Павло Мовчан – Край плеса

Темні пасмуги вітру рябили ріку
І до берега йшли – очерет хилитався,
І ритмічно, як подих, на рівнім піску
І твій час, і ти сам відбивався…
Одночасно він ймення чиєсь розсипав
І піску нагортав у бляшанку.
А на тебе дивилася річка сліпа,
Ніби чула твою лихоманку.
Прохолонув і світ, і підсинена кров,
І двобічно листки очерету гострились,
Щоб розтяти повітря й добути ізнов
Те тепло, що і кров, і ріку червонило.
Відшаровувавсь день від очей, мов лупіж,
А за ним, наче стовбур, світилась крижина…
І здригнувсь, бо діткнувсь очеретяний ніж
До очей – спалахнула краплина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Місто вид та лірика.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Край плеса