Павло Мовчан – Матірна осонь
У надри снів, в незміряну глибінь
Так падаєм – аж хрускотіння чути,
І колами розкручується сутінь,
Розносячи по тілу млосний біль.
То – дзвін по дереву, від кореня і вище,
По серцевині – оболонь глуха,
Лише навірчує широке пасмо хвищі,
Що, як і сон, до скону не вщуха.
Усоте я – в одне і те ж провалля
Не падаю: викраплююся геть,
Де з бризки кожної суниці проростали,
Медовим спіллям повнячись ущерть.
А ти ідеш, думки перегортаєш,
І пучки змучені навірчують черлень…
А де твоє, а де моє пристання,
Зібрать мене ти мусиш до краплини,
І я крізь вічко плетене уздрю
Чин переродження і вранішню зорю,
І маєстат пробудної хвилини.
Всевладний день шпуйні сніги приборка
І пустить сон, як шибку під мороз:
На білу віть, розтягнуту, мов шворку,
Він перениже хуртовинну брость.
І нам звелить забути про суниці,
Зітерши відсмак з осолодних губ,
Вікно відслонить, як лице криниці,
Снігами перехвачене у зруб.
І треба пить студеність просипання,
І треба бить підбором ясенець.
Швидкий ковток – чи перший, чи останній,
Бо, як друшляк, просвічує корець.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Лад Недослідимий, незбагненний Травневий світ густо-зелений. Співа весь день дрібний пташок, Немов заучує урок, Луна весь час один рядок: – Тьох-тьох… Віть-віть… – Тьох-тьох. Віть-віть… – Звучить у відповідь рефреном. А ми з тобою оцих два Рядки ніяк не заримуєм: То зайвий склад, а то слова, І тріслий голос не співа, А ніби куряву здува,- То […]...
- Павло Мовчан – Пісня Ой пошила ненька Мені кошуленьку, Як біль, білу, як біль, білу, Як папір, тоненьку. Смужечка черлена На грудях у мене Палахкоче, палахкоче, Мов листок на клені. Чобіточки шиті, Наче з воску литі… Вдарю, вдарю закаблуком – Чути у півсвіту. Не журися, мати, Буду танцювати, Аби смутку, аби смутку Серцю не завдати. Вберуть мене, ненько, В […]...
- Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
- Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
- Павло Мовчан – Холод В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч, Хтось пір’я надмухав у щілини віч, Хтось стежку промів од книниці до ганку Та вибілив крейдою діл та лежанку… І рясно на шворку знизав снігурів, І висмикав дим нитяний з димарів… В забутім відрі було льоду кружальце, В щілинах очей – невида-невидальце, І стежка текла від криниці в […]...
- Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Криничний день Криничний день як для почину Відкрив джерела ворухливі, І вісник сонячної зливи Квапливо крила золотив. Поклавши відтінь самоти На тихе лоно полонини, Світ прокинувсь: Без дударів і без трембіт, Лиш тихошепітний політ Вірла, змалілого в краплину, І світло, світло без упину, І сонцеявлена людина, Що творить собі інший світ. Біжать від неї у недеї, В […]...
- Павло Мовчан – Лебедине Вже репались тугі плафони, Налляті світлом, соком стель, Застряло в горлі грамофона Хрипіння, як драглі, густе. В цей час подвоєні зірки В жаских потугах зачинали Священний плід – і накладались Одна на одну, як вінки. … А язики – з усіх скалубин, Бо помічали первогріх; Лущились губи – падав сміх, І німбами змикались зуби… – […]...
- Павло Мовчан – Величання води Грунтуймо собі ніч, бо йде вода висока. Окличники сурмлять в зелену бугилу, І ручі конюхи вже білять коням боки, І так, без поводів, пускають їх на луг. Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки, Розшийте житла всі і цямрини замкніть: Іде вода до нас через широку кладку, Кладіть до ніг її просту вербову віть. Бо ж це […]...
- Павло Мовчан – Рішучість Довгі крила – з очерету – Розгортаються до лету: Птах, що імені не має, Із покою вилітає. Я візьму до рук стрілу, Колись роблену з лозини, Покладу її на лук – Доганяй швидку пташину. У прошиту в шибці дучку Я угледжу, що за страх: На засушену колючку Наколовся жовтий птах. І синенька цівка крові, Наче […]...
- Павло Мовчан – “Кожного ранку будить синиця… “ Кожного ранку будить синиця Стукотом в шибку – зараз встаю… Знову потовщало жовтої глиці – Сосни засипали стежку мою. Мимо проходять чорні дерева, Трісне раптово збоку сучок – Звук однослівний щезне у мрево, Збивши на хвилю зважений крок. Тільки навшпиньках треба ступати, Щоб не злякати у лісі луну, Не потривожити страх волохатий, Не обірвати срібну […]...
- Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
- Павло Мовчан – “Волосся скрипки, наче хміль… “ Волосся скрипки, наче хміль, Оповило – не відпускає, То білоцвітна заметіль Мене діткнулася руками, Кущем шипшини – в сповитті Ожини дикої гінкої, Що не дає мені в житті Ані хвилини промивної. Настирні струни обгорнули Галуззя випростаних рук; І скрапував, як плач зозулі, У синю тишу теплий звук. Ожинний жур, іржа ожинна Зрожевили тужаву цвіть, І […]...
- Павло Мовчан – Сніг (З циклу “Іменники”) Порідшав сніг. Крізь білу тканину Враз проступили нечіткі Хатки, зіщулені селянки І білі верби хилиткі. Кого вони чекали з ночі, Що побіліли, як стовпці, Чом в захололі їхні очі Трусились снігу пластівці? Чом вони подих тамували, До дня обернені лицем, Чому лиш я один як палець Ішов забитим путівцем? Чи ж годен […]...
- Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
- Павло Мовчан – Власний портрет у газеті (З циклу “Фотокартки”) В марнотах розуму, у пізнанні неситім Так праглось осягти і все збагнуть, Що й не помітив, як літа прожито, Крізь шибку криги дивишся в майбуть… Днів скільки залишилось? Небагато… Чому ж ти не обчислюєш і їх? Адже кружляють стрілки й коліщата, Відома швидкість, та знайомий біг… Але ж боїшся. дивишся під ноги […]...
- Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
- Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського 1. Приголомшливий промінь Стрімко в темряву прорвавсь І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас… Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли? Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли? На очах рубці зостались і невигоєний біль, Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль. Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух, Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух. […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Павло Мовчан – “Синиця в волоссі… “ Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, Повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, Та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи мені, друже, а де ж мені жить, У серці чиєму питати притулку? Вже обруч стискальний сталево дзвенить, Аж тіло, мов крига, потріскує лунко. Гадав, що приб’юся листком до стовпа А […]...
- Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
- Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
- Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
- Павло Мовчан – “Тебе ліпили протяги в степу… “ Тебе ліпили протяги в степу, Дух облягала трав’яна сорочка, Видющою відчувши плоть сліпу, Ти розірвала кокон сповиточка… Мороз торкнувся лезами зіниць І під лекало темряву обрізав, Щоб, лежачи в заметі горілиць, Відчула форму, скроєну з заліза, – І тісноту, і самоту в собі, І глибину, аби життя прийняти… І серцевинний породільний біль, Коли пектиме інший […]...
- Павло Мовчан – диптих про Лесю Українку 1. Біля хворого С. Мержинського Тане кружальце обличчя… Хай собі ходить, хто ходить Боком попід дверима. Дух вогню однокрилий борсається в оливі. Де воно? Що воно? Звідки? Стеля – не ополонка. Висушена нагідка плаває, як лебідка. А задля кого? Вже віджурилось, що й годі, Так, що ні сліз, ані слів, – Страх собі по господі […]...
- Павло Мовчан – Гуцульський малюнок День наваливсь: Під тиском світла Повигинались вікна. День пхавсь У колибу, День натискав з усіх боків. І вже на сонячних канатах Балансували в світ смереки. Кинув я руки На Карпати І обіперся, І хилитнулася земля замерзла, – Обсунулась, мов спогад, враз Говерла. А праліс виставив у світ Пенькові жерла. І день дзвенить, як дзвін при […]...
- Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
- Павло Мовчан – З дитинства День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і позбувшися пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітлахи видихають блакитниць синиць, Річка […]...
- Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
- Павло Мовчан – Тепло-холод І сніг, і дорога тобі вже не впомку, Неначе й не ти замерзав тут колись. Лиш листя трухляве та трави пожовклі Крижинками згадки давно затяглись. Щільніше зімкнулись набряклі дерева, Низенька кигичка хвилясто летить. В пожовклій струмливій воді березневій Струмує повільно підземна блакить. Безодня колише напоєну крону І, зір викрадаючи, надить в глибінь. Та чути, як […]...
- Павло Мовчан – По льоду (за мотивами народної пісні) По льоду, по льоду Свою долю поведу. Доле моя швидкоткана, Під тобою крига тане… Жовта тріщина біжить, Щоб заткати білу нить. Луб’янії личаки Ковзають уздовж ріки. Перейду, переведу Свою долю молоду. Бо на тому боці, доле, Полотняне тчеться поле, Тчеться поле полотняне – Ще й волошка вишивана… Та нагострений струмок Тне підошви що не крок… […]...
- Павло Мовчан – “Загнуздані… “ Загнуздані Крижасті ясени Дрижать і рвуть гнуздечки вітру. День вкопаний. По щиколотки в землю. Верба, мов день, Обчухрана, ребриста, Прорвалась З-під землі. І вороння, Мов залишки землі, На сухожиллі віт Підстрибує. День вкопаний. І наче вершники міфічні, Стрибає вороння І б’є під боки Обчухрану вербу крильми. Відкинувши кору На верболіз хилкий, Верба буравить небо. І […]...
- Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
- Павло Мовчан – Спогад про війну Спраглі очі відкривають день. Зелений простір і вервечка птахів, А попереду білий метелик стелі. Брате! Сьогоднішній вітер приніс пам’ять про тебе – З якого поля? Водить мати по грядці скруху: Щось не сходить пісок вже тридцяту весну… Золотий молочай Гріє стежку далеку, Спучнявіла вода у відрі по вінця – А тебе немає! Лиш побрижена шибка […]...
- Павло Мовчан – Читаючи “Божественну комедію” данте Аліг’єрі Тут мова лиш заводить нас в обман: Бо наш словник ще дуже невеликий, І розум завузький збагнуть цей стан. Данте 1. Сплелись слова – було словозмішання, У плутанині вичахнув і зміст. А перша літера в абетці – вже остання, Господарем непроханий став гість. І день розсипавсь, даль розшарувалась, І води на волокна розповзлись, І вигуки, […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Таке ти, полечко Не надивитись, ані вжитись, Не вкоренитись, ні вхопить, Ні навпростець, ні полем битим По перемірять, не пройти. Таке ти, полечко життєве, Така ти, доленько земна, Що день по дневі, день по дневі П’ю безмір навхилки до дна. І не нап’юсь, не погамую Своєї спраги і вогню,- Піском повзу, стовпом вихрую, Голкую серце на стерню. Не […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
Руйнівна влада золота гобсек.