Основні літературно-стилістичні напрями, течії

Монументалізм – напрям в оригінальній літературі Київської Русі XI ст. (поряд з перекладною літературою). Прикладом творів цього стилю є “Повість минулих літ”.

Визначальні риси монументалізму:

відносно проста композиція творів. Характерна риса – думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору або принаймні кожного окремого розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від
неї. Отже, інша властивість, яка випливає звідси, – часта неясність композиції творів; синтаксична простота: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть повторюючи попереднє; постійне використання сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або розділі, або в різних розділах твору; використання невеликої кількості стилістичних прикрас; ідеологія “великодержавства”, уявлення про династичну та державну єдність “Русі”; “християнський оптимізм”, радість із того, що Русь “в останню годину”, “одинадцяту годину” ще покликана
Богом до християнської єдності.

Орнаменталізм – напрям, що прийшов на зміну монументалізму (XII-XIII ст.). Зразком цього напряму є героїчна поема “Слово про похід Ігорів”.

Визначальні риси орнаменталізму:

мозаїчність композиції та багатотематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи; погляд на світ як на систему символів, тобто художня настанова, за якою довколишня дійсність є знаком чогось іншого, вищого, духовного; багата тропіка: порівняння стають поширенішими й набувають символічного забарвлення (битва – бенкет або весілля; весна – символ воскресіння тощо), типовими стають гіперболи, з’являються фольклорні постійні епітети; складна, заплутана синтаксична побудова тексту; утвердження культу аскетизму; на зміну християнському оптимізмові монументалістської епохи приходить песимізм.

Бароко (ХУІІ-ХУІІІ ст.) – напрям у мистецтві та літературі, який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.

Визначальні риси бароко:

посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; трагічна напруженість і трагічне світосприймання; настрої песимізму, скепсису, розчарування.

Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригіна – льніших творів українського бароко виділяють “віршові іграшки”: акровірш (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що розміщені посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), “раки літеральні” І. Величковського – вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.

Класицизм (XVIII – початок XIX ст.) – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з’явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.

Визначальні риси класицизму:

раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії – це закон “трьох єдностей” (дії, часу й місця); обов’язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов’язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); до мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на “серйозні”, “високі” (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та “низькі”, “розважальні” (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури – виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку мусить давати мистецтво. Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки “низькі” жанри – травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов’янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму – І. Котляревський, Г. Квітка-Осно – в’яненко, П. Гулак-Артемовський та ін.

Сентименталізм (др. пол. XVIII – поч. XIX ст.) – напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1768 р.). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на “високі” і “низькі”, усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

Визначальні риси сентименталізму:

відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення; позитивні герої – представники середніх і нижчих верств суспільства; вільна побудова твору; підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; мальовничі сільські пейзажі; розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу; інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського (“Наталка Полтавка”) і Г. Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов”).

Романтизм (кін. XVIII – поч. XIX ст.) – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов’язаний з докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; вільна побудова творів; апологія (захист) особистості; неприйняття буденності й звеличення “життя духу” (найвищими його виявами були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); культ почуттів; ліричні та ліро-епічні форми; захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана “романтична іронія”. Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Ми – тець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, “романтизує” її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці “два світи” далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю.

Український романтизм охоплює період 20-60-х років XIX ст. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов’язане з публікацією в 1827-1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського (“Рибалка”), з появою “Малоросійських пісень” М. Максимовича в 1827 р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х рр. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький (“Руська трійця”), М. Устияно – вич; у Києві – кирило-мефодіївці (М. Костомаров (який переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш).

Реалізм (друга половина XIX ст.) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х рр. XIX ст., набуває розвитку у Франції, а згодом – в інших європейських літературах.

На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-чуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.

Визначальні риси реалізму:

раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Серед українських реалістів – Марко Вовчок (М. Вілінська), І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), І. Франко.

Модернізм (кінець ХІХ-ХХ ст.) – загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (ту, що лежить поза межами свідомості й пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Визначальні риси модернізму:

новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи цілком не поривають з літературною традицією); у творах утверджується перевага форми над змістом; заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поряд з логічним шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на “Я” автора, героя, читача; психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського “Я”; широке використання таких художніх прийомів, як “потік свідомості” та монтаж (прийшов у літературу з кіномистецтва); використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших – імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, “театр абсурду”, дадаїзм, “новий роман” тощо.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником, в Україні був декаданс.

Імпресіонізм – течія модернізму, художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне “Враження. Схід сонця” (“Impression. Soleil levant”, 1873 р.). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважають братів Гонкурів.

Визначальні риси імпресіонізму:

зображується не сам предмет, а враження від нього (“Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”, – проголошували Едмонд і Жуль Гонкури). Імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності; часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме “пасивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини (І. Семанюка), частково О. Кобилянської, а також Миколи Хвильового (Фітільова), Є. Плу – жника та ін.

Символізм – одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х рр. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Теоретиком символізму вважається ПІ. Бодлер. Він висунув теорію “системи відповідностей”, за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв’язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця – побачити ці зв’язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880-1890-х рр. у Франції з’являється ряд послідовників Бодлера – символістів. Найталановитіші його продовжувачі – П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме.

Визначальні риси символізму:

войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі; підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістсь – ких виявів тощо; спроби вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріальності буття, зазирнути до “світу в собі”.

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, Олексу Слісаренка (Снісаря), Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана та інших. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом. Майже неможливо визначити, який із двох стилів домінує у певному творі.

Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою “новоромантизмом”. Зі “старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового.

Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Визначальні риси неоромантизму:

неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться – часом попри безнадійну ситуацію – зі злом, зашкарублістю, повсякденною сірістю; герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями “Людина”, “Царівна”. У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь (Кандиба), М. Вороний та інші.

Експресіонізм – напрям, назва якого походить від французького expression (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.).

Визначальні риси експресіонізму:

зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом і таких непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохопний пафос; суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Турянський повістю “Поза межами болю”. У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша (“97”), частково – М. Бажана (збірка “17-й патруль”), а особливо проза Миколи Хвильового (Фі – тільова), Івана Дніпровського (Шевченка), Ю. Липи, Т. Осьмачки.

Футуризм – авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини означає “майбутнє”. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям уперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму.

Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив з усією культурною традицією: “Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости”. Декларації українських футуристів були близькі до цього: “Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації… Ліквідація мистецтва є наше мистецтво… Мистецтво є пережиток минулого… Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво – “мистецтво комуністичного суспільства”!..”

Визначальні риси футуризму:

заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей); прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста); переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії – руйнування загальноприйнятої мови, використання “слів на свободі”.

Ознаки футуризму спостерігаємо у творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Гео Шкурупія.

Неореалізм – стильова течія в українській літературі початку XX ст. (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму.

Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу “зображення життя у формах життя”, неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.

Визначальні риси неореалізму:

у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага; неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об’єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Бориса Антоненка-Дави – довича (Давидова), І. Сенченка, В. Домонтовича (Петрова) та інших митців.

Екзистенціалізм – течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930-1940 рр., а найбільшого розвитку досягла в 1950-1960-ті рр.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

чільне місце займають категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому “іншому”, адже всі вони нав’язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовують прийом розповіді від першої особи.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, Івана Багряного (Лозов’ягіна), Т. Осьмачки, Василя Барки (Очерета), В. Шевчука, у поезії представників “нью-йоркської групи”, у ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є доволі примарними, а належність до нього окремих митців – дискусійною.

Неокласицизм – умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі ХІХ-ХХ ст., що брали за основу “класичну норму”, яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі зразки мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.

Серед літераторів, у яких спостерігаються неокласичні тенденції, – Р.-М. Рільке, О. Манде – льштам. До українських “неокласиків” зараховують Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару (Драя), Павла Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), Максима Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (Петрова), Михайла Могилянського, Андрія Ніковського, Бориса Тена (М. Хомичевського), Григорія Кочура та ін.

Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити
світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з “чистим” матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправ – жності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі наявний образ оповідача; іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів – романи У. Еко “Ім’я троянди” (1980 р.), П. Зюскінда “Запахи” (1985 р.), Д. Апдайка “Версія Роджерса” (1985 р.).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється у творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Процюка, О. Забужко та інших.