Павло Мовчан – Кільця

О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!
У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!
Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне
Мальована луна кілечком на снігу?
Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився:
Минуле відійшло… і чути стук коліс.
Хоч з колеса часу повипадали шпиці,
Та проорався слід через життя навкіс,
І обід – ген лежить – золочене кружальце
На чистому снігу, на аркуші життя…
Обручки золоті з караючого пальця
За мною слідкома летять, дзвенять, летять.
І коло золоте попереду іскриться,
І покотьолом тінь біжить, і відстає,
І ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,
І котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.
Ні викричать його, до віку не позбутись,
Воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,
Кружляючи життя, неначе обід гнутий,
Виводячи на шлях в гущавину коліс.
У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металу
Зливаються вони в одне протяжне: “О!”
Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,
Прив’язане до пам’яті моєї вже давно.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Кільця