Павло Мовчан – Карбівник

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь,
Байдужий до часу, глухий саморослий,
Укотре, укотре об нього душа спотикається боса…
На ньому чи з нього підносився погляд далекий,
Білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі позначки
І долю свою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на тебе були можновладці,
Кайлом карбували чоло відчайдухи, завзятці…
Та камінь є каменем – випорскує іскра нерідко,
Бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,
І з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,
Мов улик, гуде, вже близький до прозріння.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Карбівник