Павло Мовчан – Медитації
1. Біля монастирської брами
Ще день вербі коронуватись
Та вщертно вітром наливатись,
І величатись житлом птичим,
І крону щебетом музичить.
А потім все, заламуйсь, гілко,-
Дудить пронизливо сопілка!..
Очима, де не запряду,
Жовтаву скалочку знайду:
То віск проріс,
А то живиця…
Краплини сліз,-
Яка різниця,
Що нам віщує знов біду.
А ще недалі як учора
Красоля нишкла в квітнику,
Лежала тінь чиясь прозора
На щойноструганім току.
Як весело снопи стояли
І дві вівсянки щебетали
На гостроверхім
Це зміни ті, яких ти праг,-
Сидить небалакучий птах,
Поводить чорним своїм оком
За кожним рухом,
Кожним кроком,
Й на сопілчаний клич високий
Ростуть круки, як шпичаки,
І однозначно й так завбачно
Спростовують твої думки.
Про що це все? Про швидкоплинність,
Про біль в схололій крапелині,
Про злегковажені часи!..
Та ще – про пташині голоси.
Лиш не про сум і нудьгування,
Не про сопілчине туляння,
Не про пір’їн злинялих жмут.
А все про суще, безпричинне,
Яким ні краю, ні почину,
І про звертання щохвилинне:
– Я, Боже, тут! Я, Боже, тут!
2.
Печальники мої, кричальники щоденні!
Покошено сніги, і на високі стерні
Упала тінь листка та й гнізда відігріла –
Летять собі на них ізпіднебесні стріли
І вражених зміят, пришитих до землиці,
Над полем весняним несуть, як плащаниці…
На дерев’яний плуг наляже ратай з вітром –
Широка борозна ізнов буде бриніти.
Просиплеться зерно й ворони самосійні
На чорне полотно по гніздищах надійних.
Двопільний урожай збереться теж дворуке,
Один – на коровай, а другий –
Чи ж на круків?
Кричальники мої, печальники щоденні,
Знов переплутав Він одне із другим в жмені.
Засіяв спершу сніг, а опісля вже – зело…
Чи ж гніватись?..
Той Бог… якийсь він невеселий.
Чи ж клопоти його ізнову опосіли:
Замість хлібів густих йому вродили стріли.
І ходить жнець сумний,
Ніяк вкосить не може.
Чому ж із нас ніхто йому не допоможе?
3. Розпиток
Пощо так є, як є? –
Стратенство повсякчасне,
Все, що вогніло, – гасне,
Від корогов прекрасних
В долонях – руків’є.
На віск кладу печать,
І мову затаврує,
Адже з-під ніг кричать,
Відрікшись фарби, – вруна;
І вічність, що в очах,
Зіниці звуком круглить…
То захват, то жура
Ламають жили дзвоном,
А з плоті мені – страх
Відтворює колону.
І словом, як вапном,
Все кріпиться на стиках,
Риплять суглоби знов
Під троїсту музику,-
То вихитався рух,
Як пагін із зернини,-
Тичба колон довкруг
Щільніша щохвилини.
Та тверді нестача,
Щоб плюсклу тінь відкинуть…
І вироста з плеча
Цікава будячина.
Стебло перехлюпне
Всю гіркоту зелену,
А все, що є,- було…
Чи ж буде й після мене?
4. Ночівля
В смак тиші – пам’ять знов занурив,
Де звуглений чорніє птах
І голомшіє вовча шкура,
Розіп’ята на кулаках.
Услухливо, як камінь в річку,
З чуттям всесяжним глибини
Летів, і струмені навстрічно
Вергали запах давнини.
І кислість смушку в красній скрині,
І терпкість хрому й кунтушів,
І хижі пера соколині,
І дух козачої душі.
Покрасти в очі все до риски,
Та як же з часом, давнино,
Якщо розсипалась колиска
Від доторку на порохно?..
Згортаю пучки з переляку,
Зринаю, зраджуючи слух, –
Виношу лиш відвертість смаку,
А в пучках трину від розрух.
5. Ранок
Обновились вікна зранку,
Щоб надвечір заніміть,
Щоб відкрилась кожна шклянка,
Як важка чавунна кліть.
З них перепурхом вільготним
На роздоленьку свою
Чорні вилетять полотна,
В крила широко заб’ють.
Незмережені дочасно,
Непробілені ніким,
Миттю призелень пригасять,
Пороздмухують пташки.
Чи ж біда моя журбова
На журбину бідину
Підвелась, як хрест дубовий –
Ні звалю, ні підітну?..
Лучче б серцю бути з воску,
Пучкам – з срібла, щоб не знать
Оту волю смертоносну,
Гостру місячну печать.
Голки б солодко впивались,
З вощаниці б капав гнів…
Боже, чом воно не сталось
Так, як я того хотів?
6. Біля дніпра
Порожніють руки.
Птах, що випадає з повітря,
І висипи горбаті.
Незаповненість простору тебе непокоїть
Ще більш, ніж учора.
В круглі ями, де бані кульбаб височіли,
Падолисту насіялось – до позолоти!
Порожніють очі.
Цегла по цеглі –
Хтось розбирає мура довкола тебе.
І вкрадається холод,
Вільгне пісок під ногами,
І слід, що ти думав – тривавий,
Затягує хвиля.
Довго сушиться невід порожній,
На веслах холодних мережиться блискіт.
Дорога тобі на розріджений обрій –
Там хтось бовванів ще від ранку –
Порожнина лишилась…
Срібляста луска запорошує очі –
На зиму.
Човна відв’язавши мілкого,
Попробуй на лікоть хоча б
Відступитись від себе,-
Чи дивиться хто на оту порожнину байдуже?
Як рясно порошиться мерехт зчорнілий,
Гніздечко снує в спорожнілому вусі кигиця.
Зія порожнина.
Поквапся скоріше у неї вміститись.
Та ж холод такий, що зсудомлює волю і руки;
І раптом заповнив усі порожнини
Розважливим звуком:
– О-о-о-о-о…
(відлуння)
7. Над водою
В теплих гніздах води
Задрімало каміння безлике,
Що ж той сон надовкруг,
Як на волосі вітер цигика,
І летить поплавець,
Перепурхує з хвилі на хвилю,
І байдак, як корець,
Ну ніяк недочерпає зливу.
Об повітря розбивсь –
Недописану вигладив зморшку
Жовтий диск –
Сліду жовтого стьожка…
Завтра – ніч, а сьогодні
Пір’їна – весло і піску одностайність.
Завтра – сніг, а сьогодні –
Хитальна-хитальність…
Щасним будь! Щасним будь!
Щасним будь!
До свого осереддя розмитий:
Чесна путь – хресна путь,
І на “потім” нема чого жити…
Широчезне “т е п е р” – від звуку
Аж, гай! – до відлунку, що гине;
Твій життєпис запіксь на пері соколинім.
Все в три слова вкладеш:
“був такий” і “немає”…
І не визначиш меж –
Ні початку тобі, ані краю.
Присусіджений скрізь
До усіх відумерщин і зросту…
І не треба тут сліз,
Бо воскреснуть так просто,
Так просто, так просто.
8. Лист подумки
Чому ж мені, друже,
Так солоно пахне любисток і рута?
У пучці метелик крилом перевіює сутінь.
Метелик ручний і приручена рута зелена
Позначили ніч високосну для мене.
Вузенька та ніч, наче кладка вербова,-
Її перейти – що примислити слово.
Та що я скажу, коли замкнуті губи водою,
Крило неминуче ширя над тобою?
Це все зволікання з його неминучим чеканням
На перше питання
(воно ж бо таке, як й останнє):
– Пощо, і звідкіль, і допоки? –
Низенький одвіт, хоча звуки високі…
Таке-то, мій друже, ходіння за межі денного:
Почуєш лиш крик звідусюди…
І більше нічого, нічого, нічого.
9. Навіки з деревом
Яка це гра? – навперегін
Іти з ціпком вербовим
І все очікувать одмін
На гоні полиновім.
Все той же степ, і обрій той,
І ступінь дрібцюватий;
І котить нехворощ – до втом –
Розсохи сугачаті.
Об ощерхльовану щоку
Розіб’ється шуліка,
Та й не полишиться знаку,
Ні спогаду довіку.
Із-поза спини наперед
Все бігти патериці,
Не знаючи ні меж, ні мет,
Де треба зупинитись.
Знай доганяй, переганяй,
Перемітай степ кроком,-
Тут самосіється врожай
Трави на всенькі боки.
Лиш виб’є прузлик дріж тонку
У кійло волосінне –
На самовпевненім ціпку
Проб’ється брость осіння.
При потопельстві так тримайсь
І пальців не розв’язуй –
Не то розбурхана трава
Знесе назад відразу…
Проб’ється, може, корінець
І вхопить шлях раптово,
Поклавши мандрам сим кінець
Душі твоєї й слова.
1967
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір-роздум хижацька натура герасима калитки.