Павло Мовчан – Кам’яний вік

Related posts:

1. Павло Мовчан – Слідом за Продухвина в небі джерельно-блакитна На мить відчинилась, аби подививсь В безодняву далеч, у безмір неситу, Куди наші душі відлинуть колись. Не страшно – бентежно, погідно, святково, Немов серед буднів неділю зустрів, Немов в чужолюдді почув рідне слово, Що миттю занесло на рідний поріг. Оманливе житло, останнє пристання. Вдивляюсь у тебе, аж очі болять, І пам’ять, […]...
2. Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
3. Павло Мовчан – Посеред степу Самітно, сирітно під вигином неба… Хто ми з тобою? Пасерби долі? Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, – Вічно сидиш на життєвім престолі. Нехтуєш навіть нашим вітанням, Тупо вдивляєшся в простір стооко, Мовби очікуєш завше світання, Рушення гір, кам’яного потоку… Кібчик сідає на тебе, неначе Хоче до зору ще й свій долучити… Б’ється в заглибинки промінь […]...
4. Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
5. Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
6. Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
7. Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
8. Павло Мовчан – “десятки рук його ловили… “ Десятки рук його ловили І навперейми, й навздогін, На землю кидали, щосили Втискали гостряки колін… І тріснув шкіри шовк раптово, Проникла в груди длань чиясь, І серце стисла – цівка крові Із горла вирвалась ураз. Жорстокий бог війни й офіри Був нерухомим, кам’яним. Зір барви втратив: світ став сірим, Повітря стало крижаним. І захолола маска […]...
9. Павло Мовчан – “Волоподібний місяць впирає в груди роги… “ Волоподібний місяць впирає в груди роги. Спокійний, мов Себастьян, Завмер, аби не ворушилась на мені стерня. Лежу у полі, І мене простір оглядає… Свобода самоти, І самота свободи. У пам’яті моїй твій образ Збільшивсь втричі. Тебе я можу досягти лиш колоском… Але ж стерня безхлібна, І беззмістовні спогади, Бо за безмежжям пам’яті іти Безглуздо. Вже […]...
10. Павло Мовчан – Вирок Зживаю душу всю до порошинки, Зживаю власну душу, як чужу… Кров вистудив… Життя своє розтринькав… Що тобі, Боже, в судний день скажу? Що словоблудив, потакав слухняно, Підспівував і в чарку підливав Мерзотнику, з яким братався п’яно, Що вигиналася душа моя крива?.. Хіба лише собі тоді я шкодив, Як вимовляв закляття: ком-про-міс… Коли ховав правдиве все […]...
11. Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “) Позбудься, камене, камінності своєї, Горбочком стань потульним для ноги, Стань глиною вологою чи глеєм, І вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, Продовжся мною чи мене продовж; Душа струмлива розмиває тіло, Що стало широченним, наче дощ… Життя безмірне ген аж по крайнебо… Тебе нема… є краплі дощові, Сторізний камінь, дерев’яні ребра, І кущ […]...
12. Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
13. Павло Мовчан – Життєвий проміжок Все повернути втрачене зумію, У повноті життєвій проживу… Отак гадав… плекав таку надію… Напружував життя, як тятиву. І жили всі розслабли від напруги, Розм’якли від мовчання всі слова, І день ждання спалив язик на вугіль, І голос лопнув, ніби тятива… Став зайвим поклик, непотрібні – звуки… Вже неспроможен й тіні перейнять… Ти вилущилась, розчахнувши руки, […]...
14. Павло Мовчан – Мудрість О не стреми свій лет, обмеж себе собою І визнач наперед любов свою журбою. Бо над усім завжди горує день печалі, І будеш ти один різьбить свої скрижалі… Огромлений твій слух шукатиме мовчання, І виснажений дух вгамує поривання. І, сівши на поріг, ти оком світ окинеш: Хтось квапиться, летить, та ти його не спиниш… Нехай, […]...
15. Павло Мовчан – “Скільки перемито різних днів… “ Cкільки перемито різних днів, Як надовго затяглось шукання! Вже переступив за межі слів, Де почавсь майдан мовчання. Істино, єдина, озов дай, Вилущися словом із мовчання, З вуст старечих, з молодих гадань; Свічкою спахни в німе смеркання, Ластівкою прилети з гнізда. Чую: голос мій в розвихренні шаленім Так мене розпачливо шука, Що, спіткнувшись, реченням зеленим Вибуха […]...
16. Павло Мовчан – Біля Чорного моря Блакитну плівку вітер густо морщить, І пасмугами пишеться тепло На всій рухливій і незмінній площі, Де не зчитать того, що відбуло… Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки… Хоча душа читає, а не зір, Плавбу далеку в пелюстинах маку Через безчасся та безмежжя прірв. Відтворює предметне все уява: Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”. Та […]...
17. Павло Мовчан – Згортання У царстві спокою вивершувався світ І птичі голоси виблискують черлено. Лелеки молоді, почавши свій політ, Спалахують крильми і схлипують блаженно. У промені життя струмує голос твій: – Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! – Загострюється клин, зника у висоті І зваблює тебе пірнути в небо з даху. Не важиться нога цю землю відштовхнуть, Не важиться […]...
18. Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
19. Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
20. Павло Мовчан – Повнота У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні Вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, Щоб вибухнуть вигуком з горла співця: – Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! – Яка несумірність прожитого – дневі: Упала вода, але піднялись почуття… В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, І променем […]...
21. Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
22. Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт… “ Твоє персидське око, мов графіт, Розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, Наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса На полотні повітря, на стіні, Немов бджола, на дні густого часу Заворушився спогад у мені. І спільним подихом задихали легені, А погляд твій занурювавсь у мене Колючим світлом, звуком дротяним, Пришпилюючи щільно […]...
23. Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
24. Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
25. Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
26. Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
27. Павло Мовчан – Земля 1. Присутність снігу серед поля Розширила очам роздолля, І тану я, мов грудка солі, – Вітри гуляють подовколлям: Роздмухують, розносять нас, Щоб запліднить біжучий час… І навмання душа простує – Їй всюди вільно домувать: В кристалах снігу, в житніх струнах, У нових поосінніх врунах, В очах здивованих багать. О земле, зрощена з душею, Домівко вічності […]...
28. Павло Мовчан – “Болючішає зелень і блакить… “ Болючішає зелень і блакить, І дзеркало зістаріле болить, Хоч бачу, як струмує риса в ньому; Твоє обличчя в струмі золотому Вже не твоє, а натяк на подобу. Зректися тричі і мене попробуй, Бо час правдивий, докази – прямі… Хіба тебе я зрадив? Я зрадів, Коли з очей здер образ, як полуду, І кинув одлі. Та […]...
29. Павло Мовчан – Звідтіля Висловлюю дихання власне у мові, Усе видихаю, що в груди ввібрав; Голчасті морози, сніги паперові, Щіткасте повітря і спалахи трав. Життя видихаю, але затинаюсь, Коли видихає із себе земля Нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм, Коли серед ночі вогонь догорає, Коли хтось до тебе з віків промовляє І очі твої чиясь длань затуля… Тоді відчуваю, […]...
30. Павло Мовчан – “Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова… “ Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова: Ув оці – дерево, у вусі – пташка, а в пальцях – глина. Долучайтеся до творення всього сущого. Замикай пташку в насінину, в шкаралупі викохуй дерево І розмикай пальці – тече глина, а в ній – олені. По обидва боки вода – віддзеркалює спеку, А засторчений меч […]...
31. Павло Мовчан – Старіє час Старіє час… Не запевняй, що ні… Бо свідчать навіть зморшки на стіні І комарині протяги у рамі, Облуплена замазка на вікні, Що зміни відбулися й поза нами… Зістаривсь час у найпевнішім місці, В чутливій крапці стислого єства – Він в серце нурить щохвилинне вістря, Аби упевнитись, що ще душа жива… То лжою вжалить, а то […]...
32. Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
33. Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
34. Павло Мовчан – “Шовковий смуток надвечірній… “ Шовковий смуток надвечірній Повітря синє прорідив, І простелився дим покірно Уздовж води… І непомітно, ледь сирітно Трава при річечці росла, І тиха радість цьоголітня Дзвеніла на струні стебла. І власна тінь твоя сягниста Згиналась ламко вдалині, Де сіялась роса зерниста По сизоперій площині. Слова зливались у мовчання, Відлунки танули, мов сніг, І радість змішана з […]...
35. Павло Мовчан – Ягода Суничино терпка, жарка і недозріла, Тверда моя рука Торкнулась твого тіла І зранила – прости… Як тепер кров замовить? Невже ж занапастив Душі святу основу?.. Недосконалий я: зісподу росте вовна. Я серце пощербив давно. І плоть моя щертовна. Привласнюю, беру, владую, розкошую… Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую. Вже знати й на […]...
36. Павло Мовчан – Вічна основа (З циклу “Вишивки”) Ти вишита була на полотні… Коли ж угору руки підіймала, Тріщала заполоч – махала ти мені, А я був тінню – рухавсь по стіні, Поволі наближався до провалля… Та застережливий, розпачливий твій рух Рвав полотно – утворювалась дірка, Тріщав і зір, і розповзався слух, І рвалася стіна, немов ганчірка… І ніби інший […]...
37. Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
38. Павло Мовчан – Літо 1. Початок З кожним днем вікна ширшають. Бузковим холодом омито і шию, і плечі. А сухе коромисло долоню студить. Ой сивим волосом пополам розділимо час, І вкопаєш стовпці, щоб до слова “оселя” Дочленувати “за-ти-шок”… Людяно стане… виспівано стане… хороше стане… І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою, Та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і […]...
39. Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
40. Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...