Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “

Голос зозулі, мов двері на вітрі,
В темному лісі протяжно скрипить…
Хто на порозі стоїть тогосвітнім
І прочиняє: хить та хить-хить?..

Зайде і вийде. Вийде і стане,
Тишу протяжну за ручку шарпне…
Клич нерішучий стає дерев’яним,
Рветься мовчання туге, голосне…

І сповиття розриває шовкове
Демон незримий сухими крильми;
Голос зозулі – це поштовхи крові,
Спалахи пам’яті в лоні пітьми…

Кістку живу люта пилка пиляла,
І заганялись зубці, наче “ку”…
Рід мій зостався по той бік провалля –
Я ж прикипів, як лишай на пеньку…

Покликом рівним, гласом облудним
Мертвих перелік в шерензі іде.
Хто розривав тебе, часе підсудний?
Роде мій древній, де ти, ну де?!

Кістя розтяте лежить по Сибірах,
По Біломорах та Соловках.
Пустку лише обляга моя шкіра:
Вийняли в мене давно кістяка…

Входять-виходять із мене примари,
Личчя міняє порожнє єство;
І видихається в паузах пара,
Душу ж забрали – зоставсь сповиток…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “