Павло Мовчан – дзеркала

На обрії хмари, мов сходи в безкрає,
І очі по них піднялись у зеніт,
Кого все шукаю, кого видивляю?
І поглядом гострим розколюю лід…
– Ой, тату, – уголос боюся покликать,
Злипаються губи, та й голос тремтить…
Мандрівка далека, і відстань велика,
Вві сні обірвалася сонячна нить…
І збившись з керунку, самітньо блукаю,
Засліплений безліччю білих дзеркал,
І сніг, що запікся в долоні на камінь,
Як в яму жбурляє у небо рука.
І сиплеться скло, і небесні осколки
Прорізали щоки, аж кров виступа,
В легені з повітрям занозяться голки, –
Свічада побиті і пустка сліпа…
І хочу тебе з отих скалок зібрати:
Ось руки, ось губи, долоня, чоло…
Та тільки не можу очей розшукати –
Облізла емаль, залишилося скло…
І раптом з нізвідки з’явилася хата,
Хоч стіни й зі снігу, шибки – крижані:
Ось глиняна миска, і ложка щербата,
Іржавий цвяшок, календар на стіні.
Та пам’ять речей, ой, тату, зрадлива,
Вона забуває поволі й творця,
Я тільки вже й бачу, що тінь полохливу,
Вона мов сидить на краєчку стільця…
А речі ізсохлись, розсохлась підлога,
І блимає дзеркало сліпо з кутка,
А в ньому відбився окраєць порога,
І двері набряклі, і клямка важка…
І видно ще очі, що дивляться пильно
Крізь мене, крізь очі мої вдалечінь,
І видно хмарини, що сунуть повільно,
На люстро бліде накидаючи тінь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Думка гуморески самийленка патріот іван.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – дзеркала