Павло Мовчан – Камінець

Як можна так жити далеко і певно, –
На нас-бо чекають спокуси недремні:
Пиття-забуття, і життя захлинальне,
І день безберегий, і ніч сповивальна,
Заснеш – не прокинешся, ступиш – впадеш…
Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж…
На пожир пожежі, на поглум дощам?
Зігнувшись, ламатись сухим пополам?
Е, ні… Як же жити? З якого кінця?
Дороги розмиті, беру камінця
На певність, на міцність, на жорен-поріг,
Отак і живу, навпростець, без доріг,
Несу не в той бік, волочу камінець,
І шиється слідьма цівкий ручаєць.
Тягар добровільний обтяжує плоть,
Але ти не здалий його розколоть:
Долоні до нього навік приросли,
Весь вік не позбутись тобі кабали.
Бо став валуном той камінчик дрібний,
Що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.
Що далі, то глибше він в землю вгрузав,
Все важче було озиратись назад.
Він суне і тягне тебе вдалечінь,
І ти коло нього – як в полудень тінь…
Зате маєш певність – гора кам’яна,
Проте під ногами гуде глибина,
То краще за каменем далі іти,
Забувши про прірви, провали, мости;
Про те, що чим далі, тим глибшає слід,
І суне той камінь до вічних воріт.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Камінець