Павло Мовчан – Кожна мить

Як холодно в небесній висоті,
І птахів перельоти золоті
Нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь
І падав згодом із зими
У осінь…
Печальний ключ, затнувшися у леті,
Понизив погляд, бо і сам поник,
Метелками сухого очерету
З очей був зметений. І тільки мідний крик
Стирчав оклично в небі благовіснім,
І круто повернувся мій язик,
Аби сказать: – Що зриме, то не дійсне!
Бо десь не гасне ряхтяна звіздиця,
І мати – десь, і ти, любове, – десь!
В лусці лискучій море, мабуть, сниться,
І птахотіні, гинучі з очесь…
Бо там, в мені, в родовищі, в нічому
Зерно запідвіконне пророста,
І мати зранку проклинає втому,
Знімаючи снядявого гнота…
Обід зготує, та не буде їсти,
Гостей глухих гукаючи щодня…
І день присяде, наче тісто в діжці,
Та вийде з порожнечі вся рідня
І так обступить, так обсяде колом,
Що тісно стане і забракне слів;
І скаже наймізинному: – Миколо!
Пряженю їж, з дороги ж – зголоднів… –
Ще довго не вщухатиме розмова,
Собі відповідаючи за всіх,
Враз задріма, аби, збудившись знову,
Дивитися печально на поріг…
… І ти, незрима, так в мені присутня,
Моя любове, як саме життя,
Що кожна згадка – спогад про майбутнє,
А кожна мить – піщинка забуття…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Кожна мить