Павло Мовчан – Колесо

Related posts:

1. Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
2. Павло Мовчан – Сталість Все в дереві збулось – і формою, і змістом, Тому й смирення в ньому, тому і падолист. А тут що не ковток – повітря скалка – вістрям Занозиться в горлянку, і ріже губи свист. Надміру нам життя на одиницю часу, Бо й латочки землі нам вистачило б тут, Щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть, Не […]...
3. Павло Мовчан – “Золототканні шати в панни… “ Золототканні шати в панни, Золотообідні ридвани, Соломою їй мостять шлях, І ходять коні в постолах. У панни Ганни серце з воску, Її покривдити так просто: Гарячий погляд, наче стріль, Її вражає звідусіль. У панни личко з порцеляни, А голосок її медвяний По краплі рясно розлива Квітневий солод – не слова. Вона пускає бджілок з пальців, […]...
4. Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
5. Микола Руденко – Крило і колесо Коліс природа не створила І навіть не дала ідей. Зате були у неї крила, Що в небо кликали людей. Здригнулося планетне тіло, Озвався гомін у зірках, Коли внизу заторохтіли Колеса на материках. І все ж земля була, мов кара, А світ вузький, мов погрібець: Орел висміював Ікара, Хихикав підлий горобець. Але Ікар, нап’явши крила, Стрибав […]...
6. Павло Мовчан – Полинова сутінь Дише степ і теплом, і росою краплисто, І тоненький вітрець у обличчя свіжить – І темнішає сад, і злипається листя, І остання бджола в сонний вулень летить. І останні ймена повертаються в губи, І тебе я гукав, та відлунку не мав. Чи загускло повітря, скажи мені, люба, Чи мій поклик летючий десь хтось переймав? Ось […]...
7. Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
8. Павло Мовчан – “Прийшла ти до мене, пречиста любове… “ Прийшла ти до мене, пречиста любове, І вирвала з вуст моїх з коренем слово, І подихом горло порожнє спалила, Гукнути – нема кого, мовкнуть – несила. З подяки, з оскарження, може, з розпуки, Простерши до неба обпалені руки, Біжу я на гору, де хмара синіє… На вічну плавбу та хмарина, Маріє. Гора все крутіша, а […]...
9. Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “ Вуста, переповнені подихом, мовкнуть, Бо сонячна нитка пронизує бік, І кров витискає зіржавілу голку, Що ходить по жилах цілісінький вік. Снується та нитка від вчора до нині, Прожив непомітно її довжину, І кров нанизав по одненькій краплині На сонячну нитку, немов на струну. При дверях твоїх уляглися колеса, Якими обміряв життя широчінь, І пройдені простори, […]...
10. Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “ Мов на наріжнику святині, Стояв нетямкуватий сніг На камені – чекав хвилини, Щоб впасти сатані до ніг. Його ніхто вже не підтрима, Крил не підставить, не зведе – Бо падають фортечні зими, А мої судини незримо Всотали відвологий день… І, перехнябившись, над шляхом, Хилюсь… ще хвиля – упаду, Літає замість птахи бляха І розтинає плоть […]...
11. Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле… “ Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле, А лінія долі все глибше долоню січе, А без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло, Обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече. На плівці водиці лежу немовлям у купелі, І небо важкого мене не підійме ніяк, Хоч коло за колом заточують чайки веселі, Та тінь лиш ковза […]...
12. Павло Мовчан – Система виміру Прикметливий, ласкавий, обдарований Твій погляд вабив, свіжоустий спів Наповнений був світлом негріховним І линув голос, звільнений від слів. О посестро, скитальнице боляща, Не розминулись ми, а розійшлись, Там був гайок, а ми гадали – хаща, В якому всі стежки переплелись… Заблукані, ошукані, безсилі, Самі себе гукали ми тоді, І падали відлунки однокрилі, Як пелюстки, на […]...
13. Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “ Лункі в узголов’ї колеса цокочуть, І вікна мелькочуть, скипається ртуть… Куди і кого безупинно щоночі Крізь чорне безсоння везуть та везуть?.. Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо Від сонної пам’яті й приспаних мрій; Лиш крешуть колеса – спалахує кремінь, І лопають, мов міхури, ліхтарі… І пес здичавілий волочиться слідом: Дзвенить по дорозі гарячий […]...
14. Павло Мовчан – Плин Не чую часу течію, Не помічаю, бо не хочу, Хоч розторочують мою Плоть нитяну щодня, щоночі… Та нитка рветься – на краю Затягся вузол заполочний. І зауваживши рубець, А чи морщину, посміхаюсь; Та, губ торкнувшись, морозець Той сміх на ойкіт обертає. І озираючись на світ, На безбереге неба плесо, Я бачу рівний-рівний лід І хмари […]...
15. Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
16. Павло Мовчан – джерел тугі пружини Виштовхують пісок джерел тугі пружини, Виштовхується соком з бростинок ранній цвіт, Виштовхується все в космічну порожнину, І вивергнутий т и уже в наступну днину, Аби засвідчить вкотре, що життєповний світ. Та щоб його розгледіть, Ти тнеш на клапті зором Розгорнутий сувоєм суцільний краєвид: Дві сосни, кипарис, шмат вицвілого моря І берег кам’яний, який тобі не […]...
17. Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
18. Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
19. Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
20. Павло Мовчан – “Я йду у час, а ти йдеш в позачасся… “ Я йду у час, а ти йдеш в позачасся З лукавим зблиском краплених очей. Ну як тобі в минувшині прекрасній? Не тісно? Ні? – і докір не пече? За кущ трави чіпляюся руками, Аби пісок струмуючий не зніс. Потужний плин, хоча на шиї камінь, І ясно черепашками обріс… Несе, несе, і я за все хапаюсь: […]...
21. Павло Мовчан – “Шляхів нікому неналежність… “ Шляхів нікому неналежність, Очей навстіжна жагота: Обмежить обрієм безмежність, Щоб розпізнать свої літа. Вгадавши мітку на відтинку, Душа мандруюча спішить Допити через соломинку Солодку мить, солодку мить. І прагне спрагло увібрати Комаху, тріщину, листок, Аби комусь переказати Земний заучений урок....
22. Павло Мовчан – Ти І рот мені судомою звело, Повітря затверділо, наче скло, Не видихнуть, ні слова проректи, Заламувався погляд на кути. Оплавлений смолою, мов комаха, Я пізнавав все повновладдя страху. Перед очима застигав бурштин, Душа моя, приречена на згин, Ув’язнена навічно у живицю, Засушену нагадувала птицю, Що сліпо дивиться на лет швидких хвилин. Вода текла, та отвердів мій […]...
23. Павло Мовчан – “Нитки промінні гай сплітають… “ Нитки промінні гай сплітають, Зі світлом погляд твій ріднять, Пташки зникати відлітають, Аж крила спалені димлять… Розбризкують себе по краплі В димучу далеч весняну. Трава кладе зелені гапти На стежечку уже лляну. П’ю колір з проліска квапливо, Неначе мандрівничий джміль. Щасливо, радосте, щасливо, Коли кружля по жилах хміль… Поголубіла тінь стікає Чернечним кольором з пенька, […]...
24. Павло Мовчан – Уривки з поеми про Т. Г. Шевченка 1. Висять налицини й забрала В моїй робітні на стіні, І ходить холод шестипалий Угору й вниз по крутизні. Всещедрий Боже! Як обмислив Своєю ласкою мене: Стають ще більше прямовисні Ці куті сходи з кожним днем… Тече з долоні віск гарячий, І кособоко свічка спить. Душе моя, ти знову плачеш, День проминув – ану ж […]...
25. Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
26. Павло Мовчан – В стручкові гороху І занімів, немов прозрів нарешті, Наваживсь зазирнути у прийдешнє, Де все хистке, непевне, Як вві сні: Моє життя було чужим мені, Бо я на мить побачив старість власну, Здригнувшися, зістаривсь передчасно… Чого злякався і чого тремтів: Ти ж і в минулому, в майбутньому житті? Ну, немічний, знесилений, ну, хворий… Та хто тобі рідніший з двох, […]...
27. Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
28. Павло Мовчан – “Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь… “ Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь В мені, в тобі… І будь-яка тривалість Огидна нам, як почорнілий сніг, Що завалявсь на клумбі привокзальній. А простір ніби в потяг перейшов, У синій потяг, зменшений до крапки… Заглибившись у зір, він, мов цвяшок, Зіниці рве, а потяг їде хряпко… Ніби не він, а ти його везеш, В тобі […]...
29. Павло Мовчан – “О свято снігів всевидющих, дзеркальних… “ О свято снігів всевидющих, дзеркальних, Глухих, сповивальних, твердих і сипких: Налицина блазня з обличчям печальним, Весільна сорочка, пошита з луски. Прилипли долоні до білих полотен, Аби не закутало знов сповиття; Та вже прикипіла пов’язка до рота, Аби не хулив прохолодне життя. Гривань сиволобий пливе через поле, Вилискує срібно і спис, і шолом… Мальований воїн… пустеля… […]...
30. Павло Мовчан – Соняхи Давно вже збігла хвиля жовтопінна І рій бджолиний в простір закотивсь, Упали соняхи поштиво на коліна… Немов землі удосталь напились. А сонце їм потилиці лиш гріє – Куди ж поділись золоті вінки? Ось ізурку скоро візьме вже Марія І виб’є з голови усі думки… І вилузає в пелену до бубки, На вітер пустить срібні лушпайки, […]...
31. Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
32. Павло Мовчан – Степ Широкий шлях. На ньому садить вихор Навприсядки курного гопака. Душа самоосвітлюється тихо, А лихо йде позаду чумака… Степ розмикає замкнуте обличчя, І губи половиняться, мов струк… Недослідиме все твоє величчя, О Боже волі… Розпустив п’ястук – І котяться колеса по долоні, І низовик подмухує солоний, І мармурова возвелась колона, Яку вінчає незнищенний крук. Скрізь марева […]...
33. Павло Мовчан – Надвечір’я Напоєна вогнем, насичена паланням, Зависла над селом підхмарена блакить, Поширшала, мов звук, вечірня мить зростання: Женеться вгору тінь – її не зупинить. І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить, І ворон на біду ув оці почорнів, Прокреслив чорне “кар” розірваним пунктиром, Мов нитку простьобав на сизім полотні. І тягне череда в село духмяну хмару, Дійниці […]...
34. Павло Мовчан – З циклу “Натура” 1. Голос лісу Затамувавши подих, увійшов, Стіну розсунув, тишу розпечатав – І лопнуло повітря, наче шовк, Нараз відкривши темряву горбату. Сочився дим крізь тріщину в стіні, Тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався, І, складений множинно в однині, Ліс завмирав і озиравсь у страсі… – Чом дух урвавсь, чому холоне кров, Тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем, […]...
35. Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне… “ Вода спалахнута не гасне, Узявшись золотим льодком, І чайка падає шугаста З-під неба зірваним листком. Овершки хмар жахтять пшенично, Хо-ло-не-по-піл-на-льоту… І очі рве студінь кринична Углибочінь, у висоту… Аби забув про всі щербини І про тернини та сучки, Що душу брали, як на кпини, І тіло рвали на шматки, Бо ж все, що зриме, те […]...
36. Павло Мовчан – По цей бік осені 1. Запевненням, хмільною спіллю Лунає сюркіт від стерні – Яке безмежжя для дозвілля, Які медоточиві дні! Що навіть долі не картаю, Не нарікаю, а живу Попід парканом коло “раю”, В соснову шпарку зазираю, Вже бачу осінь, кропиву… Колеса куряви нагорнуть, Роса остудить, дощ приб’є. Які по цей бік ночі чорні, По цей бік – лишенько […]...
37. Павло Мовчан – Спростування Немов відкривсь очам назустріч лет метелика Протяжна радість затяглась рубцем Плівка повітряна відшарувалась геть І засвербіла роговиця: летючий хрест Зір розпанахує Та болем вже не відлунює душа А запах крові серця не ятрить Намотується тіло не твоє на траки Ще не в твою груднину рушничне око зазирає О-литво-по-топ-тана Печальна хмара оббілована до кровотечі На спадсонці […]...
38. Павло Мовчан – “Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші… “ Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші, Хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише, Перед зором струмує відміряний вічністю час, Що своїм проминанням споріднює зело і нас. Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть, Холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин, Але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна: Свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин. […]...
39. Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
40. Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...