Остап Вишня Максим Рильський

Максим Рильський
ОСТАП ВИШНЯ
Найхарактернішою, може, рисою Остапа Вишні як письменника є те, що він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це – український письменник передовсім, український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливо-ніжній ліриці. Саме оце поєднання видимого світові сміху з незримим світові смутком, таке притаманне народній українській поезії, свідчить, що Остап Вишня справді-таки земляк і духовний родич великого Гоголя, дотепного Котляревського, наївного і милого в тій наївності Квітки, нарешті – Тараса Шевченка, того Шевченка, який зумів так геніально переплести в своїх “Гайдамаках” палючі, вогненні картини народного повстання з одчайдушно-веселими, подекуди й солонуватими піснями Кобзаря Волоха – і закінчити безсмертну свою поему мудрою післямовою, де вимовлена висока мрія, що в майбутньому “житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов’янська земля”.
Я назвав Гоголя, цього великого українця, що на нечувану в світі височінь підніс, поруч ставши з другим велетнем – Пушкіним – найпередовішу в світі російську літературу. Вишня, будучи глибоко національним-українським письменником, чужий, розуміється, усякій національній виключності і обмеженості, він пройшов добру творчу школу у великих російських учителів – того ж таки Гоголя, Салтикова-Щедріна й Чехова. Може, до названих імен варто б ще додати імена Володимира Короленка і Гліба Успенського, з якими ріднить Остапа Вишню багато спільних рис, а в першу чергу – сердечна любов до людини.
Ф. Маківчук в передмові до двотомного зібрання творів Остапа Вишні (Держлітвидав – 1956 р.) розповідає про випадок, коли в одному з колгоспів Вінницької області найтяжчою покарою для ледачого, невмілого і надто прихильного до чарчини голови колгоспу виявилась пропозиція послати матеріали про “подвиги” цього “героя” для фейлетону Остапові Вишні. Відомий і випадок, коли правління якогось колгоспу просило обласне начальство прислати для наведення ладу в господарстві – хорошого агронома, тямущого ветеринара – і Остапа Вишню.
Одна з причин надзвичайної популярності Вишні полягає в тому, що він письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова. Він справді воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить і будує разом з народом. Багато, скажімо, приділив уваги Павло Михайлович Губенко (так насправді зветься письменник) колгоспному життю. Читаючи його речі на колгоспні теми, просто дивуєшся, як тонко він знає це життя. Можна сміливо сказати, що в справах організації праці, агротехніки, тваринництва автор “Усмішок” може посперечатися з найкращими практиками-фахівцями. Але в центрі його творчих інтересів завжди стоїть людина, жива людина, людина соціалістичної дійсності, будівник комунізму.
Письменник чудесно пам’ятає старе село з його забобонами й пересудами, з його дикунською “медициною”, з його темнотою… І висміює це село. Але це не сміх “з панського ганку” (саме поняття такого “ганку” ніяк не в’яжеться з образом Вишні), не сміх згори і збоку, не сміх презирства… Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрасно жадає, щоб і “малою сліду на землі” не залишилось од тих пережитків “доброго старого часу”.
Зовсім уже іншим сміхом, власне, не сміхом, а усмішкою, теплою й лагідною, овіяно такі оповідання Остапа Вишні, як “Діди наші та баби наші”, де малюється старих віком, але молодих серцем людей нового села. І вже, власне, ніякого сміху, а тільки трепетна радість повиває слово Вишні, коли говорить він про своє гостювання у Макара Онісимовича Посмітного. Мені самому довелось побувати в колгоспі, де головує Посмітний, і коли я прочитав фейлетон – чи фейлетон це? – про перебування Вишні в отому колгоспі імені Будьонного, то мене просто вразили та рельєфність і точність, з якими малює автор кремезну фізично й духовно постать керівника знаменитого господарства під Одесою. То-то й є, що не вкладається Остап Вишня в оті визначення: фейлетоніст, гуморист, сатирик. Це письменник у повному й глибокому розумінні цього слова, письменник дуже широкого діапазону.
Автор “Усмішок” – дуже своєрідний художник, його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ наслідувати його. От візьмімо хоч би початок його “Автобіографії”.
“У мене, нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім, років мабуть із десять підряд – мати казали (саме казали. – М. P.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”.
Пристрасний мисливець, палкий поборник охорони природи, Остап Вишня малює свої пейзажі з прекрасним, задушевним ліризмом.
З такою ж любов’ю, як про природу, пише Остап Вишня про культуру. Такі речі його, як нариси про Ганну Іванівну Борисоглібську (“Народна артистка”), про молодого Гната Юру, як “Літературно-мистецькі усмішки” – “Калиновий гай”, “Нащо мені чорні брови”, “Про Сергія Воскрекасенка”, “Про Степана Олійника”, “Про Дмитра Білоуса”, “У курсі дєла”, виявляють в Остапі Вишні не тільки ентузіаста літератури й театру, а й справжнього знавця. Не хочу закінчувати цей абзац фразою, що аж проситься: “Деякі наші літературознавці і мистецтвознавці могли б позаздрити… ” і т. д.
У мене на стіні висить фотографія: Павло Михайлович розказує “на привалі” товаришам по полюванню якусь історію. Історія, очевидно, дуже смішна, бо навіть у строгого Петра Дорошка, що сидить у забоці і обчислює, мабуть, грізні якісь плани проти зайців, з’явилась на устах усмішка. Я радий, що й я є серед слухачів на тій фотографії, як завжди радий бути читачем і відчувати себе сучасником і товаришем по перу нашого Остапа Вишні…
Рильський М. Т. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1980. – С. 327-330

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Остап Вишня Максим Рильський