Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “
Кропив’яним серпом, джерельною водою
Мізинчика урізав – закапала роса,
І голосом, поділеним надвоє,
Гукнув тебе, як вітром написав.
Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння,
Хоча б, хоча б півкраплі співчуття…
Розвіявсь голос, німота отруйна
Затруює до глибини життя.
До губ приклавши пучечку-сопілку,
Росу спиваю, дмухаю, поглянь:
Тремтить тоненька яблунева гілка –
Здригається душа від доторкань.
І серп жалький чомусь увесь червоний,
І я чомусь, як пагін – сам-один
Тремчу, тремчу, і білий світ холоне
В солоних краплях здвоєних росин.
І літеплом, і хвилею з-під лоззя
Докочується голос здалини:
То грім гримить, то голос передгроззя
Велить тобі: – Ти сутінь перетни!..
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “диму пряжа над водою… “ І день іде… Т. Г. Шевченко Диму пряжа над водою Випрялась сама собою, Сам собою смуток зріс, Очі звузивши для сліз, Тільки сухо ув очах, Очі з розпачу кричать: День минув, і в проминуле Відліта твоя зозуля, На тину відцвів панич, Відлунав в минуле клич, Не повторяться ніколи Оті хмари ясночолі, І не висвітиться знов […]...
- Павло Мовчан – “Криниця. Стану над водою… “ Криниця. Стану над водою, Уп’юся суттінню густою, І відра попелом ущерть Наповняться. А ніч, як смерть, Все перепалить, перетлить… І жахко з відер воду пить. Лиш при вогні будеш радіти, Що не минулося ще літо, Хоч смутки виникли й жалі. Вогонь на тихому крилі По колу поле облітає, В глибокі відра зазирає, І ставить мітки […]...
- Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
- Павло Мовчан – “Водою мед розбавлений в тарілці… “ Водою мед розбавлений в тарілці Ледве жовтів, принаджуючи ос; Листок медвяний хилитавсь на гілці, Мов від біди застерігав когось… Злипалися від солоду повіки, І пучки прилипали до стола, Мов прагнув сам приклеїтись навіки До світлого й прощального тепла. Воно ж, мов тінь, поволі відступало, А його місце смуток посідав, І з болем віддирав ти кожен […]...
- Павло Мовчан – Серп Серп виткався на ржавім полі І впав раптово на снопи; Розтявши лінію недолі, Він поле кров’ю окропив. Спинився жнець на краю думки, Спроквільно спину розігнув І різонув навідліг лунко По стеблах спеку навісну. Зерно розбризкалося приском По чорній стриженій щоці; Серп скрапував червоним блиском, Пручаючись у кулаці. Очима вимірявши шлях, Наклавши серп на небокрай, Жнець […]...
- Марта Тарнавська – Зимова казка Замаяні снігом дерева І ніч, як день, А вітер в обличчя шле вам Дзвінки пісень. Білий сніг, білий сніг Сипле зорі нам до ніг. Білий сніг – дар небес, Світ увесь – світ чудес. Полинемо в парі з тобою В чарівний край, Де білою вкриті габою Весь сум, одчай. Білий сніг, білий сніг Сипле зорі […]...
- Павло Мовчан – “Птах, що дарує мені висоту… “ Птах, що дарує мені висоту, Пес, який вірить в мою доброту, Дерево, щедре на зрілі плоди, В пальцях розімкнута ніжність води – Всі ці ознаки моєї судьби (все від піщинки ув оці – до скелі), Все пропливе, промайне каруселлю, Тільки побачу, та тільки ж побачу, Як безголосо хто-небудь плаче. В білих долонях горе холоне, Терен […]...
- Павло Мовчан – Відстань Сотворителю повітря, Розокремлено весь світ… Кличу голосом сирітним Тужно свій далекий рід. Кличу матір, кличу матір: Голос сіється пилком. Сотворителю крилатий, Я відірваним листком Кружеляю над травою, Клаптик тіні волочу; Мов бджола, женусь за роєм, Та, либонь, не долечу. І не зменшується відстань Поміж сущуми в житті… Та й не затишно у місті Так мені, […]...
- Павло Мовчан – “Світе мій, як це просто, майже буденно… “ Світе мій, як це просто, майже буденно – Земля під кущами затвердла від тісноти давно, Певність під спиною маєш і рукавом зеленим Очі свої закриваєш, наповнені сном. Гостра трава стікає цівками по обличчю, І виступа на згинах білий сік-молочай, На шелестіння губ півень озвався тричі, Й перемінився раптом світ у розкритих очах: Бахнув у діжку […]...
- Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
- Павло Мовчан – Вирій Замкнувши простір в чистому обличчі, Ти піднесешся на вершок величчя: Попереду на ширину зітхання Триває густокриле кружеляння. То – лебеді? Чи, може, падолист? Предтечі холоду – ворони – піднялись На висоту, на ту, де звук холоне, Хоча пісні вивержуються з лона. Блакить осипалась, запорошився слух, Струмує промінь поміж хмар, мов пструг, І вище на щабель […]...
- Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
- Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
- Павло Мовчан – “Хто, любове, ну хто тобі сниться?..” Хто, любове, ну хто тобі сниться? Снився я… та давно перестав… В ніч дивлюсь, як в забуту криницю: Глухота, чорнота, чорнота… Хоч би зірка у лобі горіла Чи жаринка світилась в устах, – Темна пам’ять, вцямрована тілом, Не схитнеться – мовчить чорнота… І не кличу слухняну уяву, Що мовчить, як гавкуче щеня. Тінь виходить з […]...
- Павло Мовчан – дидактичне Світ неубутний, новий повсякчасно; У ньому все доцільне, що прекрасне. Закон один панує всевладущий, Єднаючи повітрям усяк сущих, Даруючи неспокій, супокій Усякому по висоті надій, І душі, наче зерна з шкаралущі, Вилущує – тож зберегти зумій Свою, не розміняй намарне: Настане день невідання всекарний, Щоб ти свої похибки зрозумів. Живи, дбайливо множачи добро, Твоє життя […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Павло Мовчан – Батькові рубці (З циклу “Фотокартки”) (З циклу “Фотокартки”) Як пам’ять відбілить І кров свою очистить?.. Порошиться блакить На дерево безлисте. І тріщина вузька – То й сніг не западає. А неба товщ важка Сльозу лиш витискає. Спливає чистота… Що ж осіда на серці? Чи сажа від гнота? Чи сіль в очах на денці? Не відбілить мені Зеленої сорочки. Бо там, […]...
- Павло Мовчан – Віддалення Віддаленіла так від мене, Що обезтебіли і сни. Мов тютюну стебло зелене, Вуста мені обзеленив. Так гірко язиком торкатись Твого імення, світку мій, Вуста поламані, щербаті, А в горлі – мов холоне лій. – Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… – І серцевину обмина. Вуглинночорно, холодинно – Суцільна сіль, стіна скляна… І озираюся – позаду Вуста […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – На перевозі Води окравок металевий Вночі, мов бляхи шмат, дзвенів… Тремтіння зірок вересневих Передавалось і мені… І мерзнув я – голчаний холод Вганявсь під нігті, кров студив, Мов літа й не було ніколи, А холод панував завжди… Час уповільнювавсь у жилах, І випрямлялися думки. Уже дванадцяту пробило – Заворушилися гвіздки… Я перевозу ждав безглуздо Чи переходу з […]...
- Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
- Павло Мовчан – Балада про пташку Замисленим запахом льон засинів, І вибухли соняхи – у далині, І певність на Вічність вода засвітила У нуртах глибоких, блакиті горнилах. Сиди, пий меди молоді з соломинки – Дароване літо усім для зажинку. Нехай спочиває душа під вербою, Що з дудки співкої зросла над тобою. Байдужий дударю, в порожньому вусі Кропив’янка спить, посивівши у скрусі: […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Натура” 1. Голос лісу Затамувавши подих, увійшов, Стіну розсунув, тишу розпечатав – І лопнуло повітря, наче шовк, Нараз відкривши темряву горбату. Сочився дим крізь тріщину в стіні, Тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався, І, складений множинно в однині, Ліс завмирав і озиравсь у страсі… – Чом дух урвавсь, чому холоне кров, Тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем, […]...
- Павло Мовчан – Кульова блискавка Німий сурмач на постаменті Відпровіщав нову добу, Отвердли звивини цементні, І він мелодію забув. Хоч притискав до губ щосили Свою облуплену сурму, Та тільки бульбашки із мила Злітали від натужних мук… Бо щоки вже були пробиті, З грудей був випущений дух – Посткультівський забутий витвір Поставу мав твердим-тверду. Та несподівано без грому І зроджена ніби […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Не відокремитись, а злитись… “) Не відокремитись, а злитись, Не відступитись, а прийти До того дня, до тої миті, Коли ти – я, а я – це ти. А нам на двох і крихти стане, І лиха стане нам на двох, Якщо в тобі – та моя рана Болітиме, не дай нам бог! Якщо в мені твоя розпука Та білий […]...
- Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
- Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
- Павло Мовчан – Вагався дощ 1. До кого, пташко, жалібно квилиш? – Я перехожий випадково гаєм: Хто спуститься, обізветься з узвиш? Кого ти кличеш? – І сама не знаєш… А чи заповниш криком пустоту, Щоб обізвався голос безіменний, А чи затчеш ти нитку золоту В ткання широке і таке зелене? Побіля губ уже стоять дощі, Упали навзнак схрещені дороги – […]...
- Павло Мовчан – Світання Коли я вийняв із відра Потоплу теплу зірку, Світ вийшов ніби з-під пера, Що скреслило копірку. Коли ж я вдруге до відра Нагнувся, то угледів, Як плавав, мов серед дніпра, Білющо-білий лебідь. І біла тінь була на дні, Немов на тихих пальцях, Аж закортілося мені Спіймати невидальце. Я стис відро, наче горіх, Відчувши твердість ребер, […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
- Павло Мовчан – Перетинаючи Сірію Де той ряд послідовних віків, Що історик собі шикував на догоду, Щоб, добувши колону з-під шару пісків, Домальовувать карту народу! У копальнях повітря не менше руїн: То щербаті слова, то поламані крики, То на мідяні скалки потовчений дзвін, То відлуння, іздерті із губ, наче лико… Голос жовтий жовтіє, мов кість, Жовта кістка, як мармур, холоне… […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
- Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
- Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха… “ Над лугом птах диму Маха, перебарвлює трави, Ширяє над ними, холоне над нами. Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні, Плавкими медами З’єдалися наші долоні… Чого нам ще треба для певності в щасті? – Летять поза небом напасті крапчасті, І олово в кулі само по собі завершилось – Ми ж міцно тримаєм в губах горошини… […]...
- Павло Мовчан – Лад Недослідимий, незбагненний Травневий світ густо-зелений. Співа весь день дрібний пташок, Немов заучує урок, Луна весь час один рядок: – Тьох-тьох… Віть-віть… – Тьох-тьох. Віть-віть… – Звучить у відповідь рефреном. А ми з тобою оцих два Рядки ніяк не заримуєм: То зайвий склад, а то слова, І тріслий голос не співа, А ніби куряву здува,- То […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – Стожарні Струмує з повітря обличчя забуте, Розмитий хвилюється глиняний хутір, І погляд, удивлений в поле хвилясте, Поволі воложиться, лагідно гасне. Безмежність давно уже стежить за мною, Проте не розгледіти за пеленою Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок: Стоїть над колишнім багаттям димок, Та в горло уп’явся пустий колосок… І вище, все вище повзе вустюками – […]...
- Павло Мовчан – “В отчій ласкавості… “ В отчій ласкавості Сонечко гріє, Просто з цікавості Хмарка синіє. Теслі завзяті лаштують дорогу – Дні непочаті Видно з порогу. Видно та й видко, Мов на долоні, Мчать та ще швидко Коні вороні… Голосу нитка Їх переймає В час, коли квітка Камінь ламає. Теслі сторукі Тешуть мандрівку, П’ють мед-горілку Та й на розлуку. Чом мені […]...
Чого навчає мене казка мавглі.