Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “
Мене цієї ночі вмерло так багато,
Так, ніби мову я раптово втратив,
Забув усі імення та слова,
А на обличчі виросла трава.
Мені приснилось те, що було явним:
Ти була з іншим у моєму травні,
Ім’ям чужим ти кликала мене,
І дерево дзвеніло крижане,
І сипавсь іній замість пелюсток,
І видно було хід твоїх думок:
Сама про себе, про утіху й хіть…
Та до пуття не міг я зрозуміть,
Навіщо стільки світла на ту зраду?
Аби було видніше, куди падать?..
І скло віконне падало на брук,
Яким ти сажу вишкребла із рук…
Я склянками підошви собі зранив,
І тінь липуча витікала з п’ят…
Я бачив світло, що точилось в камінь,
І било в очі, щоб не бачив втрат…
То ти із мене витекла смолою,
І бите скло тріщало під п’ятою…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Іван Вовчок – Цієї ночі місяць був у повні Цієї ночі місяць був у повні, А я сидів на березі ріки. На теми всякі думав – на любовні, І кидав камені в зірки. Цієї ночі місяць був у повні, А я не спав – не спала мабуть й ти. Бо в голові думки гріховні. Хоч спалені давно у нас мости. Цієї ночі місяць був […]...
- Микола Вінграновський – Цієї ночі птах кричав Цієї ночі птах кричав У небо відлетіле. Цієї ночі сніг упав – На чорне впало біле. Цієї ночі уночі Ми тихо говорили… Різдвяні пахли калачі, Шибки в мороз горіли. З далеких берегів і лоз В цю снігопадь лапату Приніс від зайця дід Мороз І дещо нам у хату. Один лиш птах кричав-болів За морем, за […]...
- Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “ Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі: Спалахує, горить, підчорнена вогнем, І лускається скло – хтось голосно регоче, Упавши, замовка – створіння кам’яне… І болісно мовчить принишкло, наче пташка, Цей згусток блазнувань чи отверділий сміх… Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко, А вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг… Мовчить людський словник… мовчать […]...
- Павло Мовчан – “Ні подумки, ні пошепки, ні вголос… “ Ні подумки, ні пошепки, ні вголос Не викричу я розпачу ніколи, Не вимовлю ні словом, ні журбою, Пустошну глухомань, що за тобою. Навіщо ти лишив напризволяще Мене, о Боже, в цій життєвій хащі, Де дні щільні, як паколи високі, І ночі котять смоляні потоки! Навіщо клопоти біля вогню недремні, Навіщо погуки даремні ці спасенні? Навіщо […]...
- Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
- Павло Мовчан – “Прийшла ти до мене, пречиста любове… “ Прийшла ти до мене, пречиста любове, І вирвала з вуст моїх з коренем слово, І подихом горло порожнє спалила, Гукнути – нема кого, мовкнуть – несила. З подяки, з оскарження, може, з розпуки, Простерши до неба обпалені руки, Біжу я на гору, де хмара синіє… На вічну плавбу та хмарина, Маріє. Гора все крутіша, а […]...
- Павло Мовчан – Посеред двору Над ким ті сурми плакали? П. Тичина Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна. Я відкидаю сніг. Та музика печальна Раптово вчулася, схитнулась кругла мідь, І тінь лягла на білене подвір’я Так, ніби був не ранок – надвечір’я, А хто де грав – того не зрозуміть… Зіпершись на лопату серед двору, Я наслухав: летіло щось прозоре, І […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – Так із ночі у ніч О четвертій сторожі нічній, Коли тоншає мідь і стають полохкішими губи, У фортечнім вікні Ти посвітич запалюєш, люба, І тонку павутину спускаєш униз по стіні, Щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом. Ой, ну що ті віки та замки заржавілі – Із твоєї руки волокно заметілі Простягнулось, як міст, до мойого вікна, Де така […]...
- Твір на тему: Роздуми про зміст прислів’я “Хто багато читає, той багато знає” Мабуть, найбільше в усій світовій літературі написано про книгу: про її значення в житті людини, про те, як її пишуть, хто пише, навіщо, і про її читачів. А скільки народ присвятив книзі теплих і вдячних слів! І чи може хтось сьогодні уявити, що книг на світі може не бути? Та, мабуть, і може якась нікчема, […]...
- Павло Мовчан – “душа твоя не коло мене… “ Душа твоя не коло мене – В безбарвних снах тебе нема… Безбарвніє й трава зелена, День, мов сторінка та німа, Де проти сонця букви зблякли, Але й уяви теж забракло, Щоб з жовтизни тебе гукнуть… І голосу останні краплі Спромігся мовчки проковтнуть… По шию – холод, ні, він в роті, Що навіть важко продихнуть, І […]...
- Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Твій подих пронозить мене… “) Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, – Хитається розум, вдихаються сльози в нестямці. Яка коловерть – колування зелини дрібної, – Невипита смерть нахолола в напої. Життя недожите – пиття недопите з тобою! Журбою розведена радість, як сажа водою. – Не треба мені, ну не треба нічого! – Впираються в землю хрести одноногі – […]...
- Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
- Павло Мовчан – Віддалення Віддаленіла так від мене, Що обезтебіли і сни. Мов тютюну стебло зелене, Вуста мені обзеленив. Так гірко язиком торкатись Твого імення, світку мій, Вуста поламані, щербаті, А в горлі – мов холоне лій. – Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… – І серцевину обмина. Вуглинночорно, холодинно – Суцільна сіль, стіна скляна… І озираюся – позаду Вуста […]...
- Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
- Павло Мовчан – “Зустрів я бджілку на снігу… “ Зустрів я бджілку на снігу – Куди вона летіла? Чому біля розкритих губ Незрушно роговіла? Зустрів я воду на льоду При березі сипкому І їй сказав: – Оце іду Із бджілкою додому. – Ніхто мене не зупинив, Не запитав в дорозі: – Ти перед ким так завинив, Що світ сховав у сльози? – Я йшов, […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – Спогад Навіщо ти у пам’яті долоней, Навіщо ти на язиці солона? Для чого ув очах ця порожнеча, Розріджене повітря кожен вечір? Невірогідна, дзеркалом забута, Глибоким слухом кухля непочута, Присутня в жилах, стягнутих вузлом, Збережена невичахлим теплом, Ти так углибла в корені думок, Що вдвічі важчим став мій кожен крок, І кожне слово так до вуст припало, […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
- Павло Мовчан – Стремління Я так тягнусь до тебе Що стогін може лише мислитись Наче криничка у лузі – Не зауважений ніким Сам у собі й для неба Ти ж – в кожній крапці зримості І слух скасовано задля стремління Туди до зглиблення Там де і “є” і де “нема” Ой розчинитись пучками губами І втанути зомлінням в тебе […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
- Я – людина, і це мене багато до чого зобов’язує! (за поезією В. Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина?”) Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я… Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість – неповторна! Але вважаю, що завдання кожного – робити світ […]...
- Павло Мовчан – Відвідини Тут про мій вік все свідчило нещадно: Дуплом – верба, що я її садив, Похилий тин – паліччям недоладдя, А грядка – сухостоєм лободи… – Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.- Як ти змінивсь – насилу упізнав… – Хіба ж це я? де мої злитки жару, Де ті скарби, що все життя збирав? Де […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – Відлуння (“Відлуння нам плач обертають у сміх… “) Відлуння нам плач обертають у сміх, Окресливши звуком глибокість доріг. У товщах води, де вода проростає, Перлини скруглілі відлуння ховають. Завжди у прислузі, завжди в супроводі Ховають утіху і розпач іноді. А хто ж безіменний за вами стоїть, Що клич подає із минулих століть, Проймає нас дрож уві сні серед ночі – Всміхається ніч у […]...
- Павло Мовчан – Погляд на дерево Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога, І співають багряно присипані листям півні. Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного, Коли він п’ятипало світився тобі у вікні? Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша? Шестимісячний строк – це багато чи мало для нас? Тихо стовбур схитнувсь – червониться пороша, Продувається клен, продувається […]...
- Іван Франко – “Ночі безмірнії, ночі безсоннії… “ Ночі безмірнії, ночі безсоннії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомоннії, В серці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує. Виром невпинним бажання сердечнії Рвуться, летять – Вічно невтишені і безконечнії… Мов на свої мене крила безпечнії Схопить хотять. Де ви так рветесь, куди ви літаєте, Думи-орли? В гості до зірки ви, чень, не бажаєте? К […]...
- Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
- Павло Мовчан – Біля Чорного моря Блакитну плівку вітер густо морщить, І пасмугами пишеться тепло На всій рухливій і незмінній площі, Де не зчитать того, що відбуло… Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки… Хоча душа читає, а не зір, Плавбу далеку в пелюстинах маку Через безчасся та безмежжя прірв. Відтворює предметне все уява: Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”. Та […]...
- Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...
- Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “ Посланче осені, день многодарний, З просині дивишся поглядом карим: В річці глибокій світиться свічка, В нурти відкривши браму відвічну. Там у глибинах нижу кілечка – Голка вогненна у безконеччя; Там ледве й видко золота злитки… Стиснувши міцно голосу нитку, Глибше пронурюй скло захололе, Входь і пронизуй коло за колом. Ввійдеш в початки, в крапку джерельну, […]...
- Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “) Позбудься, камене, камінності своєї, Горбочком стань потульним для ноги, Стань глиною вологою чи глеєм, І вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, Продовжся мною чи мене продовж; Душа струмлива розмиває тіло, Що стало широченним, наче дощ… Життя безмірне ген аж по крайнебо… Тебе нема… є краплі дощові, Сторізний камінь, дерев’яні ребра, І кущ […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
Образ хлопчика печенизьська облога киева.