Ольга Кобилянська – Царiвна


ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Царiвна

Повiсть

Своїй матері Марії з

Вернерів Кобилянській

Посвячує

Авторка

I

Я родилася 29-го падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кождій речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, – адже кожда проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре… Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!..

Але чого я властиво тут доторкнулася! Мої погляди мені звісні, а хто інший не буде дуже цікавий знати філософічні висновки молодої дівочої душі; довкола мене глухота і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережовувати, – це і томить і не доводить ні до чого.

Не маю нікого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосіб могли заняти хоч крихітку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жіноче духове життя менше цікаве, як її організм?.. Справді нічим не цікаве? – Та ба! Чого захотілось!

Хто би мав мною займатися? Батька й матір утратила я в такім молодім віці, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь років. Вуйко Іванович, гімназійний професор, і тітка (вона спольщена німкеня), при котрих тепер живу, то… та ні! Лучче не

згадувати. Очі мимохіть зайдуть слізьми, коло серця заболить, стисне і годі буде дальше писати…

Всі вони мені не раді. Відчула й пізнала я це з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сміху. Лице моє їм “закрейдяне”, а очі? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликі?

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз світ побачила? – загомонить бувало на мене тітка гостро, сердито. А я прокинувся мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’ється скоріше… Я боялася на тітку або на кого-небудь з домашніх глянути сміло, ба навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нікого з людей, хіба лише на світ ясний, широкий…

– Наталка ходить так, якби в неї було нечисте сумління! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумління не глядить ніколи правим людям в очі!

Чи не має це мене боліти?

Я плакала по тихих ночах, що бог дав мені такі великі очі… а одного разу, коли з дому порозходилися всі і я лише сама одна лишилася, забігла нишком до салону, де висіло велике дзеркало, і глипнула в його… Двоє великих синяво-сірих… ні, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… і аж тепер я пересвідчилася, що вони всі що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивилася майже ніколи в дзеркало; а коли й кинула часом в його оком, то чинила це лише тоді, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очі й цілувала, ой, як часто цілувала! – Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тім, і великі тяжкі сльози затемнювали її вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потішаючим голосом. – Він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!.. Ні, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти ласкавого хліба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опісля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, і втирала сльози з очей.

– Бабуню! – питала я раз. – Чому ви якось-то казали, що вам на мій вид накидується насилу думка, буцімто я до терпіння вродилася, і що коли я родилася, жебраки та якісь убогі у дім, наче кликані, заходили і просили то молока, то хліба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! “Терпіти” – значить то, як когось щось дуже болить? Так, напр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне верем’я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

Але бабуня замість відповіді цілувала мене в очі та в чоло.

– Не зважай на мої слова, дитинко, – відповіла, усміхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже ні пам’яті доброї, ні думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нічого!

– Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на її колінах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долішню губу, як вона під час шептання судорожне тремтіла…

* * *

Десь недалеко ударив грім і луна гуділа, котилася горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля піднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мряк димляться з глибоких ярів угору і мчаться в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилі тих величезних, лісами вкритих гір, щоби в кінці піднятися високо під небо і заслонити його або відлетіти кудись в безвість… Коли сліджу за їх летом, здається мені, що мушу створити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а вони так гнуться і клоняться! Аж до мене в світлицю долітає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене – як пісня, завсігди мила пісня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шепотіння впливало успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабуні така осамочена й не маю нікого, хто мене розумів би, ба лиш розуміти хотів, стали ліси й гори якимсь одиноким моїм світом і притулком…

Від нас до лісу недалеко, і я забігаю туди часто й тайком. Тітка сердиться, коли я на ліс лише вікном споглядаю; зве мене “лінюхуючою химерницею”.

Що то значить: “химерувати”?

Коли. я он там, на вершку гори, або в глибині лісу спинюся нерухомо, то мені здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серці немов щось ясне, сильне прокинеться і оживає. Там я і співаю, не раз навіть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лісом лунає – і ніби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобідно!

Зійшовши вниз, я не розказую нічого.

Ні одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серці. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висіла, немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без відпочинку на гору, спочивала опісля в м’якім моху, гляділа в небеса, а там хмари, прозоро-білі, ледве замітні, улітали попід ніжну синяву далеко… далеко…

– Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробі лежала! – крикне бувало тітка терпко й змірить мене проникливе своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене б’ють. Мовчу. Що ж їй і відповідати? Воно й так не здалося би на нічо. Яка ж я чудна, злишня істота, на котру цілий світ сердиться, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощалася зі мною навіки!

* * *

Домашні роботи сповняю спільно з “сестрами”, однак мені ніколи не можна вивести тітку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. І це зле, і того не вдала, і сього не зрозуміла… Мені лише страх жаль стане, і я знов мовчу. Ні, мені вже годі боронитися!

– Чи в тобі кров замерзла, а уста заніміли, що ти ніколи ані всміхнешся і ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тітка насмішливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й сміх мій городом, так і почую зараз: “Не знати, до чого ті сміхи, до чого ті безвстидні авантюри, чи, може, тому, що на світі так тяжко жити?”

– То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема ні совісті, ні чуття, – пояснює Лена, моя ровесниця. А тітка всміхнеться й потакне головою.

– Справді, – чула я раз, як говорила тітка до вуйка (а того я й до смерті не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо… Окрім турботи о будучність власних дітей, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний це обов’язок, Мілечку! І звідки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мілечку, не журюся ані цятеньки. Для мене останеться це дівча раз назавсігди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груді б’ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєї сестри, не виходить, щоби ти кривдив свої діти, бо то, що я видаю на неї, могла би лучче видати на свої діти. Врем’я, нехай би вже там до лиха і виростала собі, коби мала який гріш, а то – нічого! Що ж бо значить ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що осталися їй по твоїй матері і її родичах? Окрім того, Мілечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже відтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як ні, то вчепиться одної з дівчат; а вони, звісно, добрі, то й будуть її терпіти. Ти гадаєш, що ні?

– Я гадаю, Павлинко, що ні. Я не журюсь нею. Вона віддасться. Ти не вважаєш, Павлинко, вона гарна…

– Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тій красі, тим довгим рудавим косам, котрих ніяк по-модному не укладеш на голові, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, і скажи тоді, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні – це хороблива червоність; зате в неї в лиці ні цятеньки крові. Пригадай лиш собі, яка я була в її віці. Ти забув уже, Мілечку, що мене молодіж не звала інакше, як “Марія Тереза”? Я була гарна, я визначалася межи всіма, але вона?! Окрім того, вона страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молоді люди, очей не підведе. Одним словом, незносне сотворіння! Іритує й дразнить мене на кождім кроці. Придивись, напр., скільки вона по вечірках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештаються коло неї.

– Це правда, – відповів вуйко сумовито. – Вона подобається більше старшим. Мені вже кілька разів прийшлося від старших почути: “У вас дуже інтересна сестрінниця!”

– Видиш? В ній єсть щось, що відпихає молодіж. Дивись, як наша Леночка розмовляє з молодіжжю, як її хлопці роєм обступають; а дивись на неї. Ах, мене не раз аж розпука обгортає, що вона зветься моєю своячкою. Оногди я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнішою, привітнішою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та із спущеними віями. “Відстрашуєш (кажу їй) і найглупішого дансера від себе! А вона, Мілечку, – матінко божа! – витріщила тоті свої очиська на мене, кров бухнула їй в лице… з лютості, розуміється… устами лише так по-своєму згірдливо рушила й не відповіла ані одним словечком! У вікно на вулицю то вміє й годинами дивитися або романи й інші безбожні дурниці читати. Недавно знов найшла я книжку під її подушкою в постелі. Ну! почула вона вже своє! Тобі, Мілечку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі ніколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовік-віки!

– Годі, душко, годі, чого іритуватися? – втихомирював вуйко спокійно, як це було в нього в звичаю. – Я їй в день ангела не хотів нічого відмовити, так як і своїм дітям; а вона й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла “читати”.

– Коли має вільну хвилю, то най гаптує або шиє. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собі вигідно, дивися перед себе і вважай, щоби замість одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, боже, з тої дівчини не вийде ніколи щось порядне, хоч би я й не знати скільки неустанної праці й науки завдавала собі з нею!

– Ну, ну, нехай уже… не велике діло! Вона сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя. Я… видиш… я її… люблю, Павлинко. Мені здається, що вона добра дитина. Впрочім… все ж таки вона донька моєї одніської сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дівча…

– Аякже, дівча, – гомоніла тітка, – а то камінь дома. Коби хоч що то, кажу, були їй родичі лишили, а то нічого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кождий крейцар, що заробили, проїдали!

– Та де проїдали, Павлинко! Парохія була худа. А по тому він… обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось їй опісля. Бог його знає, що задумував він з ними між мужиками на селі! Щось то він був мені раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмів, бідака, нічого скласти. Смерть так і захопила обох і на тім скінчилося. Замовкли.

– Павлинко!

– Що, Мілечку?

– Не буде там уже далі кава готова? Я щось наче голод чую. Легуміни не ситять мене ніколи!..

– Я досить чула.

На лиці мені наче мороз уклався, і я його в долоні втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст…

І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс.

Пощо писати, що в моїм серці діялося?

– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуці раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя!.. – І ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнімаючи їх, ніби бабуню…

Округ мене шелестіли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. – З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..

Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру. мусила про те все назад вертати! – Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..

Але то все минулося, і я стала “спокійна”. Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилині, читаю ночами… Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тітка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко… о, він добрий, але чому він криється із своєю “любов’ю до мене”. Чи мене не вільно любити?

* * *

Завтра кінчу двадцятий рік.

Як скоро минули літа, не лишаючи по собі ніякого сліду! Справді, безслідно, одностайно, як і всі дні та години, прожиті в пильнім безділлі. В мене лише виробилася сильна свідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любові мати милосердя! Без любові! Це те грізне слово, що лишило майже криваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї дорогої бабуні, не любив мене ніхто на світі!

Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… , що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цілою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботі цілою душею… Ах! Я хотіла би чогось!

Та ба!

Чотири стіни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї рідні, бездушна одностайність, що пригнітає душу, вузькоглядність, самолюбство – оце світ, в котрім я засуджена жити!

Але смерті я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?

Боже мій! Чому не змилосердиться щось або хтось наді мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того! Її зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…

* * *

Колись-то вечором відбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завід вибрати собі на ціле життя.

– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Візьму навіть ті самі предмети: географію й історію. Чоловік має собі добрий дохід, незалежний від нікого; неділя, свято вільні, до того вакації, а “перша” , – сміявся хитро, – має також свої добрі сторони, коли який багатий татуньо хоче її бачити в свідоцтві свого синка.

– Ти можеш собі, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хінськи! – обізвався Муньо, старший. – А я рішився піти на медицину, і на тім кінець!

– На медицину? Ні, Мунечку! – запротестував вуйко флегматичне. – Медицина задорога наука. Ти маєш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.

– А Наталка, татку? І Наталка ще є! – вмішалася нараз мала семилітня Катя, що сиділа десь в кутику й прислухувалась з поважною міною розмові.

Мені уступила вся кров з лиця. Оці дитячі уста завдали несвідомо несказанні муки мойому серцю, котрим годі було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом і шила пильно.

– Наталка? – обізвався Муньо. – Для неї не потребує ніхто капіталів складати. Вона має своїх двадцять років і нехай оглядається за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, “молоді”, розуміємо це неабияк!

Він розсміявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишені, поглянув визиваюче на мене.

Я видержала той погляд спокійно.

– Авжеж, Муньо, для сиріт не складає ніхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердя й без любові, – відповіла я.

– Добре відповіла, Наталко! – замітив він злосливо. – Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім, обходить мене в цій хвилі моя доля найбільше. Ти, отже, віддашся, Лену візьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись неабияка красуня!

– Який ти мудрий для себе! – обізвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найліпше, спустившись на твою ласку. Ні! Дякую дуже за неї! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі інший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближніх!

– Лена правду каже, ти не можеш іти на медицину, – обізвався знов вуйко. – Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але дівчата мої діти. Не правда, Павлинко?

– Чому не правда, Мілечку? – відповідала жінка своїм звичайним коротким, енергійним тоном. – Розуміється, що дівчата також наші діти. Але в мене є одна думка… Мілечку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоч, розуміється, не нашим коштом.

– Ну так і що ж за думка в тебе, Павлинко?

– В мене така думка, Мілечку…

– Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! – перебив її, сміючись, Муньо. – В вас є та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?

– Так, мій сину! – відповіла тітка. – Я справді об тім і думаю. Лиш тим чином міг би ти піти на медицину. Чи це, може, зле?

– Зле настільки, мамочко, що я хочу бути свобідним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов’язками. Я в романтику й ідеали не бавлюся. Я хочу діпняти лише одну ціль, а ціль та – багатство. Все проче для мене річ побічна.

– Навіть і ми, твої сестри, Муньо? – вмішалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтів з якоїсь внутрішньої лютості.

– Не впадай в трагедію! – відповів він згірдливо. – Я мушу піти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Між нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм… – Він усміхнувся многозначно і глипнув скоса на матір. І вона всміхнулася. Він був її любимцем і згоджувався з нею під кождим зглядом знамените.

– Вгадайте, мамочко!

– Не маю часу на здогади, мій сину.

– Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? – Він закинув одну ногу на другу і глипнув на матір, її лице осталося при тих словах все однакове, кам’яне, зимне.

– Ольга С.? Ну, – казала, мовби роздумуючи, – вибір не злий. Вправді, вона делікатної будови й дуже розпещена, звичайно, як всі одиначки, при тім трохи й зарозуміла, але коли вона тобі, сину, до вподоби, то й мені також.

– Вона за тебе не піде, Муню! На те спустись! – кликнула насмішливо Лена.

– За мене не піде?

– За тебе не піде! Ти з усіх хлопців найменше її обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрім того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дійсно маєтна дівчина.

– Не думай лише так, – обізвався він так само глумливо. – Я дійсно не знаю, кого би могла бажати собі за мужа, як не лікаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина – то “все”, а жінка – то “нічо”. Ви, дівчата, від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш? Ти!! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собі з богом вибирає. Мені не тяжко й деінде обглянутися. Вигідних партій в світі ще найдеся. Дівчата підростають раз у раз, як ті гриби; і всі вони хотять заміж вийти, всі що до одної! Може, ти хочеш остатись старою панною?

Вуйко й тітка розсміялися, а й Лена скривила уста до усміху. Мені вдарило в лице немов полум’я.

Нічим є жінка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осмілився говорити в такий спосіб о жінках? Що давало йому до того право? Природа? Однак він говорив правду. Ми дійсно від мужчин залежні, мов ті рослини від сонця, від воздуха. Але ж з якої причини? Чи та причина – то незглибима, вічна загадка, до котрої і приступити годі?

Я зложила шитво й вийшла нечутно до побічної кімнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сіла я в незамітний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокі слова долітали до мене, я чула терпкий сміх тітки, однак, не прислухаючись дальшій розмові, я й не розуміла нічого.

Одне лише я знала й відчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати? Правда? Справедливість? Їх нема! Нема для того, що приневолений приймати їх з другої руки…

* * *

Щось важке, мов олово, тяжить мені на душі, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевілля.

Чи нема ніякого виходу? Ніякого спасіння? Коли це інші зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як ті “другі”, і не змогла. Благала свівчуття, любові й не виблагала. Часто пориває мене гіркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичів, що мене в життя трутили, і я тепер безцільно блукаю! Пориває ненависть і біль супроти цілого світу…

В тихих безголосних ночах, коли сон утікає від моїх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слізонька більше або менше в житті важить так мало! Впрочім, хто їх числить?

* * *

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий різнився від своїх товаришів величезним ростом, вдоволеним усміхом і грубим срібним перстенем з синім камінцем на пальці. Цей урядник хвалився – так оповідав вуйко – що його жінка, за якою саме тепер “обглядається”, мусить бути не лиш гарна, багата й освічена, але й музикальна, бо він не “пожертвується” кому-небудь!

Уявляючи собі його, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій часті розігрітим лицем, трохи зизими очима, шукає “музикальної” жінки, я розсміялась мимоволі вголос.

Вуйко й тітка скинули на мене оком.

– І чому ти властиво смієшся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренім тоні (дивна річ), а тим часом тітка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.

– Я так, вуйку; бо він такий смішний в своїй претензіональності! Самі знаєте, що він всіх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна сміятися, воно більше сумно, як “смішно”! – І з тими словами промайнув мій погляд по тітці.

– Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, інквізиторським поглядом. – Тепер дівчині годі вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хліба.

Це тикалось мене. Спеціально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покірно голову, а несказанно гірке почуття проникло мою душу.

– Це тобі, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? – говорила тітка з притиском дальше. – Ти за його не пішла би. Ну, на щастя, в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, – шкода тільки, що їх уже нема. Врешті, я й справді не знаю, що тобі дає причину грати роль якоїсь “гордої”. Ти, мабуть, щоденної боротьби о кусник хліба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?

– Я, тітко? Я?! – вирвалось мені майже окликом з уст.

– Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону й родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячністю будеш сягати за рукою такого “дурака”!

– Ніколи, ніколи! – відповідала я зворушено.

– Ха-ха-ха! Ніколи! І для чого ніколи, коли вільно спитати? Мабуть, тобі його становисько запідле?

– Становисько ні, але він сам, як чоловік, не має для мене нічого симпатичного. Він не має ані крихітки, напр., “тонкості” в собі. Чи ви ніколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання? Тіточко! Я не могла би так жити! Моя натура, ціла моя вдача такі жадні якоїсь – як би то сказати? – тонкої коректності, якогось ніжного чувства… любові… – Тут і урвала я.

Це зізнання, котре я, мов тайну, берегла в серці, вихопилося мені проти волі з уст, і я того дуже жалувала. Я відвернулася від тітки, щоби не стрінутися з її холодними насмішливими поглядами і щоби не помітила, що я спаленіла…

– І ти не соромишся такі слова говорити? Мені в лице і при вуйку? Двадцятилітня дівчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годується таким трійлом, як романи, тому годі інакше говорити. Я не розумію, що таке “любов”. Я вийшла заміж, не хоруючи анітрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слід при божій помочі діти, доглядала мужа, але о любові щось маячити, зітхати за любов’ю? Мені видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазія. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Він був порядний, спокійний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас і бог злучив. В твоїм віку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собі хто постелить, так і виспиться. Ти вже доволі доросла, аби порозуміти, що добре, а що зле.

– Воно так, тіточко… – відповіла я, усміхаючись сумно. А більше і не сказала я нічого.

Якби я й цілу ніч говорила, то все було би дурно. Не зрозуміли би. Лише до Лени полетів мій погляд, що сиділа недалеко тітки. В цій хвилі були в неї очі спущені, а щоки горіли сильним рум’янцем. Я знала. Перший раз в житті вона не згоджувалася зі своєю матір’ю.

* * *

По домашніх роботах було нам, дівчатам, вільно займатись, чим котра хотіла. Лена плела якусь величезну скатерть “для себе”, а я читала. Вона й тітка мали дивний спосіб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тітка прибирала тоді напівмилосердну, напівнасмішливу міну, щоби опісля з притиском вимовити слівце “знов?” і мій – сказати б – сумлінний супокій замутити. Лена скривляла не до наслідування верхню губу, розсміявшись коротко вголос, і плела з такою ревністю, з таким запалом дальше, мовби спасіння її душі залежало від того.

Найбільше займало мене питання жіноче. Ніхто не відчував так глибоко зависимого, нужденного положення жінки, як я. Ніхто, здавалося мені, не думав стільки над рішенням його, як я. Мені снувалися прорізні думки в голові. Я бачила “питання жіноче” майже при кождій нагоді, коли приходилося жінці терпіти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мілля, я плакала. З тої пори я читала з подвійною пильністю. Свідомість моєї низької освіти давила й корила мене сильно. Я постановила собі будь-що осягнути вищу освіту. Я була завзята, горда, честолюбива і не хотіла ні за що в світі бути тим “нічим”, о котрім говорив Муньо з такою погордою. Я не хотіла, щоби мені аж мужчина надав смисл і значення. Рівночасно рішилася я в будучності віддати ту здобуту освіту в користь загалу. В найглибшій глибині мого серця говорив якийсь голос “віддати жінкам”.

* * *

Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!..

Та що це я знов? В голові думки стрілою мчаться. Що мені з ними самій діяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…

Щось з того, що вичитала або роздумала, оповісти і кому другому? Адже ж я химерниця, і висміяли би мене. А хочеться оповісти, пояснити, як все в думці складається, до чого дійшла, чого би рада; як в душі не раз мов сонце зійде… ні, як в ній мов мелодія укладається… В серці так і заворушиться щось сильне, сміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, проваджені буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впівголос з уст. Тоді я з переляком пригадую собі, хто я й між ким я…

* * *

Був тихий вечір у вересні.

З дому вийшли всі на прогульку, і я лиш сама осталася. Хутко настала в хаті тишина. Користаючи із супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жінок найнижчої й середньої верстви, а цього вечора хотілося більше ніж іншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов іншою. Чулася і щасливою. “Боже великий! – подумала. – Може, я до чого й здібна, може, ти дарував хоч крихітку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в одній душі одну струну! Чей не буде так, як казала тітка, що з мене не вийде ніколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетіти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене”.

По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстроєна чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелі. Я вийняла знов зошит і пробувала перший раз в житті писати при ній, хоч її присутність впливала на мене завсігди лише пригноблююче. Мені хотілося нині конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсім, що, крім мене, находиться ще хтось другий в кімнаті. Хвилина за хвилиною минали.

– Що ти пишеш? – спитала вона мене нараз різко. Я підвела з переляком голову і глянула на неї.

– Ну? Що ж?

– Ет! Щось там, – відповіла я потрохи змішана. Мені стало так, якби мене хто на якім лихім учинку зловив.

– Ти не переписуєшся прецінь з ніким?

– Ні.

– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?

Пауза…

– Чуєш? Ти!

– Чи я маю перед тобою оправдуватися?

– Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомилася.

– Обернись до стіни та й спи!

Вона скоро піднялася й сіла прямо в ліжку.

– Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красі, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цілім божім світі ніхто не бажає; ти не гарна!..

Я не відзивалася.

– Бідолаха з шістьома срібними старосвітськими ложечками!

Я задрижала від обиди.

Як глибоко ненавиділа я її! Однак, не відзиваючись, я силкувалась остатися спокійною. На хвилинку сховала я лице в долоні і стала пригадувати, що думала перше. Думки від її голосу, мов налякані, розпорошилися.

Вона сміялася роздразнюючим сміхом, а я чула, як мені підступала кров до лиця.

– Від бабуні лишилася ще й цукерничка. Вправді не срібна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..

Я все ще не відзивалася…

– Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила світло і лягла спати. Ти!

Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть, З окриком дикої злості вхопила я за зошит і шпурнула ним до землі. Серце товклося в мені до розпуки, і, згорнувши руки на грудях, глянула я на неї.

– Чого тобі ще треба? – спитала голосом, що змінився від зворушення.

– Нічого від тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? – Вона говорила в зухвалім тоні, опісля мов пригадала собі щось і додала: – Чому у тебе розплетене волосся?

Я відвернулася від неї, не відповідаючи нічого.

– Я хотіла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, – домагалася вона знов.

– Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так мені здається… Може, й це не дає тобі спати і шкодить твоїй красі?

Її очі заіскрилися.

– Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь “русалку”, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. – Нараз розсміялася. – Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві “морські” очі… Знаєш що? Спродай цукерничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.

Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст створити не була я годна і на одно слово – ні! Але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…

По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…

Глухий біль, неописане огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі – ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!..

Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.

Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе. Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула. Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона ніби сиділа десь на скелі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. Її погляд напівсумовитий, напівбайдужий був звернений у безнадійнім очікуванні в синяву далечину. Я стояла в лодці, що колисалася на хвилях, і разом з шумом моря виспівувала далеко лунаючим голосом Гейневу пісню про Лореляй:

Ісh weib night, was soll es bedeuten,

Dab ich so traurig bin

Ein Marchen aus alten Zeiten,

Das kommt mir nicht aus dem Sinn.

Вона схилилася.

Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.

Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.

Я поплила за нею.

Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір – одно і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздражнюючим, майже знайомим сміхом.

В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…

Я би злетіла туди!..

– Почерез море, – гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.

– Почерез море, – долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… – Почерез море…

* * *

З тої пори я не можу писати.

Життя моє затроюється з кождим днем систематичніше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть мені заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі.

Цих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та мені бачиться, що удавилася б своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), мені неначе полегшає на серці. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселішаю. Не боюся ні морозячих, проникаючих поглядів тітки, ні злосливих докорів решти рідні. Переконання, що я не роблю нічого злого, що сторонюся від всякого бруду, що через мої уста не переходить ніколи, ніколи лож, – додає мені сили дивитися на своїх гнобителів не поглядом ненависті, але поглядом повним, довгим і майже спокійним…

* * *

Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балу, де все блистіло би, красувалось різними барвами, якоюсь чародійною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якісь прегарні женщини й мужчини в різних строях.

Прекрасно вбрана, в строю, властивім лише моїй істоті, красна, мов сонце. Я не бажала би сліпити своєю красою – о, ні! – я хотіла би лише бути красою: прояснитись нею. Краса жінки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в мені залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим ніякої женщини. Я не хотіла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумілись на мені всі. Ні, лише один нехай би відгадав мене, мов ту загадку.

Це смішна мрія!

В моїй душі повно мрій, багато образів, барв… Коли би я вміла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодії. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти…

* * *

На заході, на гранчастім верху зеленої гори стоїть столітній одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собі, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирізується він виразно на нім.

Дивлячись туди, здається мені, що він рушається, що прикликує мене незамітно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Він там стоїть сам, а я тут.

* * *

Як страшно самотньо жити! Ні, лучче сказати, як страшно жити вслід за другими!

Лена з родичами від’їхала. Забралися всі до Л., до якоїсь своячки на весілля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.

Воздух весняний провіває, а мене обгортає туга за людьми, за життям! Мене опускає вся терпеливість. Я чогось не можу ні читати, ні писати. Я хіба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановує мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось іншим, повним, яснішим життям! Ісусе Христе, чи ця вбійча одностайність безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш інакше жити, ніж так гнило, без цілі старітися, без душі, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за існування!..

II

Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заінтересувався цілий дім. Від трьох років мешкає біля нас багатий надлісничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великій приязні, а донька його Зоня, гарна, енергічна, бистроумна дівчина, єсть найліпшою товаришкою Лени. Спершу виділа лише мене. Зі мною говорила, мені звірювалася, мене до себе запрошувала, щохвилі прибігала. Лени наче й не замічала. Разів зо три лучилося Лені відвідувати її без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолодніла, стала горнутися більше до Лени, усміхалася іронічно, коли я виявляла деякі зі своїх поглядів, а остаточно дійшло до того, що ми одна другій осталися лише якимись “добрими знайомими”.

Знать, не умію собі зискувати людей, як тітка каже. Не так, як Лена. Вона вміє і приговорити, присісти, попросити, і засміється в потребі, і заплаче, а яка вже ввічлива! Не раз мало під ноги не підстелиться.

Я – ні.

При чужих стаю чогось неспокійна, наче боюся їх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не діткнули чим. Зворушуся ні з цього, ні з того, особливо коли почну щось оповідати… Така вже якась неспосібна…

– Коли говориш, – критикують мене, – то, замість другому в очі дивитися, дивишся бог знає куди йому понад голову або голову відвернеш, а очі твої лише так по світу блукають!

Ні! Я неспосібна.

Більше уже з панною Марією згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зоні мати умерла). Вона така лагідна, ніжна. Голос у неї наче оксамитний, а сама дрібна, філігранова. Лише нервова до крайності й вразлива. Подивляю не раз її терпеливість, бо Зоня деколи така жорстока, або її батько такий скупий!..

І принесла Лена новину від Маєвських, що повернувся їх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.

– Цілий дім у воєнному настрої, – оповідала. – Надлісничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан “братанич” хоч і привітні, але такі вже неприступні, що крий боже! Не знати, що це в них стрілило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довідаюся, о що їм пішло. Коби лише скорше той вечірок. Ми підемо, мамочко, правда?

– Підемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо відсвіжити або й докупити чого…

– Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?

– Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову сукню, що переробила з моєї. Вона лежить на ній складно і єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Вона це сама знає.

– Знаю, тіточко, й вберу, котру скажете. Мені байдуже, яка вона собі там, чи ясна, чи темна. Мені на думці панна Марія. Чи й вона в воєнному настрої? Раз якось давно сказала мені, що любить того “братанича” (він зветься Василь Орядин), наче рідного сина.

* * *

Нині бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як мені видиться, смаглявий. Його рухи повільні, Лена каже: “симпатичні”.

* * *

(По вечірку).

Була справді в темно-понсовій сукні. Нещасні рудаві довгі коси, котрих ніяк не можна по-модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє “крейдяне” лице, що того ж вечора, як тітка казала, відбивалося мов “безкрове” від темного тла оксамитного Меdісіs-ковніра – довело Лену до розпуки і злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту воліклася за мною? Вона усміхалася з нервовою злобою, коли наші погляди стрічалися.

– Ти навіть і сукні не вмієш в руці держати так, як треба, – казала вона. – Волочиться за тобою, мов яка гадина, і денервує.

– Нехай волочиться! Мені невигідно держати її раз у раз в руці.

– Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнується!

– Руйнується так само, як і твоя.

– З моєї не будуть вже більше нічого робити, а з твоєї має ще бути ковдра. Врешті, можеш її нівечити, з неї має бути ковдра для тебе, а не для мене!

– Мені не треба з неї нічого, – відповіла я. – Мені бабуня оставила дві широчезні шовкові сукні з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити ковдри.

– Гадаєш? – кликнула вона насмішливо, підносячи високо брови вгору. – З тих шовкових суконь дасть мама мені поробити ковдри! Мама каже, що тобі лишилися по бабуні срібні ложечки, і що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабуні, як ти, бо я так само її внучка!

Я усміхнулася.

Скільки разів приходилося мені чути, що та “проста баба з міщанськими манерами” не була “жодною бабунею” і що її лише соромилися! А нараз така зміна в поглядах!

– Ти справді накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я іронічно. – А що важніше, ти забирала би їх від мене? І ти і тітка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх мені!

– Справді, тобі? – накинулася вона на мене. – А похорон за що справилося бабуні! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами: вона тобі зробить докладний рахунок. Врешті, я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі й не згадувати. По-перше, що це й так на нічо не здалось би, бо їх уже нема дома – бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марії, коли вона пробувала сама дома – а по-друге, ти знаєш, що мама не зносить опозиції, а вже найменше від тебе!

В мені кипіло.

Вже й як я знала грубості й самолюбство тітки та її дітей, однак цього не надіялася ніколи. Не надіялася, що вона порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабуні, котра була без різниці для всіх добра й щира, котра подарувала тітці ще за життя стільки речей, знаючи її захланність, щоби вже тим успособити її добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась і цим разом щодо неї. Вона відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило від осіб, таких мені дорогих.

Я була обурена до крайності, однак відвернулася від неї з погордою й не сказала нічого. “О бабусенько! – подумала лише гірко. – Коли б ти знала, що тут діється, ти в гробі обернулася би!”

Бабуня лишила дітям окремо “пам’ятки”. Хлопцям різні речі по дідові, котрий був капітаном, а Лені й Каті по перстеню. Вони висміяли все це, зрозумівши раз, що їх мати погорджує тими речами, котрі, щоправда, не були самі собою надто вартісні, але цінні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.

Чому ж їм тепер захотілося “пам’ятки”? І то якраз суконь погорджуваної “простої баби з міщанськими манерами”? Та я це зрозуміла. Тітка не була дурно німкенею; а німкені не без причини вважаються славними газдинями, такими, що числяться в потребі і “з атомами”! Сукні, полишені мені бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Ковдри з такого атласу – це чистий “капітал”. Так і чому не придбати його своїй доньці? Яким же правом і яким способом? Це вже річ маловажна. Як практична жінка і як німкеня любувалася вона лише у фактах.

– Ти нині, очевидно, в дуже святочнім настрої, – почала Лена знов по короткій хвилині, під час котрої я перемагала в собі гнів і обурення, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. – Ти ступаєш так гордо, мовби ти справді була яка Медічі або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, більше крові в лиці й не мали рудого волосся… Воно тобі все не поможе! – просичала врешті явно. – Один кадриль дасться тобі взнаки, а може, не будеш його й зовсім гуляти. Ми ж прецінь знаємо, що за тобою молоді хлопці не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очі, коли не гуляєш… Ти така велика – і ми мусимо за тебе встилатися!

Мені ударила кров в лице.

– На чиє бажання йду я? – спитала я.

– Розуміється, що на бажання тітки й вуйка! Вони мають з тобою добрі заміри: та лише ти, бач, якась така нещасна!

Я усміхнулася гірким сміхом.

Угадала!..

Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.

– Які ви нині гарні! – сказала мені раз тихесенько панна Марія. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.

– Мені всі байдужі, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.

– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собі щось.

– З ким?

– З Орядином.

– Ні.

– Ах! Так пождіть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби підійти до його. Він саме в цій хвилі стояв нахилений до Зоні і слухав уважно, що вона йому говорила.

– Панно Маріє, ні! – кликнула я стиха. Вона подивилася зчудована на мене.

– Оставте, прошу! – просила я її з притиском. Вона дивилася через хвилину мовчки на мене.

– Які ви горді! – відповіла опісля. – Ви хотіли би, щоби він сам прийшов?

– Сам.

– Але ж бо ви не знаєте, який він не раз несміливий.

– Я не знаю, але дайте спокій!

І вона дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…

* * *

Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між п’ятою й шостою вечором. Недавно казала тітка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землі виріс – надійшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але він поздоровив мене. Мені здалося, що, здоровлячи, спаленів. Впрочім, справді не знаю. Мені самій зробилося гаряче, мов полум’ям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сміє мене видіти. Не сміє!

Оногди, вже по тім поздоровленню, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледве-ледве замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тоді стояла.

Пощо він мене здоровив? Адже ми собі незнайомі, а то й зовсім незнайомі…

* * *

Одна наша знайома, вдовиця по якімсь судді, оповідала тітці, що Орядин дитя “любові” якоїсь своячки надлісничого, доньки українського православного священика, й якогось музиканта.

– Але не думайте, дорога пані професорова, – оповідала вона, – що він був з тих славних угорських циганів-музикантів, межи котрими стрічається не раз справжніх князів щодо багатства! О, ні! Він був український циган і походив з Глиниці. Це сільце на Буковині вам звісне, там більше циганів, як мужиків. Українських циганів, пані професорова, на те кладіть увагу! Граючи, видобувся він на капельмейстра глиницької банди, а що був добрим українцем, то її батько, священик, приймав його з патріотизму частіше в себе і з часом, дорога пані, з часом… – Тут вона урвала, закінчивши оповідання злобним, придавленим сміхом…

Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серці чувство ненависті супроти оповідаючої вдовиці, її вважали всі знайомі “доброю” жінкою. Вона, може, й була справді доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосіб оповідання викликав в мене жаль до неї, чого я їй ніколи не забуду.

– В цигані! Поміркуйте лише собі, дорога пані професорова, в простім якімсь музиканті! Таже я би… Матінко божа!.. І то, бачите, – говорила вона дальше, – донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотіла. Вкінці був він ще настільки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тоді мала збутися страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступалася дуже за донькою і що він з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитині життя. Інші кажуть, що вона його сама просила покинути її, а потім і отруїлася сірниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев’ятнадцять років. Боже, боже! – додала згодом згірдливо. – Таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кінець.

– А чиє ж він ім’я має? – спитала тітка цікаво.

– Таже бачите: ім’я батечка свого гідного.

– Отже, мусили-таки побратися?

– А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справді побралися й що вона його опісля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сірниками. Це, бачите, я тому так думаю, що він зараз по її смерті кудись забрався. Без причини був би не забирався.

– Та куди забрався? – спитала тітка.

– Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що він зібрав собі нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.

– І не вернувся вже?

– Не вернувся до нинішньої днини.

– А дитина?

– Дитина росла коло діда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездітний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А надлісничий, свояк небіжки, і собі намігся взяти хлопця. “Воно, – казав, – мені ближче, як тобі. Врешті ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише газду; ну, а мені, може, бог допоможе вивести його на щось ліпше, як на простого газду”. Той собі, а цей собі! Брат музиканта, розказують, був тоді дуже лютий. “Тобі, – каже, – сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цілий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що він буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотів його повести. Та нехай діється божа воля! Час покаже, хто мав ліпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти”. Розлютився та й від’їхав. А надлісничий взяв справді хлопця до себе, виховував, посилав до школи…

– А той що?

– Мужик той? Бог його знає, що. І не приїздив більше й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в “пани”. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на “пастуха”. От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!

– Ну, це вже правда, – обізвалася тітка, – що це дуже поетична легенда.

– Але видите! – почала знов по хвилі вдовиця. – Мені все здається, що вони, ніби надлісничий і Орядин, не дуже-то любляться. Через цілий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив ані раз його відвідати. Впрочім, це знаєте й самі, бо живете з ними в сусідстві і як одна родина.

– Та ні, не приїздив! Це вже може бути, що не любляться. Надлісничий і Зоня майже ніколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, – розповідала якось ще давніше Зоня. Я цілу тоту панну Марію, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава пані. З тими її “нервами”… їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на місці Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала!

– А ви ніби як думаєте, люба пані професорова, що надлісничий як, буде її вічно в себе держати? – відповіла вдовиця. – Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку заміж віддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тоді старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нині на світі гірко жити, а вона й так не займається дома ніякою роботою. От залежить той цвікер на ніс, прижмурить очі та й зігнеться то над одним столом, то над другим, а там часом ніби й до пекарні загляне. Справжнім господарством займається Зоня сама.

– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тітка.

– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, – так її любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.

– Авжеж! – Тут тітка зітхнула.

– Тоді нехай панна Марія йде до свого любимця, – докинула вдовиця.

– Та так! Бо й куди ж їй подітися? Хто візьме на службу стару гувернантку? А він, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, пані, як він гордо голову носить?

– О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.

– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, пані!

– Ну, щодо того, то, може, й справді старі очі не довиджують добре. Але я чую, що надлісничий хоче, аби він покинув студії юридичні та й вступив на теологію. Воно й не було би зле, – філософувала стара. – Нехай вступить в стан божий і молиться за гріхи своїх родичів. Йому, правду сказавши, і нема іншої будучності; по нім видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, боженьку! – зітхнула. – Які ж то не раз люди на світі бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глибоко. Опісля поправила окуляри на носі, уста знизились в кутиках, і вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтіли.

Тітка підвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо на мені.

І до сьогоднішньої днини не можу я догадатися, що той погляд мав мені сказати.

Пам’ятаю лише, що мої уста мимоволі затремтіли згірдливо й що я вийшла з кімнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за “доброю” вдовицею. її погляд стрітився з моїм. Глибокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилі опустила вона руки з панчохою на коліна, присунулася ближче до тітки – і я чула інстинктивно, що тепер почнеться обмова моєї особи…

* * *

Я його вже два дні не бачила. А нині так хотіла його побачити!

Надворі прегарна, ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликає дивну тугу з усіх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Мені здається, що я мала би йому багато що оповідати.

Мене обняла нетерпеливість, туга; я сміюся сльозами, а плачу радістю… перенятим плачем!

Чому це так? Боже мій, чому!

Але я не чуюся нещасливою, як перше, о ні! Я щаслива!

Я знаю, як він зветься. Він зветься – Василь.

Василь! – це гарне ім’я.

* * *

Ми ходили вчора з Леною за орудками для тітки в місто, і нам лучилося бачити його. Чим ближче він до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розліталися мені в голові, мішалися чомусь; а коли надійшов уже зовсім близько, то я замовкла цілком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очі, і він справді нас поздоровив. Його погляд спинився на мені так… сама не знаю, як! Я відчула його так, як не відчула ще ніякого погляду досі.

Він минав по моїй стороні, а мені навинулась думка, що він змінився в тій самій хвилі. Який же він гарний!

* * *

Ми познайомилися. Воно склалося так: від кількох днів пробував у нас один товариш вуйків, професор з Р., на ім’я Лорден. Бажаючи його з своїми тутешніми товаришами познайомити, велів вуйко нам всім надвечір зібратися й піти в міський город. Туди сходились всі знайомі. Вечір був прегарний, воздух свіжий; в городі грала добра музика і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.

Я була нині – як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавім настрої) – “неприступна”. Якась томляча туга загніздилася мені в серці.

Зі входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цікаво обвів мій погляд групи людей: перші, другі; стрів знайомих; звичайні лиця, а нині начеб нудніші, як звичайно.

Пішли далі, – я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.

– Ходім туди! – кликнула втішно. – Он туди, близько альтани! – І, звернувшись живо до тітки, шепнула їй кілька слів до вуха. Мені причулося ім’я Зоні, і я глянула на вказане місце. Під величезною, добре мені знайомою липою сидів надлісничий зі своїми “жінками”, а біля них один молодий судовий практикант, Ленина і Зонина “тайна”. Тітка звернулася туди, а ми обі за нею.

Дуже живо й дуже галасливо відбулися привітання. Не побалакавши ще як слід, найшли десь уже й причину до найсердечнішого сміху. Розділились коло двох столів і посідали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник і собі сів біля їх, веселий і ласкавий до Зоні, хоч Лена горнеться більше до його.

Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.

– Де Василь дівся? – спитала бистро. – Василю! – кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалилася від нас, розглядаючися на всі сторони живо.

Відчувши, о що річ іде, мені стало ніяково, і я була готова підійти до панни Марії, але тут схопила мене Лена за руку.

– Пожди, – мовила, – не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марією, він і так казав мені колись-то, що рад би тебе пізнати. Панна Марія розбесідувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесіду!

– А я таки піду до неї, – відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зоні вона не боялася, бо була гарніша від неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов кліщами.

– Яка ти! – сміялася насилу. – Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. – І справді почувся десь Зонин голос біля нас.

– Я би лише рада знати, – гомоніла вона, – чому ти нас покинув!

– Невже ти за моїм товариством скучала? – чути було відповідь трохи іронічну.

– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.

І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, якби в землю запалися.

Ми осталися самі.

Я була змішана й не знала, що промовити. До того здавалося мені, що тітка, котра недалеко сиділа, підслухує кожде моє слівце, слідить за кождим моїм рухом і загомонить кождої хвилі по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цій хвилі розлягся вимушений сміх її, а з ним злилося і вуйкове добродушне, широке “ге-ге-ге!”. Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й мені не було чого боятися.

– Не погуляти б і нам трохи по саду? – спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.

– Добре! Ходім!

І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесідуючи. Переходячи попри “наших”, задержався він на хвильку, бо панна Марія хотіла йому щось сказати.

– Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я її ніде не бачу. Як забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.

– Лишіть їх, панно Маріє! – перебила тітка скоро. – Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою. Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!

Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався насилу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…

– Еге! пане studious! – почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справді ви, Орядин?

– А я, я! – відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.

– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам’я?

– Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! – вмішалась тітка. – Вже цілком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха.

– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

– Ій-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене. – І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що “пік” за греку, а він мене, як говорив, за мою “зухвалість”. Як же він вам подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка…

– Вона має бути далеко молодша від його, споминав вуйко.

– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?

– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!

– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.

– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я, мимоволі сердито. – От… німець!

Він усміхнувся.

– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.

– І я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, – замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.

– От що тепер сказав би я до хвилини… – обізвався він.

– Що? – я глянула на його спокійно, вижидаючи.

– Сказав би: тривай ще, ти така гарна!

– Чим гарна?

– Тим, що переживаю її з вами. Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:

– Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кождої хвилини…

– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.

– Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.

– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими. .

Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.

– Ви мене не зрозуміли, – сказав опісля лагідно. – Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є. аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.

З тими словами виняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…

– Це вам Зоня передала? – були одинокі мої слова.

– Зоня. Але вам це прикро?

– Прикро!

– Не гнівайтеся! – просив він. – Праця ваша не находиться в негідних руках.

– Але йшла через негідні руки!

– Забудьте це!

– Хіба можна?

– Можна. – І він усміхнувся. – Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знаю, що ваша праця була писана “кров’ю вашого серця”, і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилі, коли я мовчала) не розумію: чому це ви, мабуть замість mottо, поклали стишок над працею:

Еs кlіngt mir oft im Herzen

Wie ein verlorener Klang,

Der sich vergebens sehnet

Zu tonen im Gesang

Ich kann das Lied nicht finden

Zu dem er taugen mag,

Er wird wohl still verklingen

Im letzten Herzenschlag…

Слів не знайду я, щоб вилить

Душу палкую свою.

Мабуть, ця пісня зі мною

Ляже в могилу мою.

– Він, правда, перечеркнений цілком, однак ви хотіли його покласти?

– Я хотіла, – відповіла я, – я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не “чуття”, – поправилась я мимовільно, – лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсігди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсігди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?

– Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

– Яка праця? – спитала я іронічно. Він зчудувався.

– Ну, я маю на увазі писання.

– Справді? Не що інше?

– Ні.

– Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ; цілою душею, не розриваючись!

– То потоніть!

– Я би хотіла.

– Зробіть це якимсь обов’язком для себе.

– О, цього не треба, в мене є досить волі і я люблю писання так само, як напр., і музику, лише що…

– Що?

– О нічо, нічо! – і тут я урвала.

– Що? – домагався він цікаво.

– Я зроблю це якимсь обов’язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені “культ примх і романтики”. А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там “пан” кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті “легенди”, і що її донька теж така…

“Щоб ти не посміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!” – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.

– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб’юся.

– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!

– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.

– Можна.

– А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки…

– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

– Для вас може він її ще менше мати.

– Противно. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. – Все інше, – говорив, – тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язками. – Вкінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.

– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, – відповів він нетерпеливо на мої слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

– Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

– Щоби бути досконалим, – відповів він, – треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб’є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні “ідеали”, цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? – спитав Орядин. – Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні “вічної” правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної епохи, – і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.

Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:

– Я, може, не повинен був об тім говорити?

– Чому? – спитала я спокійно.

– А тому, що… але ні, – поправився зараз, – з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. – Трохи згодом сказав: – Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?

– Не маю.

– І не мали ніколи?

– Дитиною мала я бабуню…

Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.

– Ми ступаємо одною дорогою, – сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився…

Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались – далеко…

Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені…

Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.

– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.

* * *

– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.

– Говорила.

– І що він за чоловік?

Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він “поступовець” .

– Гай, гай! – загомоніла тітка. – Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.

– І я мав честь говорити з ним, – обізвався вуйко з колючою іронією. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?

– Ха-ха! – сміявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.

– Чую, що він соціаліст! – замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.

– Мене це зовсім не дивує, – відказав професор. – Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він “поступовець”? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

– Кажу, пане професор.

Він засміявся знов, а тітка закашляла.

– Знаєш, Наталочко, – обізвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?

– Що, вуйку?

– Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!

– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!

– Справді, заразливе! – кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.

Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик “справді заразливе” тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:

– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові “Stunden der Andacht” . Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.

– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.

– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.

– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.

– То я буду просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.

– Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Не дурно і його дядько незадоволений з його, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! – замітив вуйко.

– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер подорожній запертий завсігди обережно!

– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передусім про себе, а опісля про “народ”. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу, що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!

– Лено! – скрикнула тітка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.

Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..

* * *

На заході, саме над “Чорним яром” і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де “Зубчаста Лиса” злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…

Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…

В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…

* * *

Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і на бажання вуйка ми мусили всі на нім явитися.

– Концерти снуються людям в голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?

Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку “по-людськи”. Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.

– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп’яні та співає. Ти, правда, не завважав того, тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!

І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.

– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.

– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав’язала “святочну краватку” сама, як звичайно.

– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему, помилитися в грі – нащо мені сорому?

– Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?

– Добра і учтива дитина, – відповів вуйко голосним шепотом.

Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.

– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.

– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тітка усміхнулась гірко.

– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто її тут побачить?

Вуйко зрозумів її вмить.

– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!

– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, – вона замітила, що я чула їх розмову.

– Наталко, щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.

В мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тіточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи, – відповіла я, мішаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно. Він для мене завсігди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведенням…

– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.

– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й ожениться?

– Тітко! – вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. – Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!

– Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?

Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.

Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!

Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!

– Що? – скричала. – Ти говориш мені такі слова? Мені, що власне я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір’ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!

– Чому би не знала, тіточко? Знаю!

Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:

– Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенням. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! Іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї буденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але ні, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соціалізм? Доки він нічого певного в руках не має, доти він нуль, і доти не повинен ані женитися, ані дівчині про любов говорити. Це теж якісь передчасні зворушення, котрі я зовсім не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хліба, тоді най приходить; а тепер – іди!

Я пішла.

– Ти бачив її очі, Мілечку? – чула я ще. – Бачив, як побіліла? Імпертинентне, завзяте сотворіння!

Орядин брав дійсно участь в концерті. Грав на скрипці якусь чудову угорську фантазію в супроводі фортеп’яна.

На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, і я була би найщасливішою людиною в світі, коли би мене були музики вчили. Та ба!

Але я любуюся і грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглибимого смутку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднімаються якісь голоси в моїй душі і, злившись з нею в одно, дзвенять одною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істоти… Я не могла під час його гри відірвати від нього погляду.

Як же прегарно грав він, а й сам який був гарний!

Моє серце рвалося до нього, обнімало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонію? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він, мабуть, відчув мій погляд, відгадав. Раз мусив через хвилину в грі станути. Під час того звернув голову саме в ту сторону, де я сиділа, і його погляд спинився на мені – так гарно! Мені станула вся душа, всі думки в очах, а він усміхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавалося мені, що вираз його лиця зміняється, так мовби відкрив що в моїм лиці.

З моєї пам’яті виринули нараз тітчині й вуйкові болісні слова, і мій вид затемнився сльозами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах…

Коли скінчив грати, посипалися грімкі оплески. Він склонився потрохи змішаний і, відгорнувши волосся з чола, зійшов, утомлений, в залу.

По концерті почалися танці. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя ціла істота розуміла тепер лиш його одного, линула до нього в дивній суміші горя і втіхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мій шептав мені раз по раз до вуха, що гуляю знамените і що я “прегарний мотиль”!

Я сміялася. Я сміюся завсігди, коли мені приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – сміятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насміюся з них добре, насміюся й поверну спокійна додому.

Минаючи в танці Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрінутись, хоч хотіла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цілком новий препишний стрій!

Під час малої паузи в танцях надійшов і він до мене. – До вас годі добитися, – говорив, усміхаючись. – Я жду вже півгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве діждався.

З тим подав мені рам’я й ми пішли, як багато інших пар, проходжуватися по залі. Він говорив мені щось про танці і що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всі погляди й слідили цікаво. І чому ж дивилися так всі на нас? Чим різнилися ми від других пар? Може, я справді така “велика”, як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени – так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий за мене – і я не могла так “страшно” при нім виглядати!

Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! Ні! Але все ж таки зверталися!

Він не бачив нічого.

Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.

В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.

– Я й забув спитатися в вас, – казав він, – як вам подобалася концертова музика?

– Добре, – відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, напр., чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу?

– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.

– А в іншім ви щасливі? – спитав він жартома.

– На такі питання треба багато відповідати. Передусім треба мати й дар бути щасливим.

– А в вас того дару нема?

– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?

– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи) : – Ви знаєте, хто був мій батько?

– Знаю!

Мовчанка.

– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам’ятаю її…

– І я свою ледве пам’ятаю, – замітила я півголосом.

– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!

– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!

– О; в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, напр., характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього, ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.

– О! Чому ви так говорите?

– То не говорити вам того?

– Ні!

– Коли мені хочеться вам це сказати!

– То ви справді такі?

– Справді.

– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!

Він поглянув на мене зчудованим поглядом. – Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.

– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?

– Тепер ви іронізуєте…

– О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.

– Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам’яті, – промовив потім зниженим голосом. – Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите? . – Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам’яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переслалася. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала – ах, її мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації – і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі… Тоту картину, чи ліпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам’яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам’ять? Чому не в іншій, напр., в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?.. І до цього образу з тої хвилини нав’язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя – не правда ж?

– Правда, правда! – відповів він із сяючим поглядом. – І ви мусите бути цілком до неї подібні…

– Бабуня казала!

– Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не він перший ужив того прізвиська.

Я усміхнулася.

– Але він мені надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім’я.

– Наприклад: яке?

Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.

– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.

Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:

– Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, “бавлячись в Лассаля”.

– Це й я чула.

– А що ви думаєте?

– Я би хотіла, щоб ви мені самі сказали, що я маю думати!

– Ви – добрі! – сказав він з поглядом щирої подяки. – І я недармо повірив у вас зараз з першого разу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в поворот весни! А щодо “лассальства”, то річ мається так: якимось наслідником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боровся, займає й мене, так як і багато-багато других. Але мій план життя інший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану боротися з тим, що мені буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нині не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час має свої рани – і я би кинувся на все лихо, задавив би все відразу, якби до того було в однім чоловіці досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що мені до того потрібне!

Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нім було видно, що бореться з думками.

– Боже мій! – промовив опісля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скільки в нас праці потрібно, скільки сили й науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке життя приготовлюють мені мої кормильці, то приходиться хіба збожеволіти!

З його груді вирвався мов стогін, а по мені холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючись успокоїтися, а мій погляд опинився на його лиці. Він був сильно зворушений, але й я не мусила в тій хвилі спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гіркий усміх.

– Бачите? – промовив впівголос. – Я дійсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсім “біла” кров і що від часу до часу пробивається в мені – як дядько каже – квінтесенція мого люду!

Саме в цій хвилі надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.

Я відказала, дякуючи. Він видивився зчудовано на нас і віддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай і так! Мені байдуже!

– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?

– З пустих поговірок не роблю собі нічого! – відповіла я зневажливо.

– Але коли б вони не були пусті (він дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тоді що?

– Тоді терпіла би! – відповіла я мимоволі покірно, покраснівши від його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажіть мені, яке життя приготовлюють вам.

– Моя родина приневолює мене йти на теологію.

– Отже, це правда?

– Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимагає більше грошей, а я… знаєте самі! Я розумію, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мій дід оставив мені на студії, став я аж “недолюдком”! Це огірчує мене до крайності. Лучче були би зробили, якби були мене віддали моєму батькові зараз першої доби по смерті матері, як він цього добивався. Я би, може, ходив нині зі скрипкою під пахою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по “образованому” ні холодом, ні голодом. Або нехай би віддали братові батька, як обидва того хотіли. Але тепер посилати мене. до них, коли один не хоче про мене нічого знати, бо з мене зробився “панич”, а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли світло знання й іншого життя розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого “полудня”, оставити мене на ласку й неласку недолі – це не впору жарт! Впрочім, я не домагаюся їх добра, лише свого. Прикро це лише настільки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собі мало що з того; жив би так, як досі. З своєї школярської праці, а не їх хлібом.

– А на стрийка зовсім не надієтесь? – спитала я.

– Ні. Це темний чоловік. Він каже або йти на мужика, або як вже в пани, так іти на попа. Інший стан в нього підлий. Каже: висисає мужиків!

Він замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якісь його настроєві відповідні слова. Мені було його жаль, і я була цілком перенята його долею. Вона була подібна до моєї, мов одна крапелька води до другої, і лучча лиш тим, що він яко мужчина мав вартість, а я яко женщина ні!

Перед нами уставлялися пари до кадриля й декотрі з них, оглянувшись поза себе і побачивши нас побіч себе, споглядали на нас цікаво. Він замітив це і звернувся заклопотаний до мене.

– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповідаю вам бог зна що за себе і не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Він не вспів докінчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землі виросла – тітка.

Один-однісінький погляд на її ледяні очі, на її лице з устами, згірдливо стисненими – і я спізнала, що вона у воєннім настрої. На вершку її високої, модної фризури дрижали кінці стяжок фіолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгім відпочинку на дні її найдорожчої скрині опинилося цього вечора на такім “високім становиську”, дрижало і хиталося сумно з причини надто енергічних рухів голови.

– Ти тут сидиш? – спитала холодно.

– Тут, тіточко.

– Ангажована?

– Ні…

– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмішався чемно Орядин, склонившися передо мною. – Я сам в цій хвилі хотів просити вас о цього кадриля.

Тітка мов не добачувала його.

– На тобі Ленину мантильку і віднеси її до побічного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свічка.

І я її надто добре зрозуміла.

Мене не гуляючої не смів ніхто бачити, а в товаристві Орядина не хотіла вона мене бачити. Те мусила я зрозуміти, а зрозумівши, мусила виконати її розказ, коли не хотіла викликати своєю впертістю гіркої бучі дома.

Красніючи з упокорення аж під волосся, я піднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив мені дорогу.

– Невже ж би ви дійсно трудилися сама задля цеі дрібної справи? – обізвався, усміхаючися якось дивно. – Дайте мені! Я передам її якомусь слузі, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свій лакейський обов’язок! Ми маємо прецінь танцювати!

У тітки заіскрилися очі, і вона підняла гордо голову.

– Ти чула, Наталко, що я говорила?

– Чула, тіточко, я йду.

– Підете самі? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очі запалали наглим гнівом, а його смагляне лице поблідло.

– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замітила я, відповідаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!

– Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тітчину смішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав мені рам’я й, забравши від мене нещасне соrpus delicti, пішов зі мною. Вона осталася, мов скаменіла, на своїм місці. Я не оглядалася за нею. Але мені здавалося, що і всі прочі гості почули, так як я, слівце, що вона просичала: “Scan-da-los!”

У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.

В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.

Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!

– Чи ви боронитесь завсігди так? – спитав він, приступаючи ближче до мене і стараючись ухопити мій погляд.

Я не могла відповісти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очі, я поступилася від нього за групу густих олеандрів, що стояли тут, немов жива стіна, та відлучали нас від прочих гостей, і втерла крадькома сльози.

Але він це вже замітив і зараз спинився біля мене.

– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цілої пригоди, мені це страшно прикро!

Я заперечила мовчки головою.

– Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з початку цього вечора відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінувши вас…

Він не докінчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав – і тихий, ледве чутний стогін вирвався крізь затиснені уста.

– І ви кажете, що ні? – промовив голосом, тремтячим від зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для мене! – І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!

Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.

Чи я плакала?

Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, люб’ячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом – боже! – і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…

Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу – і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!

Але він був мов оп’янілий.

Обвивши мій стан рукою, впився своїми гарячими очима в мій вид.

– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-одніську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досі не любив ще ніколи. Ти також ні? Скажи, пташко, ти також ні?

– І я ні, досі ні!

– Так любімося! – шептав він…

Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе. – Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив… і – на довгий, довгий час! Завтра я від’їжджаю!

– О боже! Це не може бути!

– І я би не хотів.

– Так останься!

– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!

– Тепер, Орядин?

– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов’ю!

Я сиділа в фотелю, байдужна на голосне сусідство, і слухала з широко створеними гарячими очима уважно його слів. Він також, окрім мене, не бачив нікого. Сидів близько мене і говорив упівголос, що не бачив ніколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилі, коли побачив мене, і що не забуде мене ніколи. Він не знав, що моє положення таке безвідрадне, що моє окруження таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зветься моєю тіткою; він задавив би її, ту мегеру, ту препогану жінку! Ні, нема на цілім світі гидшого з’явиська, як жінка без чуття, без тонкості, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його, царівна його, з сумлінням, “ніжним, мов павутина”, я виростала під її безпосередньою опікою і доглядом і мала годуватися її любов’ю! Нехай я стопчу ту “любов” і нехай ані не корюся, не піддаюся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це чую? Лиш (він усміхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.

– Будучність наша, – мовив з сяючими очима, – і коли вже діб’юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб’юся! Вже який я “непостійний і віроломний”, але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!

Справді, я хотіла, бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше забратися звідси, діждатися “полудня”… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, його істотою, кождим його словом і духом, що – як те море з берегів, так виступила з себе.

– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби “насититися” також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспіху, – що ти не можеш в тій хвилі мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув досі ніколи в житті. О Орядин! – і розсміялася з якогось щастя. – Я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крісла, ніжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликій, розкішній радості з рукою бабуниною, і притисла її бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цілі, тоді ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царівна… не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов сміялася, мов та пустотлива дитина.

– Моя! І як то дивно, дивно, що ми досі не зналися!

– А тепер нараз так добре пізналися! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке життя прегарне!

– А я, – що любов така могуча сила!

– Ми якраз шість разів бачилися, а нині… подумай лише! – І веселий, майже свавільний усміх завмер на моїх устах, слова урвалися… На порозі нашої кімнати появилися дві статі: Лена з ще одною дамою. Обидві підходили до нас. Стара дама прижмурила очі, ніби не розпізнавала мене добре, а опісля звернулися її очі на його. Лена несла голову на тітчин лад.

– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай її тут і ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!

Зі мною враз піднявся й Орядин, і я глянула на його. На його устах грала лиха усмішка, а очі його спинилися ворожо на розігрітім лиці моєї кузинки.

– Таки зараз мусить іти панна Верковичівна? – спитав з нетаєним насміхом.

– Повіз чекає!

– Ага, повіз!

Мов підтята одним замахом, мов зів’яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кілька годин, від’їде він! Моє щастя скінчилося! Мовчки подала я йому руку, а він стиснув її так само мовчки. В нього горіли очі, а я чула, як зі мною заходила зміна. Справді, моє щастя скінчилося! Опісля розсталися ми. Як уві сні, оглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місці, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я ніколи не забуду! Шалена розпука пірвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нім остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царівна!..

III

Від’їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію, і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним! Ні, кривавими слізьми ридала би за ним!

Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…

Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастя скінчилося…

– Ти виглядаєш, Наталко, – каже тітка, – так, якби їла саму крейду, а твої очі дивляться так, якби перед ними ставали щохвилі інші мари!

Лена усміхнулася двозначне.

– Може, й стають мари, мамочко; адже послідній концерт викликав їх! – І її уста викривилися насмішливо. Тітка підняла очі вгору і, зітхнувши, сказала гірко:

– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих Славних людей, бо мені й без них гірко!

– Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теологію?

Я сиділа мовчки над шитвом.

– Так куди забрався?

– До В., мамочко! Хоче таки права кінчити чи якісь іспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нічого не обходить, так як і він не обходить мене нічого. Заким то він чого діб’ється! А ще тим більше, що має лише з лекцій удержуватися. Перед своїм від’їздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що він лихвар і що не соромиться сирітськими грішми добувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном йому на злість, всім своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від’їхав тому так несподівано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить, мене то нічого не обходить. Зоня така рада, що він від’їхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через гроші! Врешті, якось жили би, казала, але через гроші… Тепер їм усім мов камінь із серця спав.

При її послідніх словах я тихо засміялася.

– Чого ти смієшся? – спитала тітка.

– Що їм камінь із серця спав. Він упоминався за спадщину по своїм дідові, за гроші, випозичені Маєвським, і через те стався каменем…

– Це він тобі певно оповідав, коли ви сиділи в поетично украшенім куті, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соціалістом! – І її зимні очі спинилися проникливе на мені.

– Оповідав мені! – відповіла я, зворушена вже.

– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить? – Тут Лена засміялася вголос.

– Ви не годні мені вже болю завдавати, тіточко, ні! – Це промовила я цілком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.

– Чому ти так побіліла, коли невинна?

– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить мої сили. Ви, певно, не гадали ніколи над тим, що струна, натягнена над міру, вривається.

Вона усміхнулася холодно.

– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тій “безнастанній боротьбі”, мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?

– О нервах!

– Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що якраз я в ніякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждалася вже майже п’ятдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши в твоїм віку, мала замість нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З соціалістами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвеники – за тото бралась я, але за ніякі питання та ідеї… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би що відповісти. Ну, в тебе воно інакше. Погляди вже інші – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матір, а, вона походила з військових. Які військові люди – то ми знаємо. Чи це було, напр., в порядку, що вона була з твоїм батьком п’ять років заручена? Що заручилася ще з гімназистом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках; для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли це я вважала невідповідним? Звідки береться в тебе кокетерія? Я її тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме тоді спускати очі, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв “довгі” вії!.. Це вроджена кокетерія. Яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Ти донька твоєї прегарної матінки, котра бавилася в аристократку і завела велику бучу, що її брат жениться з донькою чесного купця, і котра опісля сама вийшла за попа! Тямлю, що по тих її словах я спинилася біля неї.

– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дає вам якесь вдоволення і має бути помстою за мою матір, але її саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати мені о ній, не вам, що ви, мабуть, так само ненавиділи її, як і мене. Я знаю це з уст моєї бабуні!

Її очі заіскрилися, і вона зміряла мене зневажливим поглядом.

– Але не тобі годиться давати науку мені, що з моєї ласки живеш, те собі запам’ятай! А щодо бабуні, то її словами не зіб’єш мене з толку. Я ліпше знала обох, як ти. Одної ти не знала зовсім, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитинства панські забаги. Тим-то і не могли ми ніколи погодитися. А що я властиво хотіла сказати, то було це, що нехай би мені офіцер станув перед очі, нехай би мені на мою дитину відважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобі хочеться вийти за шабельку або за соціаліста, то – про мене! Я свої руки обмию і не буду ніякому скандалові винна! Моє сумління чисте, я досить навчала і говорила!

Я хотіла щось відповісти, але саме в цій хвилі створила мала Катя двері і, звертаючи головку в тітчин спосіб до мене, закликала:

– Ходи, Наталко, покажи мені, як задачу робити! Не знаю, як її писати, ту дурну задачу!

– Зажди хвилину, прийду пізніше!

– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пізніше хочу бавитися та й вже. Ходи! – вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосіб чемний! – упімнула я.

Дівча дивилося мені через хвилину серйозно в очі. Опісля глипнуло скоро на матір і, закопиливши спідню губку, сказало:

– Ти не смієш мені розказувати, розумієш?..

* * *

Мені осталися лише книжки по його від’їзді. Читаю дуже багато. Хочу станути духово на рівнім степені з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здійматися почерез усі перепони, усі труди, почерез увесь бруд життя, хочу летіти, дібратися до щастя, до “полудня”…

Передумую цілу його істоту, почавши від поодиноких поглядів його, аж до його характеру, до його натури. Раз сказав він:

“Мені закидують, що я не постійний; це може бути, але в двох речах я консеквентний, а то – в ненависті до ворогів мого народу, і в ненависті до тих, котрі мене вразять свідомо. Гай, гай, який я тоді консеквентний! Ви не повірили б”.

А в любові чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоюється сам любов’ю! Ні, я остануся вже на ціле життя царівна його, прегарна русалка його! Я це відчуваю. Він же діб’ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як він буде жити, з чого жити?.. Він ненавидить тітку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що він лихвар, поганий, скупий чоловік; про те натякнула мені панна Марія сама в одній гіркій хвилині. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить “в домі”, в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім, у кого хоче, він не має нічого проти того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!

Але я вірю в Орядина, в його здатність, в його волю, і тому успокоююся. Молилась я рідко досі, але за його буду молитися. На горі, в тихій глибині лісу буду молитися. “Над сиротою бог з калитою”, – так бабуня казала!

* * *

(Дев’ять місяців пізніше).

Гу! Як мене переняло холодом! Гріюся і не можу розігрітися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, боже! – і аж нині дізналась я о тім всім!..

Перед п’ятьма місяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його гроші. Благав на чім світ стоїть. Писав, що мліє з голоду, що лекцій, на котрі числив із певністю, не може дістати, а товариші, що спомагали його дотепер, бідні, і він не може приймати від них нічого, давиться їх данинами. І много, много такого! А Маєвський відписав йому на те, що коли медведеві діється добре, то нехай не йде на лід гуляти. Що він йому ніколи хліба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсігди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що останеться таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для його. .Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дідом оставлений гріш має бути на випадок хороби або іншого нещастя. Дід його бажав собі також, щоб він вступив на теологію, в їх родині були з роду в рід самі священики. Він, такий сирота, повинен придержуватися традиції і звичаїв родинних і, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологію, бо час уходить і не вертається. Це він пише йому зі щирого батьківського серця і яко старий досвідчений чоловік, котрий вміє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…

П’ять місяців пізніше, значить тепер, писав знов.

Сивіє, каже, з гризоти та впосліднє просить о свої гроші. Йому ведеться просто, як “собаці”. “Не пішлете мені моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменіться, коли не хочете мати людської душі на сумлінні. Не пхайте мене в погань і не забувайте, що викликає нужда в людськім серці!”

А він, Маєвський?

– Отже, судові хоче віддати мене мій “син”, – казав. – І діждався я з бідної, на сміх полишеної сиротини на старі літа підпори! – І розсміявся гірко. – Га! Нехай віддає; це вже наслідки нинішньої модної філософії; і я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має він свідків на це, як мені дід його передав гроші? Які гроші? Скільки їх було? І що він, дід його, справді передавав мені їх? І під якою умовою? Врешті, кілько разів казав я йому, що та дрібниця, яка осталась йому по дідові, лежить ось тут у домі, що не пропаде! Досі він і не питався про те докладно, що властиво осталось йому від його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось інше, – казав дальше. – То пахне чимось іншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собі й є незначний і простий чоловік, але останнього кусника хліба не зречуся через його! В мене є і своя дитина! Нині-завтра я замкну очі, і хто тоді стане про неї дбати? Мені би вже й не ходило о тих бідолашних кілька ринських, але мені ходить о те, щоб його чортівську зухвалість зломити. Зі своєю загорілістю він заженеться в нещастя. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професоре, душу тих принципів? Вона ось в тих немногих словах: “Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!” Зрозуміли, куди стежка в горах? Але най-но (шепотів злобно), я заграю йому іншої пісеньки! Заграю її, лише най ще трошки зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тоді не ручу за себе!..

І пішов. Ще дзвенить мені його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досі, як тріснув сінними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Ісусе Христе!

Таким самим солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає в них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лісі…

Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всі висувки свого комоду, всі пуделка в ній. Думала найти хоч щось, на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продірявлених монет, які дістала раз від бабуні…

Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.

Що діяти?

Передумую раз у раз те, що почула.

– Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає! – радив вуйко щиро.

– І побачили б ви його, якби я післав гроші на дорогу! – сміявся надлісничий. – Поверне він сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду носить!..

Я закрила очі руками, а він з’явився перед моєю душею.

З’явився блідий, з тліючими очима, в старій одежі, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силі тобі помогти! Я, царівна твоя!

І я наче зів’яла від двох годин.

* * *

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя… гаснуть очі;

Заснули думи, серце спить.

І все заснуло – і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світі волочусь,

Вже й не плачу й не сміюсь…

Т. Шевченко

Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбійча, безнадійна одностайність зробила мене байдужною? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечора, бо вечора діждатися треба, а ніч пересплю, бо за нею наступає ранок. Мені однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!

Деколи обзивається в мені голос, що життя винно мені ще багато. Тоді згадую його і розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокій цей, то ледоватий, тупий сум.

Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсім із сил. Тоді кидаюсь де-небудь у траву і придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусі. Часом засипляю, а він – немов лише того ждав – присниться. Завсігди палкий, веселий… сміється з мене, що в мене сумління “ніжне, мов павутинка”…

* * *

Сьогодні по обіді сиділи ми обі з тіткою в городі і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сів коло нас.

– Ну і що ж, Мілечку, що ж там нового? – питала тітка, котра не любила довших хвиль мовчанки.

– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дітвора пустує, не вчиться. Школа для них – то кримінал. Лучче би по горах, по дворі гуляла! Га, молодіж! В молодіжі, звісно, думки бог зна де…

– А дальше, Мілечку?

– Ну, відтак, Павлинко, я зголоднів. Оце найновіше! – Він засміявся добродушно і глядів за густими клубами диму в воздусі.

– А мене сердить, Мілечку, що Лена нічого з Л. не пише, – казала тітка. – Як поїхала, то якби в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер діти так скоро забувають на родичів. А вона також!

– Ну, що ж? Добре ведесь їй там у тітки і тому мовчить!

– Це правда, що їй у моєї сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як і що.

– Що ж би ти хотіла знати, Павлинко?

– Ей, Мілечку, тобі треба зараз все як на лопату класти, – відповіла тітка нетерпеливо. – Ти ніколи не здогадаєшся сам того, що треба!

– Мабуть, чи доволі гуляє, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тітка усміхнулася гірко.

– Ти гадаєш, Мілечку, що двадцятитрьохлітню дівчину висипається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.

– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсігди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це не добре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати? Ой, ще й як! Але я завсігди за спокоєм. Найкраща хвиля в житті – то хвиля, прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, боротьба за царську бороду не обходила мене ніколи.

– За царську бороду! Але коли тут іде о будучності твоєї дитини?

Вуйко стривожився.

– Так що ж з нею, Павлинко? Може, їй грошей треба, а ти не хочеш мені прямо сказати? Тітка зітхнула.

– О Мілечку, коли б вона гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тоді я би не посилала її в світ між люди… .

– То кажи їй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найліпше.

– Що вона дома пічне? Хто її побачить? З ким зійдеться? Пропаде, та й годі; а літа не вернуться назад. Вуйкові наче світло зійшло в голові. Здогадався.

– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, більше молодіжі, як тут!

І вуйко знов наложив люльку; всі замовкли.

Я скінчила свою роботу. Поклавши її коло себе, я сперлася вигідно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволі на захід. Сонце спускалося за темно-синяві гори, лишаючи жаристу полумінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувалася, прикувала мій взір. Там царював дуб-великан.

Ще стояв.

Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний, та й годі! Вдивляючись в ту гарну, як в казці, картину, я забула на хвильку ціле окруження. Так само жаріло раз і в моїм серці, так само відбивався і він на золотистім тлі моєї молодої, любові жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали його так само, як он тут на небозводі окружають дуба ніжно-рожеві хмари.

Тепер вже все здавлене. Понура тьма відречення облягла бажання, і вони завмерли. Більше як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від його не відсвіжило їх.

– Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого, і не пошкодило ще ніколи.

– Ет! що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми – що?

– Що мене другі обходять, Мілечку?

– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на надлісничого, а Орядин і не його дитина!

– Наші діти, Мілечку, не пара Орядину. Врешті, пішов собі з дому і на тім скінчилося!

– Ха-ха-ха! На тім скінчилося! Ні, Павлинко, на тім не скінчилося!

– Маєвський не посилав йому жодних грошей, – відповіла тітка. – Правду сказавши, він не обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських; але він – ні – та й годі! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?

– То ти не чула нічого?

– Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.

– Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть (міркуй лиш), здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддавати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно з цілою душею, о своє майно (він мав від діда якісь льоси ), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!

– І що ж Мілечку?

– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

– Дурак, Мілечку.

– Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування? Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для його не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так боже мій! за що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.

– Що я завсігди говорила, Мілечку? Що я завсігди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так!

Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?

– Грає, оповідають, так, що страх!

– Хто, кажеш, оповідає?

– Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.

– Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.

– Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що “колишній реформатор, соціал-демократ зійшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить”. Так казав. Скільки на тім правди, мені байдуже! Славити бога, що мої діти не “реформатори”: були би, може, також з часом показилися.

– Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсігди казала і кажу, що яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Він унаслідив ті нещасні примхи, певно, від свого батька, а тоті – гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Це я знала!

Мене обняло холодом, і я сиділа недвижно. Зовсім недвижно! Очі дивилися кудись в далечину, руки лежали на колінах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засміявся вуйко якось чудно.

– Чому ти смієшся, Мілечку? – спитала тітка. – Що я кажу, то правда.

– Я не сумніваюся в тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: “Поступовець!”

Я здвигнула мовчки плечима. Все було мені байдуже, і лиш одного на світі хотіла я дізнатися, а то, як йому взагалі ведеться. Хотіла більше “світла” в тій справі мати.

– І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болісно стягнула. Жалуєш?

– Чого?

– Жалуєш?

– Чого мала би жалувати?

– Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торішньої оборони, котра, правду сказавши, відбувалася без слів, але від того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася ніколи з нашим судом про його; але пригадай собі, що я віщував поступовцям і соціал-демократам.

– Пригадую собі, вуйку!

– Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед його ідеями.

– Чи ви не знаєте чогось більше про його? – спитала я, майже не зважаючи на його послідні слова.

– Та що там! Я такими речами не дуже цікавлюся. Упав морально, і на тім кінець; бо віддатися спокусі якоїсь страсті і не могти опануватися супроти неї – значить вложити на себе моральний дефект. Боже, боже! розбурхана страсть в людській груді – це щось страшного! Це те саме, що взяти пістоль і покалічитись навіки – так на мою думку. Другі задивляються на такі речі менше строго, але для мене це найстрашніше в світі! Нехай господь кожного боронить від таких духовних недуг! Ліпша смерть.

– Ліпша смерть, вуйку.

Він поглянув на мене, зчудований, може, моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очі дивним вогнем.

– Як ти казала, Наталко?

– Я казала: ліпша смерть, як життя, опутане неміччю і брудом.

– Що за дивна зміна в поглядах, – обізвалася тітка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насмішливо очима.

– Вуйку, – обізвалась я, оставшись з ним сама, – це не може бути, щоб він зараз спершу піддався тій убійчій пристрасті. – І ожидаючи пояснення, здавалося мені, що його відповідь не останеться без впливу на моє дальше життя.

– Ну, так, зараз спершу ні. Мене вразило в тій історії те, що він хотів тим способом прийти до грошей. Наталко, це після мене дуже нечесно. Те, що він не може в пристрасті погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою.

– То все певна правда, вуйку, тото, що він хотів таким способом до грошей прийти?

– Правда. Він не таїв того. Хвалився зневажливо, що на нім мстяться обставини “убогих”, і що те, що вони вибрали собі і його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумління і він обграє маючих спокійно.

– Вуєчку, тепер я вірю! – зойкнула я тихо, і мої уста викривились до якогось усміху. Тому що в нього “сильне, невразливе сумління”!

– Ти могла і так повірити, а що найважніше, не потребувала взагалі одушевлятися ним. Коли би в його була гордість, то повинен був без надумування вступити на теологію і навіть не просити Маєвського о гроші, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? Зі своїм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб він не спіткнувся назавсігди в тій борбі. На мою думку, це цілком байдуже, котрий завід подає чоловікові кусник хліба, нехай лиш буде чесний і для других корисний. Стан духовний неабиякий; освічених людей треба і між народом. Хто хоче дійсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волі треба, Наталочко, а не слів!

– Він не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами і що духовенство не має будуччини.

– Так? Він це вже знає? Га, може, воно й справді так. Може, й не має будуччини. Щоправда, епоха безбожності настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг, отже, цілком добре вступити на теологію. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшім значенні слова. А хоч би і був толкував мужикам по-свому, що бог – природа, а учив їх при тім любові ближнього, чесноти, правдолюбності, учив правді, був би все більше зробив, як так!

– Мабуть, не міг, вуєчку! – сказала я тихо.

– Бо фантаст! Бо напоївся іншими ідеями!

– Вуйку, його погляди про те все не суть, наскільки я їх пізнала, як ви не раз казали: хоробливі.

– Не хоробливі! То не доказує ще нічого. Але замість того я спитаю тебе, що поможе думання і старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий скільки хоче, але коли він цієї філософії не вміє приноровити до життя, то ця філософія неправедна. Вона навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так, як і він, перенята тим духом “будуччини”: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, ніж сам в силі дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народу поліпшити, усунути хиби суспільності? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачепився він один, заки зайшов він до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такі вони всі, оті модні філософи і реформатори, що не хотять узнавати долі й недолі – і то, що всі однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а мені здається, що й думка більшості.

– Я думаю інакше, вуйку! Мені здається, що обов’язок кожного чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а зате приймати те, що подає здібний ум. Допровадити оту упряму “більшість” до пізнання правди й обов’язків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча і занадто принадна, щоб їм мало що не всі не корилися, хоч душа його – то самолюбство. Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!

– Так Орядин каже?

– Може, і він каже.

– І ти віриш в те?

– Вірю. Так само, як в існування “ідеальних вимог” життя.

Він помовчав хвилину.

– У кождого свої думки, – сказав опісля з притиском. – Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.

Замовк і піднявся з місця.

І я замовкла та поволіклась за ним у хату.

Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О, ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. “Зломився, зломився!” – була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пірнути в бруд і погань?

Лучче вмерти…

* * *

Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Моndscheinsonate Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч перенята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер!

Справді, в мені прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: “Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом”. І я вірю в це. Хто знає, може б, я була в силі подати йому і пістоль, коли б зажадав того від мене?

Але, може, він іншим стане? Ліпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так воно й буде. Час все затре і все буде добре.

Ух! що це за добро, на, котрім лише час затре бруд!

Ні, моє серце відвернулося від його. Брудом своїм завдав мені такого болю, якби вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли не дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!

Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цілком утомлена. Всі мої думки впились у його поступування супроти себе і других, і висновки їх нищать мене. Чому знеславився! ах! і чому упадає тепер передо мною!

Та що! Він бив мене тими своїми вчинками. Це ж кінець нашої історії. Тихий, беззвучний, відчутний кінець.

І чому піддався тій брудній силі, споганив себе безсильністю; чому забув, що я – його царівна?

Якась ненависть прокидається хвилями в мені проти нього… Чи справді проти нього, чи проти немочі? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби він перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звір…

IV

(Геть-геть пізніше).

У нас знов перебуває професор Лорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчі від його нехай не критикують його. Найліпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нім перемогла його гаряча натура.

Завтра Лорден від’їжджає.

Чого він слідить неустанно за мною своїми хитрими блискучими очима? І все “Лореляй” і “Лореляй” прозиває мене, а на самоті, мов на глум, каже мені, що я гарна!

* * *

(Знов пізніше).

Цього вечора прикликала мене тітка до себе. Мала щось сказати. Я пішла.

Вона сиділа коло столу і держала якийсь лист у руці. Видалася мені чомусь прибитою.

– Що вам, тіточко? – спитала я, занепокоєна. – Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вістку від Лени або від братів?

Вона усміхнулася насилу.

– Ні, – відповіла. – Нічого такого нема. Цим разом… то єсть, нині йде про… тебе.

– Про мене?

– Так! Подумай собі лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!

– Зі мною!.. – І усміхнувшись якимсь безвиразним усміхом, дивилась я на неї широко отвертими очима. – Лорден, тіточко?

– Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого іншого? (Посліднє слово вимовила з притиском, і її очі вп’ялися ще гостріше в мене).

Я глянула на неї.

– Про нікого я не думала, а про це вже ніколи.

– Ну, бачиш, не одно діється несподівано. І я цього не надіялася. Ніколи в світі не надіялася цього. Лист прибув ще нині зранку, але я… я… не мала часу з тобою говорити об тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розуміється само собою!

При її послідніх словах обгорнуло мене несказанно гірке чуття, але заразом з тим піднялася вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очі заіскрилися.

– А коли я цього не вчиню?

У тітки очі замиготіли.

– Як?

– Тіточко, я не хочу за його йти!

– Ти не підеш за його?

– Я, тітко, я… я не піду за його!

– І вільно спитати, чому?

– Я не хочу його! Тіточко – я за його? Я не можу!

– Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? – Вона сказала це з холодним усміхом і зовсім спокійно. – Ну, щодо того, то він твоєї любові і не жадний…

– Так?

– Так, моя кохана! Він вправді пише, що бажає для своєї хатини “голубки-господині”, але це, розуміється, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статечний, не буде мріяти вже про любов. Це й не личило би йому. Він подає замість любові щось ліпше і щось таке, що може дівоче серце наповнити дійсною вдячністю. Він подає бідній сироті хліба, гарне становисько, поважання і значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дім? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при твоїй зарозумілості і надіюся, то я тобі сама скажу.

– Лишіть, тіточко, не кажіть! Я сама знаю. Я – то величезний нуль, котрий, крім кількох срібних ложечок, не внесе йому нічого більше в дім. Але я вам щось іншого скажу, тітко. Я не каліка, щоби без любові приймати дарунки ласки. Тому нехай він обглянеться завчасу за іншою голубкою. Він мені не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!

– Так? Навіть і не поважаєш? – почувся нараз голос вуйка десь за моїми плечима, і він з’явився в цій хвилі в кімнаті. – Ти думаєш, що коли чоловік не цілком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дівчини, як комедіант, так його через те годі вже й поважати, і через те він не здатний на мужа? А на мою думку, то саме він, Лорден, відповідний для тебе муж. Він чоловік немолодий… з дозрілими пересвідченнями, з досвідом, розважний… може, йому вдалося б твій звихнений ум повести на рівну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жінку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося!

– Впрочім, – перебила тітка скоро, – впрочім, на кого ти думаєш ждати? Я не відповіла зараз.

– На кого іншого або й на нікого! – відповіла я опісля.

– Знамените! – кликнув вуйко і почав зворушений ходити по світлиці.

– Я рада би знати, хто той інший? – обізвалася знов тітка. – Коли б лише хутко з’явився! Твій час дорогий, Наталко, і може, на мою думку, лиш тепер хосен принести. Послідній рік лишив на тобі якісь сліди; ти – даруй вже за мою одвертість – схудла й споганіла!

Я усміхнулася і відвернулася до вікна, що було відчинене.

Надворі стояла тепла осінь.

На небі блистіли незлічимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Мені здавалося, що спокій, який розлягся в природі, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилі сильно зворушену душу.

– Хочеш, може, з зірок вичитати, коли з’явиться той інший? – почала тітка наново, коли я на її питання не давала ніякої відповіді. В ту саму хвилю станув і вуйко коло мене, і його рука поклалася важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тій хвилі видалось воно мені подібним до тітчиного, холодним і кам’яним.

– Ожиданий інший, – говорив з притиском і глумом, – не з’явиться. В посліднім часі писали за ним з дому кілька разів, але не одержали ніякої відповіді. Ніхто не знає, де він обертається. Вибий собі, проте, з голови ті мрії, котрі, як я переконуюся, викохала ти надармо!

– Чому ви мені оце кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсім, або я вас не розумію.

– А я гадаю, що ти мене розумієш! – відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.

– Що такого, Мілечку? Що це знов за нові афронти? – загомоніла тітка, водячи допитливо очима від його до мене. Вуйко не відповідав нічого, а замість того почав ходити по світлиці, що у його бувало все ознакою зворушення або гніву.

– Відай, не дочекаюся відповіді від нікого, – говорила тітка, – хоч і маю право домагатися її. Наталко, – накинулась на мене, – зараз мені оправдайся!

– Що ж мені казати? – відповіла я, усміхаючись. – Хіба, може, те, що вуйко помиляється у своїх здогадках, котрі я, впрочім, зачинаю розуміти. Я не жду, вуйку, на Орядина! – додала сухо.

Вуйко видивився на мене.

– Помиляюся? – кликнув. – Помиляюся? Так тобі цей пройдисвіт не завернув голови? Чому ж ти освідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш прийняти? Надієшся, певно, що він ще поверне і поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами існує якась однаковість і – симпатія? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така смішна думка і в голову не прийшла, бо ні він не має нічого, ні ти не маєш, однак мені накинулась вона в посліднім часі сама насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч ні разу не промовила й слова. О! – кликнув огірчений. – Коли б твій батечко-філософ міг тепер твоє поведення бачити, тішився б!

– Тішився би, вуйку, справді, якби заглянув у глибінь моїх думок, – відповіла я гордо. – Ми з Орядином – не криюся з тим – розуміли глибоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак щодо любові, вуйку, то (тут усміхнулася я мимоволі гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, ні, ні! Лише тому, що в моїм серці живе для його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, – говорила я дальше вже тремтячим голосом, – зломлюся або стануся для його і для себе важким горем, але я не зігнуся ніколи, вуйку, ніколи!

– Ну-ну! Це гарні слова, чисто панянські, дівочі! – обізвалася тітка. – Нема що казати. Впрочім, нічого тобі не поможе. Твої приватні чуття і думки не повинні в тій справі відогравати великої ролі, бо вони псують твою будучність; богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродії, заступники безталанних родичів твоїх, ми, кормильці твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партії, як Лорден, валяються по дорозі? Ой, ні, ні! Ти мусиш за його вийти! Для тебе нема луччої забезпеки на будучність, як та, а навіть і надії на іншу нема. Наш дім не порожній, Лена і Катя також живуть, а хлопців треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людей і будуть мати свій кусник хліба. Схаменись, кажу послідній раз по-доброму! Хіба ти задумуєш і дальше наш гірко зароблений хліб їсти, кров нашу ссати?

– Ой тітко! – зойкнула я. – Бійтеся бога!

– Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, і з тим стану хоч би і до сповіді. Лучче ти бійся бога! Це в тебе нема сумління й уваги. Але я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрій відмовиш Лорденові, стане мій дім для тебе зачинений. Шукай собі тоді іншої стріхи і іншої рідні. Шукай тоді собі свого реформатора!

Я відвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала дальше:

– Треба мати щастя! Друга радувалася б на цілий світ, що її спасає чоловік з таким становищем від голоду і холоду, а тут вона… – і урвала. – Впрочім, добре йому так! – додала з якоюсь злобною утіхою. – Коли вже не знав іншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнішого чоловіка, а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же радується тепер гарною Лореляй!

З сильно стуленими устами і болісно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вікна, дивилася в ніч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевільні, поплутані, сполохані думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дармо! Вони не приводили ніякої полегші, ніякого рятунку, ніякої помочі! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрібна.

– Гляди лише туди, гляди! – (слова її падали мов удари на мене). – Може, він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земських мук!

– Коби виринув! – вмішався вуйко. – Але тої хвилі не діждеться, мабуть, ніхто. Бог знає, в якім закутку світу волочиться він і чи поверне ще назад сюди!

– І чого б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотілося його? – питала тітка сердито.

– Захотілося! Кому би його захотілося, Павлинко? Маєвському? Той не тужив за ним ніколи. За ним питають із суду. Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотів його взяти за свого, помер і лишив йому цілий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляці маєток!

– Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мілечку? Чи то правда?

– Свята правда, Павлинко!

– І я ж не кажу завсігди, що треба мати щастя! – застогнала вона. – Але ж і вибрав собі наслідника, нема що казати. За одну ніч прогайнує довголітню працю. І кажеш, Мілечку, цілий маєток?

– Цілий, Павлинко. Він не мав ні жінки, ні дітей!

– І багато ж його там?

– Не знаю. Мабуть, звичайний собі маєточок селянина-газди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у його ввесь свій гріш.

– Щоб опісля розійшовся за одну ніч! – докінчила тітка злобно.

– А що ж. Воно завсігди так буває. Одні суть бджолами, а другі трутнями.

– Нема правди на світі, Мілечку!

– Нема! І я так скажу! Я працюю ціле життя, гарую як чорний віл, ані не граю, ані не п’ю, а все я жебрак! А другий і не робить і не дбає, а йому дістанеться ні сяк, ні так – ет! “правда”!..

– А що Маєвський на те, Мілечку?

– Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, якби любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час “відпічнути”. Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від його спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер!

– Ну! А я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!

– Га! З капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!

– Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!

– Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка – все ж він вуйко! – віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен за гроші продати, а не то кусник землі, не здобутий власною працею!

“Не прогайнує! Не програє!” – відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвався мені на уста, щоби станути в обороні того, що був в тій хвилі далеко і не міг сам боронитися; однак цей голос застряг мені в горлі, і я усміхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звідки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дійсно знала його добре? Тепер лежать між нами два роки і те, що його побідило, а мені болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозріліша стала. Отже, що нас в’яже? Ота одна тодішня хвилина, “любов” ота? Ні! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долі – а я… ха-ха-ха! царівна для себе!

Мені осталося з собою закінчити.

І я знов пірнула думками бог зна куди.

Тітка якби угадала мої думки. Звернувшись по короткій глибокій задумі до мене, промовила сухо:

– Ми віддалились трохи від властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закінчити, і що не будеш нас тут до півночі держати. Нині мусить зробитися всьому кінець, а який кінець, знаєш!

Мене обгорнула шалена розпука, і я приступила до неї.

– Даруйте мені лише цю одну ніч! – вирвалось, мов зойк, з моєї груді.

– До чого? Аби комедію продовжити? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!

– Даруйте!

Її очі спинилися лячно на мені, і вона відступилася від мене.

– Про мене! – сказала опісля. – Іди, однак будь хоч цей однісінький раз, хоч на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчанню) як собі хочеш!

* * *

Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.

Я мучилася.

По великій віконній шибі билася кутиками якась велика муха, бриніла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче і нижче, опісля знов болючо.

Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає… Вони хвилину поборються… Вона в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров…

Це знала я вже наперед;

І знов стала я про себе думати. Чому звернулися мої думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших літ. Я думала про померших родичів, про бабуню і про те, що вона мені завсігди об них оповідала. Приміром, як не раз радилися над моєю долею. Я була в них лише одна-однісінька, і тому мало все добро світу мені припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася…

Та ба! Настав такий час, що все розпалося…

Обернувшись бистрим рухом до стіни, склонила я голову глибше к грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стіни. Скоро спливали великі гарячі сльози по лиці.

І дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилі, в котрих молодий ум побивався голодний, висліджуючи власною слабою силою безпідставні упередження, нівечив їх і рвався до правди. А далі, далі доля усміхнулася до мене…

– Будучність наша, – казав він тоді певним, гордим голосом, – і ти побачиш. – А я, упоєна любов’ю, котрої не зазнавала від нікого, повірила. Однак у чім наша будучність? В мене нема її в нічім, хіба, може, в його є вона; А тепер я і “бачу”. Бачу, що любов не завсігди буває тією могучою силою, об котрій говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навіть талісманом проти брудних пристрастей і спокус. Чому не обізвався ані одним словом, чому не признався хоч і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув…

Я і він. Обоє ми станули вже при цілі; добились уже будучності. Йому остається лише “прийти”, як обіцяв… І, плачучи, розсміялася я з такої будучності. Він спіткнувся нікчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала його сила? Вона не могла вже тоді в нім бути. А я що таке? Що мучить мене вдень і вночі, чого ще мені забагається?

І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, – .бог знає за чим…

Муха все ще бриніла. Срібне світло місяця ллялося вікном у кімнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дідик в пантофельках, щоб нікого не збудити своїм ходом.

Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улію, і я піддалася цілком їх потузі.

Що мені нині ввечір говорила тітка, і що я їй відповів дала? “Коли Лорденові відмовиш, – говорила, – тоді шукай собі іншої стріхи, шукай реформатора!”

Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, його чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила губи. В горлі давила, як і перше, мішанина шаленого сміху і плачу. Лучче вмерти!

І відтак станув і він передо мною. “Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще одну хвилину, я люблю тебе!”

Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так і ті спогади завзялися на мене.

– Вмерти мені? Вмерти? – шептали скоро уста, і судорожно зарилися пальці в волосся. – Я не хочу вмирати! – сказала сама аж уголос.

І знов минали хвилина за хвилиною.

– На іншого або на жодного буду ждати! – відповіла я тітці. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим “іншим” не був хто інший, лише Орядин, а Орядин – ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурстві, котрим хотіла спастися; яка дурниця вийшла! Мені ні на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противиться, збожеволієш… Нехай собі! На те хліб є. Хліб не один раз показався найпевнішим ліком на упрямість і любовні химери. Хіба би, може, ще завтра… о “завтра”! Ха-ха-ха! Завтра!

Я втиснула лице в долоні і – думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо…

Вона все бринить жалісно, тонесенько… здається, безконечно. Бореться ще? Чи вже конає?..

І чому я це без потреби обминаю? Адже і відчуваю я і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь “щось” і сміється нишком злобною веселістю. Це “щось” знає, що я завтра стану перед тіткою і мої уста, не затремтівши ані раз, вимовлять “піду”. І я піду!

* * *

Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже і в мені повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаюся? Якій силі улягаю я?

Мені не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навіть об тім твердо переконана. Думала навіть, що я ліпша від других, що стою вище (о смійтеся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би ніколи супроти “власних переконань”, що вмерла би скорше… а тепер, коли настала хвиля показатися такою… тепер… ні! я не знаю, що тепер!

Друга пішла би, може, де в “світ”. Я ні! Чого мені в світ іти? Чи там ліпше? Всюди однаково, а я була би й деінде також однакова, значить: безсильна.

Ні, я вже “піду”. Таки піду! Знаю вже напевно, що так зроблю. І ще раз, упосліднє кажу собі, нікчемній, підлій, що… піду!..

Як думала, так і сталося.

Вранці поволіклася до тітки і заявила, що піду. Обоє, т. є. тітка і вуйко, аж засяяли з радості.

– І не надіявся від тебе чого іншого, Наталочко, – мовив вуйко, потираючи з задоволення руки. – Знав я таки добре, що ти собі розумниця, що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!

Я не відповідала нічого, хотіла якнайборше знов віддалитися. Мене боліли очі, і я була обезсилена до крайності. Тітка придержала мене ласкаво і навіть, вперше в житті, поцілувала. Ненависне “рудаве” волосся діждалося, що рука її не цуралася його погладити.

– Ти, звісно, не можеш ще оцінити свого щастя, – поясняла вона мені, коли її погляд відкрив щось-то на моїм лиці. – Застановись лише над тим, що ти увійдеш у зовсім уряджений дім, в котрім не буде, певно, бракувати ані одного цвяшка, ані найдрібнішої речі, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою – як то він з німецька каже – “Лореляй” задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше, як перших. Лорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женився, може, задля маєтку, однак за тобою, оскільки я це замітила, він формально побивається. У старшого чоловіка це не маловажна річ. Тобі буде добре у його.

Мене обгорнуло погане, гидке чувство, і я відвернулася від неї. Вона цього не замітила. Махаючи в одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше:

– Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло – чую, що дуже мізерне – то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку з собою до гробуї

– Ох, тіточко, не говоріть таке! – просила я її, а вона розсміялася весело.

– Годі ж бо, годі! – успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. – Того нема ще чого лякатися! Тому він ще не потребує вмирати, що говориться об можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очей, коли подумала об тім, а з тим і об усім! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кождій хвилі життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, напр., ти над тим певно ані хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш і для нас неабиякою підпорою. Лена і Катя будуть могти не раз і не два у тебе побувати, тобі ж вони сестри, а Лорден також обох сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячності винна. Ми тобі ніколи кусника хліба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог наділив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі живуть, і чи трапиться другій так скоро, ні з цього ні з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увійти в зовсім уряджений дім?

Вона ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очі в срібну ложечку, слухала й не слухала. Опісля вчепилися мене слова: “зовсім уряджений дім, зовсім уряджений дім” і дзвеніли мені довго-довго в ушах…

* * *

Отже, я вже у цілі. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика мається все втихомирити, все забути і поховати. Замість того присягну моєму мужеві вічну любов, вірність і послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове – зовсім не потрібно. Минувшість поховаю.

Ці слова пишу без гніву і не в розпуці. Я спокійна. Неначеб навіки позбулася всього несупокою…

* * *

(Пізніше).

Я не знаю, але я або підла, або трус! Я боюся голоду або смерті, а моральної смерті я не боюся! Чи це так має бути? Що я “спокійна”, я писала колись тут. Ха-ха-ха! Така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тіло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Це сама найліпша назва для таких, що так поступають, як я.

* * *

При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути “чоловіком”. А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний їдовитими словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди…

Хвилями я не вірю у велич чоловіка. Він занадто дрібний зі своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душі не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убійчою силою для других?

Нікчемна, нужденна, малодушна істота – оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як – Орядин?

* * *

Вмерти – значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!

* * *

Дома кажуть, що я стала, як змія.

– Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? – питає тітка. – Ходиш, якби тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісне. Ой, не гріши, небого, не гріши, не гріши!

“Як змія!”

Угадали. Я в’юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені. Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер…

* * *

Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе, і стану в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?

* * *

Гу! як це погано приймати від долі милостиню, як обезславляючо!

* * *

Хто перший придумав поняття “щастя”? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в “полудню” людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же – чи вона йде правою дорогою до його?..

V

Тиха, ясна зимова ніч.

Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.

Всі сплять.

У моїй світлиці горить світло. Пишу.

Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили. – Я пробував всього, – оповідав він, – до minimum, щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. – Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом. “Не сміли”, – казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у його жадати оправдання.

Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужним, коли йому наслідничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.

В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отомані, положивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що-небудь.

Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась йому так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався. “Також не сміли”, – мовила Зоня…

У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею “буча”. Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кождою своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимоволі перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.

– Хто, хто виходить за Лордена? – спитав.

– Наталка!

– Наталка? – А по малій задумі додав: – Ага, вона! Верковичівна!

– Вона. Адже ти її знаєш? – закинула Зоня.

– Знаю, знаю! – відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: – Отже, вона виходить за його! Ну-ну!

– І що ж на тім дивного, Василю?

– О, дивного властиво нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших ліпших, як їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…

– Вона не конче хотіла за його йти.

– Але таки виходить.

– Так за кого ж було їй іти?

Він не відповідав зараз.

– Вже за кого-небудь іншого, лише не за його.

– Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.

Він спаленів.

– І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?

– Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли, б її. Прочі ж – то голодники, Василю!

– Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.

– Бог з тобою, Василю! – боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. – Ти прецінь не сватав її ніколи!

Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав: .

– Яка вона?

– Хто такий?

– Ну, адже вона, вона!

– Ага, Наталка! Та як то, Василю, “яка вона”?

– Чи щаслива? І чи любить його також “страшно”? – І розсміявся чогось…

– Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.

– А яка була перше? – І його очі спинилися вижидаючо на Зониних устах.

– А яка ж би? Вона поводилася завсігди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї якби забули усміхатися, стала от, напр., раrdon, як ти.

– А про те все рішилася за нього вийти! – повторив знов. – Шкода її!

Зоня усміхнулася жартівливо.

– Так бери ти її, коли тобі її так жаль! – промовила. – Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!

Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в його. – Не глузуй собі з мене! – казав; – Знай, я тепер не до жартів настроєний!

– Так я настрою тебе до них!

– Пильнуй себе. Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!

Зоня спалахнула.

– То ми тому винні? – накинулася. – Ох! Це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?

– Не ваші гроші пропускав я!

– Ні, але чужі!

Він став білий, мов сніг, і зблизився до неї.

– Ти відки це знаєш? – спитав, а очі в його так і горіли.

– Знаю!

– Хто тобі казав?

– Той, хто знав.

Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло його стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, що розтріскалася на дрібні кусні.

– Так! – сказав опісля не своїм голосом.

– Ти! – зверещала Зоня і запінилась собі.

– Цього я тобі ніколи не забуду! – сказав він.

– О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов і мститися.

– Ти не маєш наглядати моїх учинків.

– Наглядати ні, але свої думки про тебе вільно мені мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енергічного поведення, а по-друге, ти забрукався морально, і тому не поважаю тебе так, як давніше.

Він розсміявся вимушеним сміхом, а опісля сказав:

– Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували ніколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я, на вашу думку, “забрукався”. Та пождіть, колись поклонитесь ще мені, але тоді я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!

Зоня тремтіла від зворушення.

– Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?

– Трійла подавав.

– Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснішого чоловіка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобі цієї обиди не забуду.

– То не дразни мене! – говорив погаслим голосом. – Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене!

– То гамуйся; на те дав бог розум.

– В мене нема бабського сумління… – І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.

– Видиш, який став? – говорила Зони. – Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер… – І не докінчила, скрививши уста згірдно…

Отже, на його думку, я не мушу заміж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.

Нехай і так! Може, правда і по його стороні. Але чим стоїть він вище від мене, якою силою? “Безоглядністю”, як сказала ще Зоня, чи своїм “сильним сумлінням”?.. Впрочім, мені тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любилися!

* * *

Насильно випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотіла я подибатися. Вкінці пішла, з гордим – сама не знаю від чого – усміхом на устах. Тільки вступила в хатні сіни, як серце в мене нараз затовклося сильніше, і я на цілім тілі задрижала, якби перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собі неустанно, що він не обходить мене нічого, що не люблю його вже. І дійсно, вже як я в посліднім часі думала і відчувала, то чувство і любов не находили в моїм серці місця; я не любила ані його, ані нікого другого.

Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.

– Де Василь, Зоню? – спитала панна Марія.

– Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.

– Що це він пише та пише?

– Не знаєте, що? Він переводить щось, як казав, із скуки.

– Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.

Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився, на перший позір, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним вимушеним сміхом. Опісля заняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.

При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною “пихи” між бровами, видалося мені в цій хвилі наче мармурове, уста упрямо стулені. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно, і що було би смішно натякати на якісь зв’язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його “сильного, невразливого” сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху сили і рішучості. Я чулася просто “гнучкою” перед ним.

Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.

– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.

– Ні, я здорова.

– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсігди мізерно! – Вона глянула, напівусміхаючись, напівдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.

– Чому ти свого перстеня не носиш? – говорила далі – Пожди-но, скажу я це професорові.

– Завеликий, могла би загубити.

– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?

Я мимоволі глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:

– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!

– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі романа, що ти його переводиш, не побралися, і слово “розлука” дразнить тебе?

– Це не роман, що я переводжу.

– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?

– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз “Attalea princeps”.

– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.

– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп’ялилися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним посміхом.

– Гарна! – відповіла я.

– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?

– Тим, що осталася своїм намірам вірна!

– Дійсно, не боялася нічого…

– Ні, і смерті не боялася!

Він покраснів ледве замітно.

– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.

– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.

– Що? – спитав. – То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.

– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.

– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.

– Так. Та чи це таке важне?

– На мою думку, важне.

– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?

Я вдивилася в його широко створеними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.

– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних, і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!

Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.

Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.

– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.

– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.

– Вліті відай ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.

– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.

– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.

– Може…

– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.

Я не відповідала, чула лише, як поблідла.

– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив’язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?

– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.

– Як постараєтесь о сигаретку…

Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.

– А то куди? – обізвалися обидві жінки.

– Додому вже!

– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана “Аufschwung” . Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.

Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.

– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у його ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.

– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

– Вона така добра.

– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.

– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи; хвилями бував попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінився: але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без “пімсти” не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у його все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.

Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.

Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. “От, яка стріча наша!” – думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.

– А я й не гратулював вам ще досі ваших заручин! – обізвався врешті поважно. – Але вам і так, певно, небагато на тім залежить…

– Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.

– І від мене?

– І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.

– Так ви хочете зміни? В чім же, напр.? – І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.

Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

– Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.

– Хіба ж так не є?

– Бачите, що ні.

– Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?

– Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!

– Ага, ви боїтеся того співчуття!

– Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!

Він усміхнувся весело.

– Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.

– Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом “любові ближнього”?

Він засміявся, а я з ним, однак насилу.

– Так ви волите боротьбу і само терпіння?

– В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на його повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!

– Так боріться!

– Задумую.

– Тепер сама найліпша пора.

– Ви іронізуєте.

– Я? О, зовсім ні; і я боровся!

– Як боролися?

– А так, щоб добитися до цілі.

– І що ж?

– Утомився.

– Втомилися, і чи назавсігди?

Він здвигнув плечима.

– Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, – сказала я, – тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!

– Так придумайте собі яку-небудь.

– Чи це можна?

– Можна.

– Що ж ви придумали би на моїм місці?

– Я придумав би перше… і то найперше розручитися.

– О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! – відповіла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тліла на дні її й існувала більше як чуття, ніж як сформульовані зариси яких-небудь думок!

– Виддте? Ви вже аж налякалися! – сказав він з легким відтінком глуму в голосі. – А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не… незадоволені…

– З того… розумієте мене?.. з того нема в мене виходу! – відповіла я тихо. – Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!

Він знов здвигнув плечима.

– Далі я не знаю. Хіба казав би ще “бути щасливим”, але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!

– Що я боюся нарушити! – прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу… – А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?

– Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!

– Так, ми люди! – сказала я і хотіла додати: “А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!”, але не сказала цих слів, задавила їх.

Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім – пощо? Щоби пожалів? Ні! І я відвернулася гордо від його…

В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла “огневу пробу”, котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.

Він і собі вийшов з кімнати.

Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір’ї стрінула його знову; чекав на мене.

– Хочу провести вас додому, – сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, – щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. А рrороs того, – додав опісля побіжно, – чи ви дійсно хочете за його йти?

– Не “хочу”, тільки мушу.

– І що ж це значить: “мушу”?

Я відповіла йому щось про “обставини, зависимість, сирітство” і т. п.

– Е, що там! – відповів. – Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так… що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! – І засміявся до власних слів.

В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудноболючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від його.

– Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би їй не раз в пригоді, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услів’ями ждати на щось “добре” в жоден спосіб не можу. Я вже таки піду за його!

Він знов розсміявся.

– Так, – говорив, – піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.

Я усміхнулася іронічно.

– Думаєте, що справді так, пане Орядин?

– Вірю в свої слова, панно Верковичівна!

– А що ви зробили би на моїм місці?

– Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?

– Ні! І мови об тім нема!

– Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають “консеквенцією”, багато “характеру”, а замало…

– Розуму? – докінчила я.

– Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перенятих часах!

– Так що ж мені робити?

– Не слухати завсігди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!

– А коли годі?

– То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня власть роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть “панами” в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.

Я усміхнулася.

– Це гарна перспектива!

– Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!

– Ви не опирались би їм?

– Я опирався їм. Значить, хотів жити після свого ума. Ставив, напр., мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що дістав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об’яв у мене. Чи карою божою, чи пальцем божим, чи квінт-есенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти “в божий дім”? На кождий випадок “визирало” щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій страсті. Ух! аж мені самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобалося, обридло мені те все, і я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютості на себе самого. Якого біса підчинявся я тому лиху? Дав заволодіти собою аж до гидкості? Ніхто в світі не приневолив би мене тепер і доторкнутися хоч однієї карти! Розпрощався з ними вже назавсігди!

– Це дуже гарно, Орядин.

– Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно “не гарне”, а тому, що обридло мені.

– Так ви можете панувати над собою!

– Чому ні?

– А гидким обставинам ви опирались би?

– Ах, що там “обставини”! Я, сам-один? Це ж крапля в морі.

– А коли б таких більше, як ви? Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.

– Чи ви носитеся з думкою “будувати щось”? – спитав.

Мені стало і стидно і жалко моїх слів.

– Ні, – відповіла я сухо.

– Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір’я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.

– Моє довір’я до людей захиталося і без того сильно, – відповіла я, – і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить, обов’язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!

– Отже, зрікаєтеся щастя?

– Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?

– Ах, ви не хочете мене розуміти!

– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, напр., ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.

– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро, майже з переляком.

– О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.

– Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. – Опісля додав: – Не писав, бо був завсігди дуже занятий, мав стільки грубих клопотів, і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до “соціалістів” на службу. – Тут і розсміявся. – Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дістався мені у сам відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоб повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!

– Не велика шкода!

– Ну, шкода, шкода! – повторював нетерпеливо. – Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!

Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…

ДЛЯ ПРОДОВЖЕННЯ ЗАВАНТАЖТЕ ФАЙЛ



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Зустрич з другом предуманий твір.
Ви зараз читаєте: Ольга Кобилянська – Царiвна