Павло Мовчан – Бузина

Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах,
І небо березове видко в пташиних накрапах, –
Насіння бісівське кружляє, звістує негоду,
І гай гайвороний аж душу холодить,
І сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза,
Летить, проминаючи чисті берези.
Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною
І знаєш, що з коренем вирвуть весною,
То й никаєш, ходиш, шукаєш місцину,
Аби, учепірившись пучками в глину,
Триматись за землю сипучу бузинно…
Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,
Уже довкруж тебе й повітря прогіркло,
Вуста розімкнув, але клекіт лелечий
Із горла ударив, звістуючи вечір.
Язик западавсь від такої розмови,
І ширивсь зрадливо дух бузиновий.
В свічаді сокири сніги мерехтіли,
І промінь сокирячий висвітив тіло:
О світе, прости мені усі переступи і вподобання…
Чи ж я не по правді вчинив, уподобавши ту деревину?
Бузиновий я, отвірчатий, друноп’яний. Ні соку з мене,
Ані сопілки. Гордують мною, моє ягіддя втоптують в
Землю… з усіх птиць-велемовниць лише горобець-недоріка сідає…
Бузиновий тато, бузинова мати і син бузиновий… Ні
Снігом укутать духу, ані втягнути в себе, хоч кістя
Порожнє. Ані грабильна з мене, ані полінця в грубу.
Лиш від собаки відмахуватись – усього зиску. Заступись
За мене, порятуй коріння. Кров моя чорнилом стала і
Вже давно виписана скрипучими перами по промокачці:
“Та-то… ма-ма… вій-на… ма-ма… ми-є… ми-лом… та-
То… .. о-са… ко-са… сам… “
Прости мені, світе, прости… Бо чадію сам від себе…
Сам у себе вростаю і шукаю спасенного місця, де б і
Сонця удосталь, і тінь не глушила, і сокира не бачила…
Березовий шум, березовий дим, березова радість.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Бузина