Може, знаєш? Вона лiкар. Моя жiнка. (Цiлує Клаву). I люблю я її, i вона мене, i вип’ємо за неї. (Бере чарку).

К л а в а. Тобi досить.

М а л я р. А мiж iншим. Клавочко, бiльше пити не буду… Сьогоднi ми вiзьмемо доченятко, пiдемо в парк… Я вас покатаю на колесi, люблю догоджати сiм’ї. А сьогоднi просто щастя: прийшов, заключив контракт, могорич, i тут дружина. От iсторiя з епiлогом. Давайте вип’ємо всi. (Бере пляшку, наливаѕ).

П л а т о н (забирає пляшку). Встигнемо.

М а л я р. Уже жаль стало. От чоловiк!

П л а т о н. Встигнете випити, а зараз поговорiть… Вам е про що поговорити.

Довга пауза. Федiр i Клава зрозумiли, на що натякнув Платон. А Маляр не розумiє.

М а л я р. Хитрун Платон Микитович, влаштував театр на дому. Хоче цiкавих iсторiй послухати. Ось я розповiм одну: у СМУ-3 хлоп’яга дiзнається, що товаришок до його жiнки, скажем, не байдужий, вона теж взаємно… Що робить хлоп’яга? Купує дружинi квиток на БАМ i каже: “Їдь, там прохолонеш, подумаєш, повернешся через рiк, станеш передi мною навколiшки, а я подивлюся, простити тебе чи нi”. А що було далi – не вгадаєте! Вона взяла квиток i поїхала, а далi… Ще дивнiше! Його дружок теж махнув на БАМ. I зовсiм уже незрозумiле. Чоловiк кинув усе i дременув за ними… Що там мiж ними трьома вiдбувається в тайзi, мабуть, тiльки ведмедi знають. От вам iсторiя з епiлогом! Сподобалось?

П л а т о н. Сподобалося.

М а л я р. А тепер – дiло! Триста цiлкових… П’ять днiв… Я знаю, що ви тугодум. Завтра забiжу, скажете – так чи нi. Ходiм, Клавочко.

П л а т о н. Може, ще в кого є iсторiя з епiлогом?

М а л я р. Ще пляшку на стiл, i в мене вистачить iсторiй до свiтанку. (Наливає чарку). Клаво, пий для спiльностi духу. Сердься, Клавочко, але люби мене. (Цiлує).

Пауза.

К л а в а. Я люблю Федора.

М а л я р. I я люблю Федора, хороший хлоп’яга. (Хотiв випити, потiм поставив чарку). Клавочка жартує, хороша ознака.

К л а в а. Я не жартую. Федiр – дорога менi людина, я все – думала, як це тобi сказати, i ось тепер ти знаєш все.

М а л я р. Що за театр?! Що за комедiя? Позбиткуватися вирiшили над п’яним. Та я тверезiший вiд вас усiх, тверезих! А п’ю, бо хочу, бо так душi хочеться!.. Я живу!.. Живу сьогоднi!.. П’ю сьогоднi!.. Завтра – нiхто не знає, яке воно буде. Що таке завтра? Його може й не бути. Бомбочка… атомка шарахне – i немає Федора, нi стола, нi мене, нi навiть Клави, навiть Платона Микитовича теж… Тiльки купка попелу. Немає нiкого на свiтi. Нi амеби, нi президента!

К л а в а. Ти зрозумiв, що я тобi сказала? Люблю Федора…

Пауза.

М а л я р (iншим, протверезiлим, недобрим голосом). Мене розлюбила Клава-Клавочка. Я ще тебе називав муращечкою, ха-ха… Чого, мурашечко, розлюбила?

К л а в а. Ти божевiльний! Не можу бачити щодня вдома божевiльного.

М а л я р. Бив? Щипав? Кусав?

К л а в а. Тихий чи буйний, але п’яний, божевiльний. Божевiлля твоє не злюбила, а потiм зненавидiла.

М а л я р (пiдвiвся, пiдiйшов, наче краще хотiв роздавитися Клаву). Колись цей божевiльний купив тобi червону шкIряночку, ти одягла i, щоб побачити себе у дзеркало, стала на табуретку… Понаравилося, сподобалося, прямо з табуретки повiсилась у мене на шиї. Ледь не задушила, цiлувала: “Коханий, рiдний мiй трудiвник, спасибi… ” Пам’ятаєш?

К л а в а. На першому курсi. Восьмого березня…

М а л я р. А квартиру менi дали, я її розмалював пiд бурштин, пiд синь небесну… Руки цiлувала, ха… ха… Мурашко, було?

К л а в а. Було.

М а л я р. Федоре, подивися в мої очi: що ти в них бачиш?

Ф е д i р. Вилупкуватi.

М а л я р. А Клава побачила, що то озера, а в них iскорки сонця… Так, бувало, говорила, точно так, у мене пам’ять гостра, i мрiяла, аби донька була на мене схожа. Так i сталося – схожа, особливо очима. Тепер мурашечка-хвойдоч-ка переметнулася… Тепер Федiр – коханий-рiдний, у нього озера, i в них плавають сонця… Тепер мрiятиме, щоб на нього були схожi дiти… ха… ха…

Пiдленький, довгий смiх. Федiр не витримує, пiдвiвся, пiдiйшов до Маляра.

П л а т о н. Сядь, Федоре!

К л а в а. Кохала, було. Потiм ти почав кожного дня давати коханню отрути по краплi, по крапелинi. Труїв, труїв… Я його лiкувала, рятувала, ночами над ним плакала, а воно все кволiшало i померло.

М а л я р. Де ж ти його поховала? Пiду на могилку погляну, пом’яну, вип’ю, загородочку, пам’ятничок поставлю.

К л а в а. Кохання там, де народилось, там i хоронять. У серцi!

М а л я р. Поетеса, а я й не знав. А може, не поетеса, а просто шлюха! (І вже зовсiм iншим голосом). Пора додому! Донька сама боятиметься.

К л а в а (пiдвелася). Пора.

Маляр виймає iграшкову машинку “Волгу”, заводить її i ставить на стiл. Iграшка об’їхала стiл.

До побаченая. Дякую за чай! (Швидко виходить).

Маляр схопився услiд за Клавою, але Федiр заступив йому дорогу.

Ф е д i р. Не смiй! Не смiй доторкатися Клави, Маляре! Не один, сто вас, малярiв, стане мiж нами – всiх змету! Люблю Клаву… Вона моє життя! (Виходить).

М а л я р (аж задихнувся, аж знесилiв вiд лютi. По мовчанцi з неприхованою ненавистю). Платоне Микитовичу, оце так ви надумали розважитися, театр на дому? А я й справдi подумав – потрiбен ремонт, могорич приготував старий… Наслухався її, тепер мене послухай! Усе, що вона тут натякала, Клава, Клавочка, квiточка, мурашечка, я зiбрав усе! Зiбрав до останнього слова i поверну, запхну їй в горлянку, щоб не було охоти знову пускати їх на волю вольну!.. Я це зроблю! Бо це наше сiмейне дiло! А коли ви, поряднi люди, Ангели, будете руйнувати моє гнiздо, я вашi крила вогнем обпалю! Любить, не любить – хай це нiкого не обходить. У мене сiм’я, дочка! А Федоровi своєму передайте: боротися з ним не буду, вiн сильнiший. Боротися не буду, а вбити – вб’ю! (Пiдводиться, криво посмiхнувся). Iсторiя з епiлогом!. А хто її розповiв? Я? Федя? Клава? НI! Ти мовчки розповiв, старий каїн! Ти!. (Посмiхнувся), Iсторiя з епiлогом.

Завiса

ДIЯ ДРУГА

КАРТИНА ДРУГА

Подвiр’я. Платон майструє. Заходить Крячко.

К р я ч к о (сiдає на ослiнчик). Дай випити!

П л а т о н (кивнув на пляшку). Пий, якщо там лишилося!

К р я ч к о. Не того, валер’янки…

Платон iде до хати.

Все частiше й частiше хапає. (Бере пляшку). Чим це вони запивали? Може, могорич давали Маляру, щоб жiнку уступив Федоровi…

Входить Платон, подає шкалик i чашку з водою.

П л а т о н. Скiльки крапель? Тридцять? (Подає Крячковi).

К р я ч к о (випиває). Бридке! Це вже мене втретє чи вчетверте так. Начебто гвiздок пiд лопатку. (Пауза). Хочу, Платоне, поговорити, як далi жити. Тебе трохи дiти трусонули… Тепер i мене краще зрозумiєш. Учора ввечерi мого взяли. Назюзюкався, бешкетував… Пострижуть, мiтлу в руки i – пiдмiтай на виду у всiх… Що робити? Ну що?.. (Бере чашку, виливає рештки горiлки, п’є). Як менi, батьковi, в такiй ситуацiї? Говори… Ти ж думаєш, що ти розумний, то говори… Що робити? Вiн на виду у всiх вулицю пiдмiтатиме, а менi?

П л а т о н. Дiстань i собi мiтлу, станьте вдвох поруч i пiдмiтайте.

К р я ч к о. З якого це ти боку заїжджаєш?

П л а т о н. З того, що треба.

К р я ч к о. Нi, не туди вернеш. Ось я скажу! У вихованнi молодi помилочки були i є. Учиться, бовдур, нiкудишньо, а йому все рiвно трiєчки ставлять. Бо школа змагається з iншою школою – треба перемогти в успiшностi. Не вчив i не учить, а його переводять з класу в клас, бо треба перемогти в соцзмаганнi. В комсомол затягли, бо треба, щоб зростала органiзацiя… Вiзьмемо мiлiцiю… Ось мiй потрапив у погану компанiю. А чому ця компанiя iснує? Бо мiлiцiя ходить – руки в кишенi. А нема того… Зустрiв мiлiцiонер хулiгана – по макiтрi, по макiтрi! А вiн засюрчить i тiкає. Ось тобi страж порядку.

П л а т о н. А ти сам пробував сина по макiтрi?

Пауза.

К р я ч к о. Уже не подужаю… Та й жаль. Змалку треба було вчити. Але як?

П л а т о н. Трудом! Здорову руку прив’яжи, щоб вона не рухалася мiсяцiв зо два, а потiм вiдв’яжи, склянки води до рота не донесеш нею. А коли твiй син не два мiсяцi, а двадцять рокiв нiчого не робить, то ясно – калiкою став… Їсти, пити хоче, а робити – нi. Калiка з калiк.

К р я ч к о (спалахнув). Iнших учиш, а в самого… Федiр з докторшею… Молодшого з жiнкою прогнав! Мабуть, царство твоє вже розвалилось, а, я все ходжу сюди на екскурсiю – на останню сiмейну монархiю дивитися. (Пауза). Твої ж трудилися! Ти ж їх з трьох рокiв примушував трудитися, а тепер – що?! Ну що? Ти для них нуль без палички! Десять нулiв без палички! Нiчого в тебе вчитися, i не хочу! Бувай здоровий! Мене учить, а в самого розпадається монархiя.

Перемiна свiтла.

Ранок. Уляна порається бiля столу. Платон сидить осторонь, розглядає Павликову куртку.

У л я н а. Базар був хороший, i м’ясо дешеве, i городина, я й для Крячка купила дещо. А машин тих понаїздило i з города, і з села… Один у “Ладi” поросят привiз продавати.

П л а т о н. Гудзики прикрiпи, а то загубляться, таких не знайдеш. Це ж нiмецькi.

У л я н а. Забув покласти.

П л а т о н. Забув, та й усе.

У л я н а. Питаю, куди ж ви? Куди, Павлику, а вiн мовчить… Сiдає в автобус… Кажу, заходь, а вiн мовчить! I вона, горобеня, горнеться до нього. Вигнали дитину! I бог, i люди нам не простять.

П л а т о н. На самостiйне життя пiшов.

У л я н а. Душi в тебе немає!

П л а т о н (пiдiйшов, увiмкнув репродуктор, тiльки почув: “Поставьте ноги на ширину плеч” i вимкнув). Люди давно працюють, а воно каже: “… ноги на ширину плеч”.

У л я н а. Де їстимуть, де житимуть, що одягатимуть?

П л а т о н. Женився… думав.

У л я н а. Надiявся, ми допоможемо.

П л а т о н. Чого це ми? Їм у вiсiмнадцять рокiв Конституцiя дала право вибирати, а в дцадцять один воно може бути членом уряду. А я б записав: “З шiстнадцяти рокiв – їсти свiй хлiб!” (Пауза). Iнакше все нанiвець пiде. Нi газети, нi кiно, нi збори, нi лекцiї не допоможуть! Коли до роботи не призвичаєне, то калiка.

У л я н а. Наш Павлик непризвичаєний! Грiх так i думати.

П л а т о н. Значить, проживе.

У л я н а. Ми в молодостi набiдувалися. Хай би хоч дiти…

П л а т о н. “Ми набiдувалися”, “Хай хоч дiти”! Це якийсь ворог Радянської влади придумав, аби дiтей розбещувати. Бiдувати – одне, а працювати – iнше. I жити треба не ябияк, а добре, багато, – вкоренятися в життя, щоб усе було і про запас було. I це не грiх. Заробила моя сiм’я на “Запорожця”, а державi два “Запорожцi” ми заробили; телевiзор – їй два телевiзори. Бiльше ми робим – краще державi. Бiльше труда – мiцнiша держава. Арифметика простiша простого.

У л я н а. Лiда завтра їде, я купила сала – у них такого не знайдеш, – кiлограмiв зо три, i ще дещо. Але чи не важко буде Лiдi? В неї чемодан i сумка.

П л а т о н. Я з нею поїду.

У л я н а. Куди?

П л а т о н. До Петра. На пару днiв поїду. Подивлюся, як живуть, як на хлiб заробляють.

КАРТИНА ТРЕТЯ

Раннiй ранок. Дача Петра. Повне враження, що це подвiр’я Платона. Ганок будиночка з прибудовою. Дощаний стiл, стовпчик з умивальником. Лише впадає в око вибагливе крiсло-гойдалка та лiтнi кольоровi стiльцi навколо столу. Платон стоїть посеред двору, оглядає подвiр’я. Пiдiйшов до стiльця, сiв i тут же пiдвiвся, нiби злякався, що вiн розвалиться пiд ним. Попробував, чи мiцно вкопаний стiл. Пройшовся двором, наче шукає собi роботи. З’являється Вiля, молодий хлопець у джинсах, довгоносий, з гiтарою, сорочка в пальмах, вiн деякий час спостерiгає за Платоном Микитовичем.

В i л я. Привiт, батьку! (Заходить у двiр). Столяр? До Петра Платоновича завiтали? Ви ж обiцяли прийти ще на тому тижнi. А де вашi iнструменти? Правда, тут усе є. Оно прибудова – майстерня, там i матерiал, i iнструмент. Я чув, господар хотiв, щоб зробили ослiнчик, а головне, на ганку вгорi – пiвник, а по боках отакi… (жест) вiзерунки з дерева.

П л а т о н. Навiщо воно здалося?

В i л я. У його батька так. А вiн хоче, щоб усе, як у батька. Примхи великих!

П л а т о н. Це ж не його дача, я так розумiю?

В i л я. Цю дачу вiн кожне лiто орендує. Iди, старий, у майстерню i вирiзуй пiвникiв, курочок, мережки, грошей тобi дадуть, скiльки заправиш. Вони у них водяться. Але щось менi здається, ви теж не з бiдних.

П л а т о н. На лобi написано?

В i л я. Друкованими лiтерами.

П л а т о н. Дачник?

В i л я. Так.

П л а т о н. Державний?

В i л я. Батько – державний, а я при ньому.

П л а т о н. Вiдпочиваєш?

В i л я. Кайф ловлю.

П л а т о н. Слово яке чудне!

В i л я. Щастячко, задоволення, насолода, приємнiсть, легкiсть, радiсть.

П л а т о н. Збагнув. (Пауза). Щасливий батько!

В i л я (посмiхнувся). Одержати задоволення хочете?

П л а т о н. Хочу.

В i л я. Повчiть мене, як треба жити. Я – весь увага. (Сiдає, наче зiбрався три днi слухати).

П л а т о н. Досi не навчили, то вже не научиш. Як тебе звуть?

В i л я. Вiля.

П л а т о н. Спiвак?

В i л я. Заспiвати?

П л а т о н. Безкоштовно?

В i л я. Для вас. (Спiває, акомпанує на гiтарi).

… А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!..

Якось стара ворона

Знайшла шматочок сиру

I вчила молоду,

Як сир той не вiддати

Лисицi!

… А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!..

I молода ворона

Взяла шматочок сиру,

Щоб за хвалу собi

Той сир подарувати

Лисицi…

… А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!..

Концерт закiнчено, приємно було познайомитися. Можете приступати до роботи. Скоро господар прибуде. До зустрiчi. (Виходить. Наспiвує: “… А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!..”‘)

П л а т о н (провiв його поглядом). Нiби воно й не зовсiм дурне. (Оглядає двiр). Прямо-таки як у мене. Ослiнчика, правда, бракує.

Заходить Лiда.

Л i д а. Рано ж ви встаєте. Де були? Я вже думала, чи не в мiсто майнули.

П л а т о н. Луки подивився. Райськi мiсця.

Л i д а. А я в село сходила, молока взяла. Тихо тут у нас. А в будень i людей не побачиш.

П л а т о н. Я вже одного бачив. Сюди заходив.

Л i д а. Хто ж це?

П л а т о н. Якесь хлопеня з гiтарою. Патлатеньке, Вiлею називається.

Л i д а. То он з тiєї дачi.

П л а т о н. Батько – шишка?

Л i д а. Шишка.

П л а т о н. А синок – телiпай-хвiст?

Л i д а. Помиляєтесь. Вiдомий художник. Його роботи експонуються на виставках, навiть за кордоном. Талант!

П л а т о н. Часом глянеш на людину i спершу побачиш, дурний вiн чи розумний, а потiм уже – блондин чи чорнявий. А тут не доглянув.

Л i д а. Находилися. Вiдпочинете трошки?

П л а т о н (посмiхнувся). Пiвника та мережку буду вистругувать.

Л i д а. Петро сказав?

П л а т о н. Вiля.

Л i д а (жест). Петро все хоче, як удома! I прибудiвочок спорудив. У вихiднi щось майструє, i маленький Платончик привчається.

П л а т о н. У батькiв мале зимуватиме?

Л i д а. На осiнь привезу. Коли синок з нами, i дишеться легше. (Iде до хати),

П л а т о н (про себе). Не вернеться Павлик! (Пауза). I Федiр заплутався. “Розвалюється сiмейна монархiя”, – каже Крячко. А хто її розвалює? Прогледiв ти десь, Платоне. Як. буває в життi. От батько – шишка, а син роботящий, художником став. А в Крячка з худої кишенi син вино точить.

Л i д а. З ким ви говорили?

П л а т о н. Уголос роздумував. У нас гостi будуть чи сама в гостi зiбралася? Так вичепурилася.

Л i д а. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловiка треба прибратися. Мене Петро нiколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою.

П л а т о н. Як на свято…

Чути сигнал машини.

Л i д а. Це Петро. Але не на своїй, а на якiйсь iншiй машинi.

П л а т о н. Життя – будень…

Заходить Петро з пакунками.

П е т р о (цiлує Лiду). Добрий ранок! Як почуваєте себе, тату?

П л а т о н. Нiчого.

Л i д а. На чиїй машинi приїхав? Сигнал iнший.

П е т р о. Нову “Волгу” дали.

Л i д а. Нова – не грiх i шампанське на стiл. (Виходить).

П л а т о н. Це ж як дали?

П е т р о. Службова машина.

П л а т о н. А дача?

П е т р о. Теж службова.

П л а т о н. Безкоштовно?

П е т р о. Плачу.

П л а т о н. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача i зарплатня чимала. Держись, Петре, такої роботи! Держись! Зайву годину-двi на роботi побудеш, не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так – i гадки не мав. Держися!

П е т р о (засмiявся). Постараюсь!

П л а т о н. Ото держава дає тобi так багато, може, й зайве. (Пауза). То ти вже дивись, не пiдведи. В добрi i шанi син, а батько вдвiчi щасливий!

П е т р о. Все, що я маю, то все завдяки вам… (Наспiвує).

I сказала стиха мати:

– До роботи, бо йде тато! –

I повчала стиха мати:

– А як жити, скаже тато!

П л а т о н (усмiхнувся). Не забув?

П е т р о. Нiчого не забув…

П л а т о н. I пiвника, i рiзьбу хочеш? Зроблю.

П е т р о. Удвох за вихiдний управимось.

Заходить Вiля.

В i л я. Начальство приїхало?

П е т р о. Вiлю, привiт!.. На снiданок просимо. Знайомся, це мiй тато, а це Вiля, вже визнаний талант!

П л а т о н. Ми знайомi.

П е т р о. Вже був у нас?

В i л я. Рано-ранесенько заходив, щоб мати з вами, Петре Платоновичу, серйозну розмову.

П е т р о. Серйозну розмову перенесемо на роботу, а зараз снiдати.

Л i д а (з хати). З шампанським!

В i л я. На роботi не пройду через шеренгу засiдань, нарад.

Л i д а (виглядає з дверей). Бiдолашний Вiля, воно таке скромне та несмiливе, що й не проб’ється… Поснiдаємо i поговоримо. Петрику, переодягнися, я приготувала тобi.

П е т р о. Залишаю вас на хвилинку. (Iде до кiмнати).

П л а т о н. В якiй справi до Петра?

В i л я. Квартиру вибиваю.

П л а т о н. У батькiв живеш?

В i л я. Жив у батькiв, а тепер вiдлучають, як теля вiд корови.

П л а т о н. Не теля, а бузiвок. Пора! Хiба Петро роздає квартири?

В i л я. Вiн один iз сотнi тих, хто має поставити резолюцiю на одержання.

П л а т о н. Один iз сотнi? А дев’яносто дев’ять уже обiйшов?

В i л я. Ваш син правофланговий.

Виходять Петро i Лiд а, несуть на стiл снiданок.

П е т р о. Вiля i Петро – шампанське, а ви, тату?

П л а т о н. Нiчого.

В i л я. Ми люди цивiлiзованi, не будемо переобтяжувати себе умовностями. До вас приїхав батько. Вам краще побути самим, менi ж головне – вирiшити свої справи i пiти. На мене чекає цiкаве товариство.

П е т р о. Що хотiв?

В i л я. Допомога з квартирою. Не в планi свiтлого майбутнього, а вагомо, грубо, зримо…

П е т р о. Ти заслужив…

В i л я. Краще сказати – заробив… Дуже не люблю слова “заслужив”. У ньому якийсь присмак…

П л а т о н. “Заробив” – краще слово.

П е т р о (засмiявся). Змовилися. Коли вже на те пiшло, це ти, Вiлю, мав би ставити менi шампанське. Вважай – маєш квартиру.

В i л я. Менi ця казка подобається. (Наче пiдраховує собi пульс). Аж пульс зачастив.

П е т р о. Поки що йдеться про однокiмнатну.

В i л я. З акварелi на олiвець!

П е т р о. У цьому роцi починаємо будувати.

В i л я. В якому райському куточку?

П е т р о. В кiнцi Качаловської.

В i л я (помовчав – наче в умi оглянув це мiсце). Iнших полотен немає?

П е т р о. На жаль.

В i л я. Спасибi за увагу!

П е т р о. Не влаштовує?

В i л я. Хто буде жити в тому будинку?

П е т р о. Двiстi квартир, двiстi сiмей.

В i л я. Точнiше, близько тисячi невинних – засуджених до каторги…

П е т р о. Замудро висловлюєшся.

В i л я. Петре Платоновичу, вам не пiдходить роль наївненького чиновника. Добра i щастя! (Поклонився, виходить, наспiвуючи пiсню: “… Л вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!”)

П е т р о. Перекипить.

Л i д а. Чого йому те мiсце не до вподоби?

П е т р о. Трохи шумно. Але ж мiсто не село, скрiзь шум.

Лiда ставить на стiл шампанське, келихи.

Л iд а.

I сказала стиха мати:

– Їжте, дiти, бо йде тато.

П е т р о. Ця пiсня, здається, i не затихає в душi… Я iнодi працюю i ловлю себе на тому, що беззвучно наспiвую собi нашу сiмейну пiсню. Тату, який я щасливий, що ти приїхав.

П л а т о н. Я теж. Побачив, як живете… Добре живете, Петре, дорожи роботою… Ще раз скажу, не ображайся. Багато тобi дають, тож i ти працюй на совiсть.

Чується далекий чоловiчий голос, що спiває.

(Прислухається). Ану тихiше. (Пауза.) Наче Павликiв голос… Таке вчулося, i снився вiн…

Перемiна свiтла.

Надвечiр’я. Платон бiля майстернi вистругує дерев’яну мережку. Повз двiр проходить Вiля.

В i л я (зупинився). Добрий вечiр. Виходить, не помилився… Ви таки майстер, i тут Петро Платонович зекономив… Вiн любить економити… Своє i чуже.

Пл ат о н. Зайди. Я навiть хотiв тебе шукати.

В i л я. Я вам потрiбний? (Заходить у двiр). Портрет свiй замовите? Не вийде!

П л а т о н. А кого ж ти малюєш, коли не секрет? Кого скажуть?

В i л я. Не так легко пояснити вам.

П л а т о н. Спробую зрозумiти.

В i л я. Шукачi женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповiтний корiнь. Отак i я серед людської тайги шукаю того, хто засвiтиться в менi… засвiтиться – того й пишу.

П л а т о н. Гарно сказав… Куди поспiшаєш?

В i л я. Один мудрий чоловiк говорив: “Хочеш скорiше дiйти, не спiши! Хочеш довго прожити, не думай про це! Хочеш, щоб люди тебе любили, – не лiзь їм на очi!”

П л а т о н. З квартирою теж не поспiшав?

В i л я. I не поспiшав, а спiткнувся.

П л а т о н. Що ж воно за мiсцина на Качаловськiй?

В i л я. Цiкавить?.. Може, Петро вам теж квартиру там пропонує?

П л а т о н. Що за мiсцина, розказуй.

В i л я. З одного боку завод, наче зiпсований велетенський шлунок, бурчить день i нiч. З другого – за п’ять рокiв збудують мiст, i весь вантажний транспорт попiд будинком пiде… А якщо врахувати сучасну звукоiзоляцiю…

П л а т о н. Може, ти, синку, не в курсi… Буває, набалакають.

В i л я. Iнформацiя точна!

П л а т о н. Знали i робили?

В i л я. Типовий випадок.

П л а т о н. I жити, кажеш, там погано буде?

В i л я (засмiявся). Весело! Закiнчили iнтерв’ю… Дозвольте вiдкланятися.

Виходить.

Перемiна свiтла.

Ліда в крiслi-гойдалцi гортає журнал. Петро за столом нереглядає газети, помiтно хвилюється.

Л i д а. Петрику, не хвилюйся, Платон Микитович скоро прийде.

П е т р о. Не збагну, що сталося? Тато збирався сьогоднi додому… Раптом забажалося поїхати в мiсто, до того ж одному, без мене…

Л i д а. Може, щось надумав купити.

П е т р о. Недiля, магазини зачиненi.

Л i д а. Не дитина, не заблукає.

П е т р о. Пора б уже й прийти.

Л i д а. Почекаємо. Гадаю, на обiд повернеться.

П е т р о. Лiдок, давай пройдемося перед обiдом.

Л i д а (пiдводиться). До автобусної зупинки.

П е т р о (усмiхнувся). Вгадала. Думаю, зустрiнемо тата.

Л i д а. При батьковi ти ще хлопчакуватiший. Ходiмо, мiй хлопчику.

Виходять. Заходять Платон i Вiля.

В i л я. Оно вашi кудись пiшли.

П л а т о н. Мабуть, на зупинку мене стрiчати.

В i л я. Побачать таксi, догадаються, що ви приїхали. Дивiться, вже повернулися. Пiду. Бо й менi дiстанеться.

П л а т о н. Гадаєш, нiчого не вийде?

В i л я. Якби навiть знали, що завтра та мiсцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є пiдпис, є резолюцiя, є постанова…

П л а т о н. Навiщо перебiльшуєш?

В i л я. Для кращого сприйняття.

П л а т о н. Якi ж то господарi?

В i л я. Всi вони чиїсь сини, чиїсь онуки… Добра i здоров’я, Платоне Микитовичу. (Виходить).

Заходять Лiда i Петро.

Л i д а (глянула на годинник). Без десяти третя.

П л а т о н. Я вчора замiтив, що ви о третiй обiдаєте, ну й старався не запiзнитися.

Л i д а. У мене все готове, навiть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Iде в хату).

П л а т о н. Поговоримо, Петре, поки Лiда приготує.

П е т р о. Де ви були?

П л а т о н. На Качаловськiй.

Пауза.

П е т р о. Вiля возив?

П л а т о н. Я його… Вiн менi за провiдника був.

П е т р о. Воно вам треба?

П л а т о н. Колись малим ти просився: “Поведiть, тату, на завод, покажiть, що ви там робите”. I я водив тебе. А тепер захотiлося подивитися, що син робить.

П е т р о. Не тiльки я…

П л а т о н. I ти.

П е т р о. Державна комiсiя…

П л а т о н. Державна!

П е т р о. Вiля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити.

П л а т о н. На Качаловськiй уже екскаватори морди позадирали.

П е т р о. Ви приїхали до нас на пару днiв у гостi… То вже коли й вести мову, то про своє, про наше… Я все думаю, як Павлик…

П л а т о н. Я теж думаю. (Пауза). А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловськiй?

П е т р о. Припекло – жив би…

Видно, приховує роздратування. В цей час непомiтно входить Лiда, сiдає на стiлець, слухає розмову.

Щоб покiнчити… давайте зараз вiдповiм на всi питання, пов’язанi з цим будинком, точнiше – з його будiвництвом.

П л а т о н. Так би й давно – поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець.

П е т р о. Слухаю, тату.

П л а т о н. Ти теж пiдписувався, що там можна будувати?

П е т р о (посмiхнувся). Пiдписувався.

П л а т о н. Така посада в тебе?

П е т р о. Така.

П л а т о н. А коли б твого пiдпису не було, строїли б чи нi?

П е т р о (завагався). Може, й нi. (Посмiхнувся). Питань у прокурора бiльше немає?

П л а т о н. Є. А чому все-таки пiдписав?

П е т р о. Усе не так просто, як ви думаєте… Ну, як вам сказати… Якби збудували десь подалi – зв’язати його з комунiкацiями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будiвництво. А тут ми вкладаємося в строк. I потiм – цей будинок, так би мовити, прикрасить, увiнчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль…

П л а т о н. Але ж сотнi людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свiй куток, затишок… Квартира не готель – приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: “комунiкацiї”, “план”, “увiнчати Качаловську”.

П е т р о. Живуть, умирають – далеко, тату, заглядаєте.

П л а т о н. Завод гуде. За п’ять рокiв мiст, машини задимлять, заревуть…

П е т р о. Мiст буде за п’ять рокiв. Про нього мало хто й знає.

П л а т о н. I за п’ять рокiв мешканцi поскаржаться, почнуть розбиратися, а там i твiй пiдпис, Петре. I скажуть: совiстi в нього не було, i з роботи наженуть, i все – шкереберть.

П е т р о. Тату! (Пояснює тоном учителя). За п’ять рокiв я, може, й не працюватиму тут, переведуть на iншу роботу. За п’ять рокiв кому захочеться повертатися до будiвництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку – догана. Ось так! (Пауза). Лiдо, ми закiнчили державну розмову. Можна обiдати. Я, тату, дiстав чеське пиво. Спецiально для вас, я пам’ятаю нашi обiди з пивом, раз на тиждень. У вас залишився той кухоль череп’яний, не побили?

П л а т о н. Цiлий.

П е т р о. Пиво з тараночкою – вищий делiкатес!

П л а т о н. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?

П е т р о (спалахнув, тихо). Тiльки вам я прощаю такi запитання!

П л а т о н. Любиш, iнакше й немислимо. (Пауза). А знаєш, хто найбiльше шкоди приносить землi нашiй, людям, державi нашiй? Маленькi временщики!

П е т р о. До чого я тут?

П л а т о н. До того! У тобi теж временщик обiзвався… За п’ять рокiв, мовляв, може, мене на цiй роботi й не буде. Мовляв, iнший буде вiдповiдати – ось i вся фiлософiя временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потiм на iншу роботу сам пiде або перекинуть… I сухим з води! За кожен рiк, за кожен мiсяць, за кожну годину своєї роботи – вiдповiдай! Помреш, i тодi пам’ять про тебе вiдповiсть за дiла твої. Iнакше немислимо… (Пауза). Кажеш, у крайньому разi – догана. Отi догани в печiнках народних вiдболюють!… Догани! Всi догани, винесенi в країнi, можна в один сейф зiбрати! Чуєш, в один сейф! А бракованi будiвлi, заводи, знищенi рiки, тисячi машин та на мiльярди бракованого ганчiр’я… Це ж тi самi догани, їх не сховаєш у сейф. (Посмiхнувся). I не побачиш її на чоловiковi! Хоч би її, як гирю, на. шию чiпляли, сучi сини, аби поперек трiщав вiд неї! Ось так, мiй сину…

П е т р о. Послухати вас, за кожну дрiбницю – суд?

П л а т о н. Труд людський цiнувати треба, як свiй! Людину цiнувати й себе!

Лiда приносить пиво, наливає його в бокали, подає Петровi й Платоновi.

“Жильцi”… А можна сказати, тi, що податок платили, щоб в iнститутах учити вас… вивчили, а ви їм на Качаловськiй…

Л i д а. Випийте, оратори.

П е т р о. Я аудиторiя, а тато оратор.

П л а т о н. Є такi, синку, що мене по-всякому прозивають: i “жмикрут”, i “користолюбець”, i “скнара”… нехай собi. Iнодi побачиш: труби валяються поржавiлi, купа цементу пiд дощем пропала… I менi жаль, повiр, як свого, аж у грудях пече… Бо воно таки наше… спiльне… Держава в нас така! Хочемо жити добре. Вiд заводу аж до соломинки, до гвiздочка, до кирпичинки – все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками i байдужниками! Скупими!!! Iнакше i немислимо!

П е т р о. Будемо кiнчати диспут.

П л а т о н. Будемо… (Пауза). Поки не пiзно, напиши, синку, куди слiд… Напиши: помилився. Зiзнайся, що помилився. Хай будують не там… Сядь i напиши…

Л i д а. Так просто: сядь i напиши.

П е т р о (здивовано). Що написати?

П л а т о н. Що жити там людям не можна. I доведи.

П е т р о. У вас вiдсутня логiка. У будiвництво вкладено вже десятки тисяч карбованцiв. Закликаєте скупими бути, а тут – тисячi на вiтер. Хто дозволить?

П л а т о н. А витратити мiльйон на будинок, в якому жити каторжно, мiльйон – ще бiльше марнотратство… i зневага до людей… Тож, поки не пiзно, пиши…

П е т р о. Власне, чого я маю тримати звiт перед вами за свої службовi справи?

П л а т о н. Я твiй батько.

П е т р о. З пiонерського вiку давно вийшов.

П л а т о н (не стримав гнiв). З вiку сина мого не вийдеш нiколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! I Платон за тебе, за дiла твої вiдповiдає. I совiсть роду свого не дам плямити!

Л i д а (проспiвала).

I повчала стиха мати:

– А як жити, скаже тато.

Петро кинув у її бiк сердитий погляд.

Просто пригадала.

П е т р о (йому не по собi, налив пива, пробує посмiхнутися). Напишу… Пiдтвердиться, припинять будiвництво, а мене з роботи-…

П л а т о н. Жаль… та нiчого не зробиш. Так сталося. Знайдеш iншу.

П е т р о. Така робота, як моя, на дорозi не валяється.

П л а т о н. Яку. вже дадуть.

П е т р о. З партiї теж…

П л а т о н. А якщо й з партiї… Тут нiчого не вдiєш. Значить, не може партiя таких тримати! Вона є i має бути чистою! Свою совiсть вiдбiлиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть.

П е т р о (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами… (Схаменувся). Вибачте, не стримався… Але ж i ви, тату… В держави багато органiзацiй i органiв, яким належить перевiряти i наглядати.

П л а т о н. У держави вас мiльйон – за всiма i не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити i за кожним наглядати! Споконвiкiв так велено батькам! Iнакше немислимо.

П е т р о. Вас не переконаєш… Давайте хоч перепочинемо…

П л а т о н. Напиши, а потiм перепочинемо.

П е т р о. Що? Що написати?!

П л а т о н. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зiзнатися…

П е т р о (хрипло). Ну й пишiть!

П л а т о н. Писати будеш ти!

Завiса. Чути Платонiв голос: “Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловськiй вулицi помилкова. Велика вина в цьому i моя… ”

Голос Платона затихає. Виникає спiв пiд гiтару: “… А вiтер ча:су пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!..”

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Рання осiнь. Подвiр’я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерiгає за Платоном.

К р я ч к о. Сопеш уже, Платоне… А чого? Дiти обшматовують, обкусують здоров’я батькiв. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим iнженером. Залишив квартиру. Соромно стало, i до батька! А Лiди не видно. Кинула? Така красива, їй грошi треба, а рядовий… вже не той коленкор. I Федiр, бачу, ходить з докторшею… В них i досi невизначено. Дiти! (Пауза), Але твої хоч на волi, а мого на три роки в колонiю… їздив, провiдував… Там така шпана, що попа туди посади, вийде звiдти бандюгою першого гатунку! (Пауза, виймає з кишенi слоїк). Був оце в аптецi, купив настоянки конвалiї. Ти ще мiцний, а я на лiках… (Подивився). Маляр iде. П’яний як чiп. Мабуть, до тебе.

Заходить Маляр. Спершу ледве вловлюється, що вiн п’яний.

М а л я р (оглядає дворище, нiби хотiв переконатися, що їх тут лише двоѕ. Пiдiйшов до Крячка). Громадянин Крячко, активiст i агiтатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта… Який ще в тебе чин? Згадав – пенсiонер! Нiчого не робиш, а тебе годують, одягають… А навiщо? Добриво для суспiльства! Ось ти хто!

К р я ч к о. Маляре! Малюй, а людей не чiпай.

М а л я р. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу… Анфас вони чепурнi, а з тилу – облiпленi кiзяками життя… I хочеться менi скласти книжку “Хто є хто?”.

К р я ч к о. Починай з себе.

М а л я р. Я особистiсть складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землi? Глянеш – i далеко-далеко маячить кружечок порожнечi. Отак я iнодi життя своє бачу – як труба… I з цього, iз того боку порожнеча. (Сiдає на стiлець, голова важко падає на груди, нiби раптом задрiмав).

К р я ч к о. Набрався спозарання, а мо’, ще звечора.

П л а т о н. Iтимеш, забери його. Додому заведеш.

К р я ч к о. Його нести треба, а сил немає.

М а л я р (прокинувся. Знову оглянув подвiр’я), Платоне Микитовичу, пiдiйдiть… Хочу вам щось сказати при свiдках.

Платон пiдходить.

Я прийшов до вас свататися… Вiддайте менi мою жiнку. Так-так, вiддайте! Ми ще не розведенi, живемо в однiй квартирi, але вона вже ваша… Вiддайте! Я заново з нею одружуся. Весiлля вiдгуляю. Бувало, i лаяв її, i бив потроху… Бачите, як на духу перед вами… Зраджував, бувало, тому що вона менi здавалась якоюсь прiсною, i очi, i руки, i як повернеться, як пройде, – все менi не подобалося, а тепер… (Виривається безглуздий смiх). Усе подобається!.. Подобається!.. Вiддайте менi. Могорич… Заново весiлля вiдгуляємо.

К р я ч к о. Не до Платона, до Федора апелюй…

М а л я р. У Платоновi собака заритий, вiн дiло вершить! (Наче щось згадав). Вона безпутна ганчiрниця, їй аби наряди, вона розорить Федора i вас. Вона звикла… У мене навар був, i все вона… Не до вашого двору. Голова болить… Забув похмелитися…

К р я ч к о. Ходiмо, проведу.

М а л я р. Тут недалеко “чорнила” продаються. Але похмелюсь i прийду, я вам таке розповiм…

Крячко i Маляр виходять. Потiм Маляр повертається.

Забув сказати… спалю я ваше коршаче гнiздо, а її скалiчу. I буде ще одна iсторiя з епiлогом… (Виходить).

Платон Микитович сiв на край столу. Видно, i на душi важко, i серце болить. Не помiтив, як зайшов Павлик. Вiн наче змужнiв, наче аж вирiс, а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змiйками куртка.

Зайшов у двiр, нiби в хату, зняв кепку. Дивиться на батька, вiд хвилювання слово приготовлене загубилося.

П а в л и к. Тату…

Платон не оглянувся, може, недочув, а може, думає, що почулося. Тату!..

П л а т о н (оглянувся). Це ти?.. Павлику… (Пiдвiвся).

П а в л и к. Я, тату…

П л а т о н. Повернувся… (Пiшов, зачинив дверi майстернi). Де пропадав?

П а в л и к. Як мама?.. Дома все благополучно?

П л а т о н. Помаленьку, все благополучно… Iнститут не кинув?

П а в л и к. Домовився на вечiрнiй… А канiкули i оце трохи вересня захопив – на Пiвночi у будiвельному загонi…

П л а т о н. Таки поїхав?

П а в л и к. Поїхав i не шкодую… Важко було, а потiм оговтався.

П л а т о н. А Оля?

П а в л и к. Зi мною. їсти бригадi варила… Заробили ми там, тату, чимало… Близько двох тисяч…

П л а т о н. Такi великi грошi?

П а в л и к. Великi? Подивiться на руки…

П л а т о н. Пробач, синку, що тодi так…

Пауза. Батько i син наче в душi пережили ту пам’ятну розлуку.

П а в л и к. Було i минуло.

П л а т о н. I Петро живе з нами…

П а в л и к. Переїхав сюди на роботу?..

П л а т о н. Додому приїхав i на роботу тут влаштувався.

П а в л и к. А Лiда?

Пауза.

П л а т о н. Оля чого ж не прийшла?

П а в л и к. Ми завтра, на суботнiй обiд.

П л а т о н (якимсь голосом, наче стримуючи i плач і радiсть). Збирається сiм’я… Синку, Павлику, драстуи! (Підійшов, обняв сина).

Перемiна свiтла.

З протилежних бокiв виходять Таня i Вiля. Вони вже до цього помiтили одне одного. Наблизились, зупинились. Очi в очi, наче їм не розминутися, наче вичiкують, хто перший скаже слово.

Т а н я. Так вдивляєтесь, наче впiзнаєте?

В i л я. I пiзнаю.

Т а н я. Мене?

Пауза.

В i л я. Свою суджену в тобi.

Т а н я. Ви…

В i л я. На цьому й зупинимось, дiвчинко. (Рухом руки наче зняв з очей полуду). Буває ж таке, наче долю свою зустрiв… А тепер спокiйно подивлюся. Когось ти нагадуєш… Чи не донька Ангела Платона Микитовича?

Т а н я. Так… (Нiяк не може отямитись вiд враження зустрiчi).

В i л я. Де вiн живе?

Т а н я. Тата зараз немає вдома.

В i л я. Коли буде?

Т а н я. На обiд. Сьогоднi о п’ятiй на обiд ми всi збираємося.

В i л я. То я зайду о сьомiй.

Т а н я. Можна й зараз.

В i л я. Менi пообiцяли номер у готелi… За пару годин.

Т а н я. Що татовi сказати?

В i л я. Приїхав Вiля. Портрет його писати.

Т а н я. Татiв?

В i л я. Скажи, вiн засвiтився…

Т а н я. Засвiтився?.. Не розумiю.

В i л я. Платон Микитович зрозумiє. Таню, ви теж будете о сьомiй? (Виходить).

Т а н я. Художник… Малювати портрет тата, а може, як той кореспондент, утече. Везе ж менi на зустрiчi. Татовi не буду зараз говорити, скажу пiсля обiду.

КАРТИНА П’ЯТА

Подвiр’я Платона. Уляна накриває на стiл. Таня зачiсується. Федiр лагодить стiлець. Платон миє руки, бiля нього стоїть Оля з рушником. Павлик вносить батькове крiсло.

У л я н а. Федоре, залиш той стiлець. (Пiдраховує стiльцi бiля’столу). Тут уже всiм вистачить…

Ф е д i р. Пару хвилин…

П л а т о н. На Пiвнiч злiтали. Мама знає?

О л я. Ми з Павликом написали.

Т а н я.. Тату, тiльки пиво чи й вино можна? На честь приїзду Павлика.

П л а т о н. Обiйдемося.

Ф е д i р (вiдремонтований стiлець ставить бiля столу). Хай буде вино на столi.

П а в л й к. А борщ як пахне!

Заходить Лiда, як завжди, модно вдягнена, але без речей. Усi здивованi, аж очам своїм не вiрять.

Л i д а (усмiхнулася). У театрi це називається – нiма сцена. Дивуєтесь, нiби я з того свiту, i ви теж, Платоне Микитовичу, здивованi?

П л а т о н. Без речей?..

Л i д а (мовляв, як бачите). Без речей легше.

Входить Петро, не бачить Лiди.

П е т р о. Хто допоможе? Розучився галстук зав’язувати.

Помiтив Лiду, довга пауза. Тиша. Лiда пiдходить до Петра, зав’язує галстук. Вiдступила на пiвкроку i майже закричала.

Л i д а. Петрику, поцiлуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра).

У л я н а (перехрестилася). Слава богу!..

Ф е д i р (усмiхнувся). До того йшлося…

Л i д а (до Платона). Хотiла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав: “Можеш до мене не повертатись, я тебе зрозумiю i прощу, мене вже зняли… ” Та напиши, що старцювати пiшов, однаково ж любити буду… . Доленько моя ти ясна.

Т а н я. Лiдо, давай я вiд усiх присутнiх розцiлую тебе. (Цiлує). Ти наша!

П л а т о н. Наша…

Т а н я. А ти ще бiльша модниця…

Л i д а. Бо тепер я маю ще бiльше подобатися чоловiковi… Бач, пробував вiдмовитися.

П л а т о н. А речi на станцiї? У камерi?

Л i д а. Не дотягнула сама, набрала всього, ще й машинку друкарську… Я ж до замiжжя вчилася стенографiї i друкування. Тепер вiзьмуся.

П л а т о н. Ти ще й така?

Л i д а. I така…

У л я н а. За стiл, дiти.

Т а н я. Оце сьогоднi свято так свято!

Уляна пiдраховує стiльцi. Це зайвий…

Ф е д i р. Хай стоїть.

Коли вже всi сiли, Платон Микитович дiстає

Блокнот, надiває окуляри.

Т а н я. Тату, заради гостей можна б було експропрiацiю перенести на завтра.

П л а т о н. Тут гостей немає, всi свої.

Федiр, що весь час поглядав на дорогу, пiдвiвся. Заходить Клава.

К л а в а. Добрий день, моя доля не вмерла, на обiд потрапила.

Платон (пiдвiвся, пiшов назустрiч). Не вмерла! Може, тiльки народилася… (Пiдiйшов, пiдвiв до вiльного стiльця). Сiдай обiдати з нами. Оце, запам’ятай, Клаво, твоє мiсце буде i стiлець твiй. (Повернувся до свого крiсла).

Т а н я. Тату, перенесемо на завтра.

П л а т о н. Навiщо переносити?

Т а н я (подає грошi). Сто сiмдесят. Тридцять залишила на курси.

П л а т о н. Вже нiчого.

Т а н я. У складальний перейшла.

П л а т о н. Мовчала?

Т а н я. Сюрприз.

Ф е д i р (подає грошi). Двiстi вiсiмдесят…

Т а н я. Росте людина… Похвалiть, тату.

П л а т о н. Йому багато й треба.

П е т р о. Вiзьмiть, тату, й мої.

Платон подивився на Лiду.

П л а т о н. Я вже завiв графу на тебе, Петре. Скiльки ж?

П е т р о. Сто сiмдесят п’ять.

П л а т о н. Малувато…

П е т р о. Гола зарплата… Прогресивка в кiнцi кварталу.

П л а т о н. Придивляйся, як можна приробити.

П е т р о. Придивляюся.

П а в л й к. Тату, а вiд нас з Олею вам подарунок.

Л i д а. Берiть, берiть. Традицiї Ангелiв порушувати не треба.

Оля i Павлик виносять вузол, розв’язують, там кожух. Павлик накидає батьковi на плечi.

П л а т о н. Оце кожух, зносу йому не буде… Павлику, Олю, спасибi вам… Але, Павлику, цим не вiдбудеш. (Повертається у крiсло). Ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди. (Стукає пальцем по блокноту).

Т а н я. Тату, це вже недозволений прийом.

У л я н а. Лише в пiр’ячко вбиваються.

Ф е д i р. Вони ж студенти.

П л а т о н (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А в Петра, як у Сковороди, тiльки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам i їсти, i все приготувати. Словом, житимете у нас.

Т а н я. Тату, це порада чи директива?

П л а т о н (ледь усмiхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, окуляри, пiдвiвся). Сьогоднi пообiдаєте, дiтки, без мене. Пiду вiдпочину… (Пiшов до хати, на ганку оглянувся на своїх, нiби хотiв повернутись, i пiшов до хати).

Л i д а. Платоне Микитовичу, як же…

У л я н а. Хай трошки полежить, притомився.

Т а н я. Постанову будемо обговорювати?

О л я. Ми з Павликом згоднi, як тато сказали.

В цей час вривається пiсня “Мой дед – разбойник”… Вона глушить усе, через деякий час обривається.

Т а н я. Ванько повернувся!

Ф е д i р. Йому ж три роки колонiї дали.

У л я н а. Схаменувся, i помилували…

Т а н я. Прийшов – i знову за свою музику.

Подзвоню.

У л я н а. Хай грає, перетерпимо…

Музика уривається.

Ф е д i р. Вiзьмусь я за Ванька.

Т а н я. Поб’єш?

Ф е д i р. На завод поведу.

Т а н я. Я допоможу.

Заходить Крячко.

К р я ч к о (про себе). Зiбралося стiльки, що й не полiчити. Доброго вам дня!

У л я н а. Син повернувся? Це вам радiсть…

К р я ч к о. Де там повернувся… Ще в колонiї бути та бути…

Т а н я. А музика?

К р я ч к о. Така туга найшла на мою душу, туга за сином… Взяв та й увiмкнув його музику. Хоч на секунду, наче вiн у хату… (Пауза).

У л я н а. Сiдай, пообiдаєш з нами.

К р я ч к о. А де Платон Микитович?

У л я н а. Вiдпочиває.

К р я ч к о. Платон вiдпочиває? Свiт не бачив. Пiду до нього.

У л я н а. Усе прохолоне… Обiдайте. Федоре, наливай вино.

Федiр наливає вино в чарки.

Л i д а. Кому ж перший тост? Найстаршому.

Т а н я. Або наймолодшому. Мамi або менi.

У л я н а. Говори, доню, ти, який з мене оратор.

Т а н я (пiднiмає чарку). За тата! Але, перш нiж випити, давайте заспiваємо нашої дитячої. Побачите, тато вийде! Вiн не признається, а любить цю пiсню.

(Починає повiльно, а згодом пiдхоплюють усi).

I сказала стиха мати:

– Не пустуйте, бо йде тато! –

I сказала стиха мати:

– Спати, дiти, бо йде тато! –

I сказала стиха мати:

– Їжте, дiти, бо йде тато!

На цi слова виходить з хати Крячко, iде аж на авансцену, сам не свiй.

I сказала стиха мати:

– До роботи, бо йде тато.

К р я ч к о. Як їм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! (Ледве стримує чоловiчий плач). Уже немає Платона!

I сказала стиха мати:

– Хоч женитись, спитай тата.-

I навчала тихо мати:

– А як жити, скаже тато.

Завiса


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Тема про прапор україни.
Ви зараз читаєте: Олексій Коломієць – Дикий ангел