Основні мотиви лірики А. Ахматової
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебниках дети.
А. Ахматова
Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила довге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літератури і досягнення своєї епохи, що прстала на перетині двох століть. Тому поете са увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх попередникі н, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється
“Есть три эпохи у воспоминаний”,- сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.
Перший – юний, початковий позначився “Вечором”, “Чітками”, “Білою зграєю” – творами, такими близькими до надбань поетичної класики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого “срібного віку”. У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед великих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб,
Лірика Ахматової цього періоду – це лірика кохання. Але тема кохання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена, вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і покірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єдиний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,-
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(“Эта встреча никем не воспета… “)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періоду – устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світової війни став вірш “Утіха”.
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной
Польше Не найдешь могилы его…
Її основні поетичні відчуття тих років – відчуття суспільної нестабільності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ахматової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорстоке самокатування – до думки про моральні обов’язки митця перед суспільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены – и это знаем сами –
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(“Нам свежесть слов и чувства простоту… “)
Вірш “Мне голос был. Он звал утешно… ” – один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозвучав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш “Все расхищено, предано, продано… “). У віршах збірок “Подорожник” і “Алло Дотіпі” так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: пошуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової трагедії – світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих потрясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Тут відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилився у викриття двох великих трагедій – Другої світової війни і війни злочинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под зашитой чуждых крыл –
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(“Так не зря мы вместе бедовали… “)
Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки проходив на підгрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням “Сафо XX століття”, Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
Поезія Ахматової – невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Іще горять в душі бажання.