Павло Мовчан – Кам’яний вік

О камене битий! Відкритий, терплячий!
В тобі чітко душу приховану бачу
І стиснуте чую мовчання в тобі,
У тебе учусь зосереджувать біль…
Упертості вчуся, але не байдужжя,
Та рухатись вільно не годен і ти,
Відкрите тобі і мені надовкружжя, –
На груди мені хтось тебе накотив?
Ми грузнемо в землю поволі обоє;
Лиш думати вільно мені під тобою,
І, втиснутий в землю вагою твоєю,
Спорідненість чую – я з нею, я з нею.
Надгробком ти став мені, камене, власним,
Пристанням моїм і щитом – одночасно.
Ти входиш все глибше у мене щодня,
А страх входить в жили і кров зупиня…
Тягар твій у груди втискається тупо,
І прагну розтиснуть твою шкаралупу,
І нігті вганяю в пощерблений бік,
Але розщепити не можу твій вік.
О камене! Звідки ти? З Трої якої?
Які ти слова приховав за щокою?
Чого ж ти подосі уперто мовчиш?
Коли ж ти обізвешся словом, коли ж?
Та тиск його дужчає, важча мовчання,
З грудей витиска він питання останнє,
Зривається з вуст моїх перша печать:
– допоки на грудях ти будеш лежать?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Вірш задивляюсь у твої зіниці.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Кам’яний вік