Павло Мовчан – Глибини

Related posts:

1. Павло Мовчан – Слово блаженного Прохора з глибини серця Изсыпану же бывшу попелу, и ту Абие преложися в соль. Києво-Печерський патерик З лободи роблю хліб і лебедником звуся, Обертаю і попіл мирянам на сіль, І до неба мій погляд обернений в скрусі, Покликаю, всевишній, тебе звідусіль: – Ізласкався над нами, убогими духом і тілом: Що та воля, вона неспроможна життя обійнять!.. Плоть стареча зібгалась, […]...
2. Павло Мовчан – З глибини пам’яті Вода з відра виборсується рибою, Лускою босі ноги осрібляються, По стежці зайчик сонячний підстрибує, Сама до себе ненька усміхається… А на повітрі стовп повітря теплого Стоїть велично вже з доби майбутньої, Оздоблений увесь виткими стеблами, Наповнений ущерть водою ртутною. Таке примарне все, й немає певності, Що ця вода з очей колись не витече… Хутро зелене […]...
3. Павло Мовчан – “Рійба комарів в надвечірнім промінні… “ Рійба комарів в надвечірнім промінні Ізнов обіцяла днину погожу, І час мовби був віковічним, незмінним І вимагав хіба що продовжень. Навіть в канаві синя крижина, Пляшка порожня, жовта бляшанка Свідчили вічність життєвого чину, Що не обмежувавсь ніччю та ранком. А по ковбанях вода каламутна Повнилась снігом ніжно-рожевим. Тільки незрима сила присутня Зміни творила повільні квітневі: […]...
4. Павло Мовчан – “В тобі освячений, сполучений любов’ю… “ В тобі освячений, сполучений любов’ю, Та ще продовжений іменням, тихослов’ям… Щока в щоку – глибокі дзеркала, Поміж якими сонечко пала… Не розімкнути волокнистий час, Який помноживсь на любов до нас. І простору пругкому під руками Ставати необхідно тільки нами. Стужавіти йому на жмуток вати, Нам шовк блакитний легко видихати І сповивать, мов кокон, в сповиток […]...
5. Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
6. Павло Мовчан – Порох В крупинці кожній – прах життєвий; І перехрестя всіх віків В істоті кожній, в кожнім дневі Вся сума проминувших днів… і порохів… Минулого не підрихтуєш Своїм теперішнім знанням… Потужно б’є життєвий струмінь, Та смертно гаситься щодня… Нема ні виломів, ні щілин, Несе усіх один потік, І ти зживаєш в своїм тілі Безвічність всю за власний […]...
7. Павло Мовчан – Шиття хрестиком і гладдю Цей шум колисковий загойдував розум І сім’ям березовим простір кропив… Ще дихала пам’ять гранітним морозом, Збігали вапном побілілі стовпи. Ще дихала хвоя густим нафталіном Та глиці ошурки тяглись до руки; Магнітні малюнки, майбутні відміни В блакиті лункій малювали гілки. І погляд відгадував стежку торішню По рисці в повітрі, по нитці в тканині: Полотна ті ж […]...
8. Павло Мовчан – Взаємозв’язок Твердішають в пальцях суглоби повільно, Хоч тоншають жили в зап’ясті щодня, Та я відчуваю: у нас є щось спільне З вербою, що зростом усіх обганя. І слів не знаходжу, щоб шлях привітати, Щоб пороху все розповісти про час, Щоб лезом долоні граніт розпечатать І виявить спільність, що зріднює нас. Аякже. Усе пересноване часом. Єднальні волокна […]...
9. Павло Мовчан – Благодать Світло на землю ллється без стриму, Божа поймає світ благодать. Янгол сідає сонячно-зримий, Коники ніжно в травах сюрчать. Що нас окремить усіх, розлучає, Хто нас за руку заводить сюди В зону лункої щемкої печалі, Де самохіть зостаєшся один?.. Де неподільні що біль, що розлука, Де сам із себе ти радість снуєш… І простягаєш до янгола […]...
10. Павло Мовчан – “Втягнувши голову у плечі… “ Втягнувши голову у плечі, Ввібравши у зіниці зір, Я наслухав, як суне вечір, Як тягне холодом із гір. Тремтить між пучками стеблина, І дрож проходить по руці, І тане слова крапелина Солодкого на язиці. І хвиля шелесту сухого Донизу котить дух міцний, І дише стомлена дорога Знемогою далечини. Але вистуджується запах, І підсумок чітким стає: […]...
11. Павло Мовчан – “Що з нами трапилось?..” Що з нами трапилось? Дощу не помічаю… Куди ж ми квапимось? У далечінь безкраю… У грудях сміх; Дзвенять лункі колеса, В ковтку повітря Далечінь воскресла. Услід за нами двері не риплять, Не брижиться дзеркал холодна гладь. Не котиться куляста помела Мандрівником від міста до села. Чим далі мандри, тим стрімкіший хід, Вода м’якіша, ширша білий […]...
12. Павло Мовчан – Стремління Я так тягнусь до тебе Що стогін може лише мислитись Наче криничка у лузі – Не зауважений ніким Сам у собі й для неба Ти ж – в кожній крапці зримості І слух скасовано задля стремління Туди до зглиблення Там де і “є” і де “нема” Ой розчинитись пучками губами І втанути зомлінням в тебе […]...
13. Павло Мовчан – Набравши води Війнула жовтизна і дзеркало криничне Замислилось, немов відчуло глибину, І ти щось заспівав, та голос був незвичним: Веселу починав, а вийшло на сумну… З чола свого хотів був зняти павутину, Та пучками відчув, як в’їлася вона… І радісно було в оцю погожу днину, Хоч радість і була зісподу вже сумна. Дивився на люпин, але, крім […]...
14. Павло Мовчан – Крапки у книзі життя В книзі життя переплутав ти, Боже, сторінку: Замість четвертої п’яту поклав наперед. Серце діткливим стало настільки, Що його ранить й метелика лет. Подмухи вітру його хилитають, Списи дощів прошивають єство. Іншої форми для нас ти не маєш – Шкіру наповнюєш тлінним литвом. Чином безсмертним стала розруха, Треться на порох розщеплений час. Як мені жити одним […]...
15. Павло Мовчан – Згадати слово Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим, Підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст, І весело грали музики троїсті, І пучками жар розгрібав цимбаліст. І квітяно, медяно пахнула сутінь, Неначе холонув розтоплений віск, І застувавсь зір, аби міг пригадати забуте, Проте пригадавсь лише стукіт коліс… Везли на всі боки мене одночасно, І згляд крейдяний […]...
16. Павло Мовчан – “У передвіщеннях мені… “ У передвіщеннях мені Являлись образи сумні: То наче скачу на коні І нагло падаю додолу – Одна нога ще в стремені, А голова скородить поле. У перевернутих очах Відбилось небо й сизий птах, І кров, що тліла на шаблях, У очі капала поволі… А то немовби на волах Везуть мене, куриться шлях… Засипаний від стіп […]...
17. Павло Мовчан – Тепло На чисті дзеркала, на сонячні площини Я видихав життя: тремтить крапчаста ртуть, І приском мерехтять червоні крапелини – Твої долоні їх ніколи не зітруть. Бо витнув на роду похмурий карбівничий Цю рану – і ввіклав у неї три персти… Щоб пережити біль, і не зігнуть обличчя, І в тріщинах дзеркал не бачить чорноти, Я видихав […]...
18. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
19. Павло Мовчан – Нічний дух І кануло, і догоріло, Слід, наче рану, затягло, І тільки хмара скров’яніла Важке заносила крило Над небокраєм, над селом, Де шлях іще пашів теплом, А в порох з дійок обважнілих Викрапувалось молоко. Дзвенів колодязь ланцюжком, І дух нічний, протерши очі, Вже виглядав з горища ночі. І ріжками так нетерпляче Постукував у жесть гарячу. Все ширше […]...
20. Павло Мовчан – Ти І рот мені судомою звело, Повітря затверділо, наче скло, Не видихнуть, ні слова проректи, Заламувався погляд на кути. Оплавлений смолою, мов комаха, Я пізнавав все повновладдя страху. Перед очима застигав бурштин, Душа моя, приречена на згин, Ув’язнена навічно у живицю, Засушену нагадувала птицю, Що сліпо дивиться на лет швидких хвилин. Вода текла, та отвердів мій […]...
21. Павло Мовчан – Спроба міри Від роздолля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага, Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. Треба глиб мерщій пронурить, Щоб майбутню змірять путь, Треба здерти власну […]...
22. Павло Мовчан – “Прибились сплесками, прихлюпалися гулом… “ Прибились сплесками, прихлюпалися гулом, Обезтілесніли, легенькі, мов відлунок, Лягли в ногах повільненько, заснули Далекі ночі, ночі проминулі… Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка, Кругліє яблуком на покуті лампадка, І шибка деренчить розслабла, як струна, – То дише ніч сапка на ширину вікна… Крізь волокнистий слух, крізь захололі стіни Допліскується голосом осіннім Чиясь ясна печаль, Потроєна імлою, […]...
23. Павло Мовчан – Сини Зривається голос на поклик:-О небо! Бездонність твоя вже очей не гнітить, І аркуш паперу кружляє, як лебідь, І рідиться зором недвижна блакить. Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно? О небо! О руки! О справи земні! Лиш видивиш очі – і зір помрячений Нагледить пітьму у твоїй глибині… У матері зранку опущені очі, Немов завинила, що […]...
24. Павло Мовчан – Надмір Яке строкате пір’я в пташки, – Зліта, зірвавши тятиву. І не соромиться ромашки Метелик, впавши на траву. І спів спиваючи по краплі, Дивуюся: та й щедротратні Озвучені липневі дні. Бо й каркання було б достатньо Давно оглухлому мені. І кожен овоч, як годинник, Указує на час бджолиний, На надмір розкошів та барв. Та, мабуть, вища […]...
25. Павло Мовчан – “Я вчора пив вино іржаве, як залізо… “ Я вчора пив вино іржаве, як залізо, Я з горя склянки дном собі вуста порізав, І розпустивши кров, в солодкому солоне Ковтав залізо знов розверзисте, озонне… І попеляста плоть поволі металіла, І жилка, мов струна, на скроні ледь бриніла: Пора! Зведи свій зріст! І випростай суглоби! Пора тобі згорать від пристрасті й жадоби: Червоного в […]...
26. Павло Мовчан – Коло річки Там ліс шумів і обсипалась хвоя, А нас вітри минали стороною, Проходили, сипнувши жменю голок, Сталевих голок в спину навздогонок. І перед нами в дзеркалі рухливім Дерева ворушились полохливі: Углиб і вбік – на темному зелене – З вільшиною розпукана вербена, І на поверхні кільця ряботіли – В них дощ пронозив голки, наче стріли, І […]...
27. Павло Мовчан – Зустріч у полі (З циклу “Відлуння війни”) О. Каркищенку Стоїть вінценосна суха бугила, Зберігши минуле величчя. І тінь часовказна на весну текла – Прозора, студена, кринична… – Нічого,- втішаю себе не своїм, А віком чужим, незалежним, І словом колишнім гукаю: “Ходім!” – Спускаючись з білої вежі… У тілі ось цьому не вперше вже я,- Але ж і п’янка […]...
28. Павло Мовчан – “Від роздалля біль під серцем… “ Від роздалля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага; Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. … Треба глиб мерщій пронурить, Щоб до зірки змірять путь, Треба […]...
29. Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
30. Павло Мовчан – “Спогади викреслив, імені зрікся… “ Спогади викреслив, імені зрікся… Не впізнавай мене – це вже не я… Наче образу, забув я весь вік свій. І не пристане вдруге ім’я… Не спопелію, Боже, я вдруге, Трепетом тільки на клич озовусь. Стелиться в ноги сонячна смуга, – З неї зійти на обоччя боюсь. Бо наблукався уже манівцями, В сутінках вдосталь наспотикавсь, Не […]...
31. Павло Мовчан – Світовид – збруцький ідол С. Пушику Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: – Волі! Хліба! Мамо! – Просочувався шепіт: – О життя стражданне… Очима – Світовид і досі продивляє, Здригається в мені, як Збруч перепливаю, Полегшено зітха, коли іду від річки… І, звільнений вві сні, він бачить […]...
32. Павло Мовчан – Не ятри зором часу Ці квіти літні – рани життя Не доторкайся пучками і очі відведи Не ятри ураз болючих зором А кольором квіток зір не роздряпуй Не треба й білого а безіменного Такого як прихилення неньчиного лона До всього тебе чи Наддніпрянщини До струмування вод… Кінь тулить Губи в течію і храпами роздмухує Себе і козака сумного що […]...
33. Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст (З циклу “Музейні експонати”) Вороття блудного сина Зменшилось поле, і ліс підступився далекий, Ніби хтось вибрав з повітря блакить, Мерхне в сокири крило, як в лелеки, – Спурхує вгору вона, але не летить. Настіж прочинено чорні дерева – З пам’яті лісу виструмує дух: Зубри і тури, мамонти древні В поле пливуть, проминаючи слух. В колі […]...
34. Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
35. Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...
36. Павло Мовчан – Слово Григорія Сковороди Я замовкаю, милосердний творче, В союзі спокою став всевловимим слух, І оглядаю поглядом дозорчим, Як гонить долю швидкобіжний дух. А з вежі тіла видно лиш минуле, Та небосхил, та ще підступний степ, І намистяний голос осавула, Що на кургані круками затерп. І проступає чорний слід стожарні Там, де траву постригли вітряки, І привиди, мов юрмища […]...
37. Павло Мовчан – Обіцянка Цей кримський рай – з незгаслим розмарином, Коротким строком визначених втіх – Прискорював життя і майже похвилинно Нагадував, що жив не так, не так, як міг. Безглузда метушня, застілля та похмілля, Спустошлива любов, порожні балачки… Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля, Зболіло рвала рот – світ рвався на клочки. Та хто я? Що я […]...
38. Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
39. Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
40. Павло Мовчан – Пам’ять Бігке, розкотисте, знайоме, Як порошина ув огромі, Мелькоче зрушений обліг – Невпинний біг… Життя – знайоме… Так ніби деревом тут був, І листям всю блакить промацав, Що чув, що бачив – не забув, На все поклав карби означень. По перевтіленні – рубці Настовбурні зберіг на тілі. Іржаві кулі в кулаці, На шиї зашморги зотлілі. Дірчастий […]...