Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “

Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі:
Спалахує, горить, підчорнена вогнем,
І лускається скло – хтось голосно регоче,
Упавши, замовка – створіння кам’яне…
І болісно мовчить принишкло, наче пташка,
Цей згусток блазнувань чи отверділий сміх…
Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко,
А вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг…
Мовчить людський словник… мовчать живі і мертві.
Усі віки мовчать, хоч мають що сказать.
Зарубки кам’яні і ризи – не затерті,
Стирається з чола рокована

печать…
В пробоїну скляну зчорнілий промінь хлинув,
Стира з обличчя риси і поклики з очей;
Поволеньки стаєш безликим, наче глина,
Лише жарина крові зсередини пече.
У промені пітьми розгледів врешті сутнє:
Душа у всіх однакова, однаковий скелет,
Безособовий світ імли і всемогутній,
Не відтворить нічим його нічний портрет…
Та зовнішнім ти жив і дбав про нього завше,
Окремішність любив, відмінне пам’ятав.
Хіба ж ти не про це мовчиш, камінний пташе?
Пробивши шибку в ніч, де править темнота.
У промені пітьми всі лихоліття видно:
Густі стовпи пожеж і віхи чумові,
/> В дьогтяних сорочках та невивідних злиднях
Примарний суне люд: чи мертві, чи живі?
Попереду воли, запряжені у гарби,
З полудрабків звисає паліччя рук та ніг,
Тече юрба, неначе стікає чорна фарба
З дороги полотна, що біла, наче сніг…
А ген на торговицю безликі людолови
Женуть юрбу безлику, аж біла сіль курить…
Сириця в’їлась в тіло, та з губ ані півслова,
Історія замовкла, і праведність мовчить…
Ген вояки на друзки розбили фортеп’яно,
І клавіші, мов зуби, утоплені в смолу…
І світлий промінь б’є крізь тіло твоє дране,
Розщеплюючи промінь, що йде з імли в імлу…
Людський словник скупий, зате мовчання щедре:
Завмерли перед злетом холодні камінці,
Розмотується промінь з клубка на кілометри,
Тече пітьма по стеблах, всякає в корінці.
Плоди, налиті часом, всередині чорніють,
Стає нічним вугіллям все сонячне вапно:
Зійшлися на тобі всі промені, Маріє!
Цей – з мого серця – щойно, а чорний вже давно.
Один животворящий, а другий – життєзгубний,
Ти ж лінією блазня розграфлена навпіл,
Розтятий пополам і навіть перстень шлюбний,
Вуста тобі згинають від радощі, то біль.
І одним оком зриш ти в мене, другим – в кого?
В одній долоні пташка, а в другій камінець…
Між нами межовим став аркуш скла тонкого,
А на твоєму серці кривавиться рубець.
Ти голосом своїм познач безлике слово,
І час, що розірвався, хоч зойком сполучи.
Вступає в тіло тінь – нестерпно тихо знову,
І пташка не зліта, і камінець мовчить.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір на тему пейзаш весна худржньому стили.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.