Олеся Крисько – А знаєш, це місто мене убиває стиха

А знаєш, це місто мене убиває стиха…
Я знову дивуюсь його перемаренням літнім.
Коли вже похмурим туманом ця осінь диха,
Сповита журбою, я марю завінчаним квітнем.

Мені б із тобою зігрітися знову… Чи варто?
Намарно чекати тепла, та ховатись від вітру.
Багряними стежками сплетені сквери та парки.
Ця осінь остання для нас – хіба ти не помітив?

Ще з літа в душі урожаєм довизріло лихо.
Як я й обіцяла – так з першим же снігом і зникну.
З життя вириватиму зайві сторінки. Закрито
Всі двері на міцно, і навіть завішано вікна.

Ти чуєш? Це місто мене переплавлює… Жарко!
Неввічливим сонцем щоранку, настирно й поволі,
І як не ховаюсь, але й крізь найменшії шпарки,
Вплітає у скроні мої хитрі задуми долі.

І вже не важливо як щиро в пророцтва я вірю,
Немає різниці в кайданах зап’ястя чи вільні,
Дарма намагалась знайти хоч краплиночку миру,
Бо доля лиш обдарувала мене божевіллям…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Портрет моей подругей эссе.
Ви зараз читаєте: Олеся Крисько – А знаєш, це місто мене убиває стиха
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.