Павло Мовчан – Материк
1.
Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,
Стала чіткішою ламана лінія гір;
І сколихнулись в уяві видіння забуті,
Ніби імла перекинула встояний зір.
Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,
Наче розпечений зігнутий дріт,
І відчахнулись від пліч раптом руки,
І захолов у жахітті двоногий граніт.
І розповився холод важкої шинелі –
Подих урвався, горло звело:
… я ще живий, та мене вже волочать з оселі,
Впоперек воза кладуть і везуть моровичним селом…
Поруч зі мною кладуть мого старшого
Холод ізнизу проймає і тисне з боків.
Плаче щербато тупа погребальна лопата,
Трусять баюри квітневі тіла мертвяків.
– Я ще живий! – ворушу ледь губами…
– доки доїдем до ями, ти, хлопче, помреш… –
Руки відмерзли – кригу штовхаю ногами,
Море скресає – ламається крига під нами…
– Брате, куди на крижині від мене пливеш?
Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене,
Слідом пливе на лататті крижинок рідня.
Небо проламують хмари бриласті важенні,
Хором волають померлі: – давай, доганяй!
… Коні позаду товчуть шлях прозорий,
Куті копита
А крізь пробоїни чвиркає солоно море,
Камінь крилатий випурхує з дна у зеніт.
Я ж на вибоїні падаю прямо із воза,
І, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь.
Там, в глибині, іскравіють окаті морози
І проступає крізь землю насталений вус…
Наче у читанці, бачу малюнок квадратний:
Шпиль світлоносний, мур кам’яний, Мавзолей…
Погляд вождя упирається в місце для страти,
З губ вседержавних стікає кавказький єлей…
Крешуть підкови казенні столітню бруківку;
Слухають мертві, я ж бачу травневий парад:
Перед очима тече-протіка кіноплівка,
Де проявився навіки один лише кадр:
Діти снують по східцях гранітних,
Квіти травневі вождеві несуть і несуть,
Зорі кремлівські всевидящо світять
І опромінюють нашу щасливу майбуть…
Твердо на ленінські груди чоботи стали,
Високо знявся орел-сизокрил,
Видно далеко вождю з п’єдесталу:
Власне безсмертя виднішає з інших могил…
Глибоко вритий в площу червону
Той п’єдестал, що уріс в материк…
Ловить підошвами вождь похоронний
Стукіт – у роті вібрує всевладний язик…
Хоче причину збагнуть землетрусу –
Цокають зуби і губи тремтять,
Треба мовчать, бо язик перекусять
Зуби тремтячі… Треба мовчать…
– А-а-а, – здогадався, – то діти біжать,
Квіти травневі криваво горять…
… Шлях уривався. І ніби непотріб у яму
Перекидали їх з воза: немитих,
В брудних сорочках…
Ні голосінь, ні сльозінь, ні “алілуя” над вами…
Тільки матюк: – Так вас розтак…
Чого така яма мілка…
– Там півсела ще лежить… І повітря нам труять!
Треба безодняву яму, ви ж вирили рів… –
Коні на голос районний косують понуро,
Глухнуть лопати щербаті в руках трупарів.
– далі вже нікуди: там лише камінь суцільний.
Будеш довбати, то землю проб’єш на той бік… –
Це – материк… І ломком цюкнув звільна…
Гул підземельний пройшов – і здригнувсь чоловік…
Аж у Москві обізвалися боєм куранти,
Раптом на вироці смертнім спіткнулось перо,
Легко на мить лиш зітхнули на Невськім атланти,
І проступила на камені сірому кров.
І, схарапуджені, рушили підтюпцем коні,
Віжки гадючились слідом по теплій землі…
– Ширше копайте! – голос долинув верховний.
– Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі…
І погребняк що є сили той камінь лупає:
Іскри рояться, здригається твердь.
Глибше в майбутнє! У надрах копальні,
Косу мантачить уламками каменю смерть…
… Хто обірвав це тривале видіння?
Перевернув мене рвучко – я ліг горілиць,
Аби продовжилось в муках моє животіння,
Хмари бокаті пашіли теплом паляниць…
– Він ще живий! – сколихнулось у вусі повітря…
– добра сорочка на ньому – шкода, пропаде… –
Янгол кружляв наді мною сирітно,
Тільки ж присохла душа не виймалась з грудей…
Здерта, од крові червона сорочка дудніла,
Вітер її роздував, мов ковальські міхи,
І доторкався пекучо до голого тіла,
Листям долонь прикривали мою наготу лопухи…
Чув, як вози крижані проїжджали повз мене,
Певно, вивозили холод на цвинтар з села,
І приростала до тіла сорочка зелена,
Рідна ж земля повертала мені крапелинки тепла…
Так і лежав я, поснований щирим корінням,
Інколи мертві торкались руками мене, –
Віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням,
Глибшала колія,
Скрип голоснішим ставав з кожним днем…
І не хиталися дзвони церковні у небі,
Янголи пухлі щипали весняну траву:
Не виривайте з корінням мене, ой не треба:
– Я ще живий, я живу, я живу… я живу-у…
Мертве село. Гребняки дзвонять ложками густо.
Товсто гуде погребальний загальний казан.
Кров їм окислює пріла торішня капуста,
Чесний у них заробіток – рясний погребан.
– Щось пристаєш коло їжі, товариш Явтуше…
Мілко копав… Тепер ложка важка…
Ходиш похмурий… дивись – усуспільнимо душу…
Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка…
-Лучче живцем покладіть, бо мені однаково, –
Прошелестів і ложки до губ не доніс…
– діти попухли, лежать на полу, наче дрова.
Вигребли все до мучини…
Навіть із діжки заміс…
Витягли жили. Тепер смичете й шули…
Нове життя закладаєте ви на кістках…
Щоб не діждалися ви… – і упав, наче кулик;
Ложку, що падала, інша безсила вхопила рука…
– Іч… він туди ж… Недобиток куркульський…
Здох, а вчепився мертво у спільний казан:
Хоче привласнити обще, та дзуськи, та дзуськи…
Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян.
– дядьку Явтуше… і ви відпливаєте в море?!
Всі відпливають на кризі.
Хто ж позостався в селі?
Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь…
Хто ж буде жити на нашій нерідній землі…
Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю,
В надри земні заїжджає ладований віз;
Вже і погонич колгоспний зчорнів… і не дише,
Стала земною кована в кузні циганами вісь.
2.
Тебе нема, присутнє лиш тепло,
Давно вже відокремлене від тебе,
Воно мене серед ночі знайшло
Забутого поміж холодних стебел…
І кров моя запульсувала знов,
І рушив знов розхитаний годинник,
І я тебе у забутті знайшов
На дотик серця і на дух родинний…
І миттю відокремивсь від землі,
Відшарувавсь, немовби тінь від тіла…
Душа моя, немов сльоза на склі,
Спрозорена – попереду летіла…
І став вузьким на тілі комірець,
І горло стиснув, та я крикнув тричі:
– Отець! Отець! Отець!.. –
Та я не знав, що ти – це той гінець,
Який мене на суд високий кличе.
Мій поклик розділивсь на голоси,
Що навсібіч вигукували слово:
– Кінець! Кінець! Кінець!.. –
О хто мене удруге воскресив
Своїм теплом, аби убити знову?!
3.
… день нарікань уже настав,
Душа вщертована терпінням…
А сутінь рання і густа
Лише прискорює змертвіння…
Лежиш горізнач на піску,
Немов зіржавіла бляшанка,
Очима ловиш ніч сипку,
Що почалася прямо зранку.
А слух ще ловить хлюпіт хвиль,
І повза по піску долоня, –
Яких потрібно ще зусиль,
Аби зануритись в бездоння?
Життя вантажить слух і зір
Камінням з глибини добутим,
Підзвітний відліта папір
В столицю крізь схололу сутінь.
Там все зазначено про час,
На облік взято до зернини
Весь хліб. Зраховано і нас,
Хоч душі мертві вже віднині…
І не позичить собі сна,
Не вкоротити навіть ночі, –
Піщана хвиля голосна
Розкриті замиває очі…
Розтертий камінь на пісок
Буравчасто втіка в легені;
Холоне сутіні ковток,
І замерза вода у жмені…
Ні слів клятьби, ні нарікань –
Відкритий зір і слух відкритий,
Пісок в очниці затіка,
Просіяний на смертні сита.
4.
… Той світ придумав я? Чи він мене придумав?
І хто в кому пружину сталеву накрутив?
Накручую себе щодня – чи не для глуму?
Куди мені? Чого і скільки ще іти?
І наповіщо пам’ять мені сумна давалась?
Щоб завчено махати і завчено кивать?
Щоб рейки пам’ятати і забувать вокзали?
Із безвісті летіти в безмежну неоглядь?
Я розповім про жорна і про паслін в городі…
Як в мертвого сусіда сухар з кишені вкрав…
Я розповім… Кому?.. Та вже про горе годі…
Сік скрапує зелений у тебе з-під пера…
Ворушаться в клітинах не літери, а воші,
Я туманцем гарячим закушую окріп…
– Ти вигадав той світ… А цей такий хороший…
Та ти не пам’ятаєш, як гостро пахне хліб…
Не пам’ятає й камінь, як він молов солому,
І простору важкого не втримали хрести.
Ослабла вже пружина, і налягає втома,
І треба зупинитись, щоб знову підкрутить…
… Від крику власного я прокидаюсь часто,
Бо бачу, як остання іскра гасне,
І чую – кайла крушать вперто материк,
І, наче ложка в чашці, дзеленчить язик…
Летючу видно іскру п’ятикутну,
Що пропікає темряву отрутну…
Кайлом добута іскра з дна могили
Випалювала струмом мені жили
І, пам’ять знищивши, верталася назад:
Холодний ніж торкавсь затерплих п’ят…
І блискітка кружляла, наче дзига
Перед очима. В саркофазі з криги
Я знову плив… чи нурився в огонь…
І стиски чув задушливих долонь…
5.
Це море-степ?.. Чи море полудневе?..
Тут мерзлі мамонти і вугільні дерева…
Це душезгар чи вічна мерзлота?
Свідомість заморожена крута…
Нічого вже про час не пам’ята…
Рух увірвавсь – застигла кіноплівка
І розкололась крижана долівка…
І я розгледів в чорноті розлому
Обличчя вже давно мені знайомі:
Тут весь мій рід… та що там… півнароду
Вмуровано у затверділу воду…
Пів-України ув одній могилі –
Затиснуті у льодовитій брилі…
Батьки… брати… мій рід… і мій народ…
На брилі надпис: “33-й год!”.
Карби глибокі з брили не зітерти:
Рік пограбунку, голоду та смерті!
Рік всенародних пагуб та звитяг,
Коли возводивсь з криги саркофаг…
І п’єдестал возносивсь для чобіт,
Щоб притлумить підошвами весь світ.
Рік тридцять третій – зламу й моровиці…
Де не ступнеш – там перст його десниці
Впирається у груди, наче кий…
І погляди сталеві – мов гвіздки…
Куди не глянеш – скрізь гартують крицю
І чути, як ламаються кістки;
По підземеллях кров людська іскриться,
І клацають, і клацають курки…
І ніби крапка в льодовитій книзі
Чорніє іскра у могильній кризі.
Вона дрімає в брилі безпробудно,
Немов чекає: день настане судний,
Проклюнеться вона – розлущить лід
І перетопить уцілілий світ…
Лід намерзав лещатно довкіл скронь,
Чув уві сні я притиски долонь,
Що гіпс шерхкий до вилиць приміряли,
Проте клубочивсь в тілі ще вогонь…
Я прокидавсь і западавсь в провали…
І бачив людоїдів у гайку,
Що готували трапезу швидку.
Горбатіли похняблені вже спини,
І морщилися вицвілі свитини, –
Щосили вбивці дмухали в жарину,
Та кров палахкотіла на піску…
О Боже правий! страчена дитина
Порубана, лежала на пеньку…
І скрикнув я, і заблищала слина
На бороді у вбивці, що дививсь,
Як я провалююсь, волаючи, кудись;
Димок із кулака його куривсь,
Затиснутий за шию, як пташина…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Мини таір найголовнішого очима не побачиш.