Павло Мовчан – Начерки до портрета Івана Франка (поема)

Дмитру Павличку

1.

Прихильний до тиші золочений явір
Про полудень літній йому звістував,
Та хмара зависла, червона краями,
Хотіла, щоб швидше він в слові постав.

Бо світ безіменний зливався в єдине,
Недоткнутий думкою, скривджений весь,
Відлунював розпач у кожній стеблині,
І крикнув Іван через всю полонину:
– Народе, ти в слові Тараса воскрес!

Він наші права подвоїв у слові,
У слові поглибив, збезсмертив навік,
У пам’ять впустив, у спалахи крові,
У руки, у знаки свої загадкові,
У смутки свої – чоловік…

Підводжусь і я, щоб підняти із праху
Знедолений край і своїх бідаків,
Підводжу, підводжу, не відаю страху,
Гукаю – відлуння гримлять подовкіл.

Роздмухую попіл, розхитую втому,
І босий на присок стаю, щоб не спать:
Мені ж бо судилось у цьому огромі
Лункими словами народ об’єднать:
“Лупайте сю скалу!”

2.

Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством встає.

Від помахів біліюче крило
Вчорашнє від світанку розняло,
І ти помітив, що бракує сил
Звестися сонцеві на небосхил.
Що так і буде з щілин струменіть,
Замість проміння, перекисла мідь,
Вуста людські злютуються в оскомі,
З’єднаються слова в один протяжний гук,
Якщо не взяти молота до рук,
Не розбудити оцього огрому.
Вогонь спахне, і холод не затягне
Гарячі почуття і жар відвічних прагнень.
А ніч ядушна хай впівока глипа,
Як розцвітає брунька смолоскипу,
Як визволене сонце вироста
І червониться заклик на вустах:
– Лупайте сю скалу!

3.

Супокій – святеє діло
В супокійнії часи,
Та сли в час війни та бою
Ти зовеш до супокою –
Зрадник або трус єси.

Іван Франко

Догода тут тобі у всьому:
Лежиш, як голка у соломі,
Вітри на четверо дверей,
Лиш наживай собі оскому
На спілих яблуках ренет.

Звисає бузина хизливо,
Дрібний розсипавши смішок,
І ниже павич терпеливо
Разки чорненьких ягідок.

Ще нижче і сильце прикрите,
Ще далі – корінь ворушкий,
А назверх тиша соковита
Поводить поглядом важким.

Лежиш, як лилик у дуплянці,
І сниш про птицю чарівну,
Та враз хапаєшся в нестямці
Ти за тривогу рятівну:
У спогляданнях змарнувати,
Іване, можна все життя,
А хто скалу буде лупати,
Шляхи рівняти для звитяг?
Кому рубач віддасть сокиру,
Щоб хижі нетрища трощить?
Іди з неспокоєм по миру:
– Гримить!

4.

Навкружний ліс, захряснутий туманом,
Плаї скрадав, відлеглі від очей,
І птах каплющий непомітно танув,
Бо розмивавсь сльозою чи дощем.
Слух невситимий прагнув інших звуків,
Причаєних до часу в деревах,
І тихло в горлі серце від спонуки,
Так ніби його взяв хто раптом в руки
І туго павутинням спеленав.
– О краю мій, який же ти провільглий –
Ні крейдою тебе, ні золотом сплямить:
Всі кольори і всі відтінки збігли,
Лиш чорнота тут цісарська лежить.
І все в ньому чорніє до дрімоти,
До зжухлого паперу, до думок,
Лише біліє павутиння дроту,
Що пеленає волю в сповиток.
Ні ворухнутись, ані впасти ницьма;
Знай Божу ласку до русинів… Цить…
Одне тобі отут – кричати кричма,
Лупать скалу, до світла всіх будить!

5.

Вічний революцйонер –
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пітьмі поля.

Іван Франко

Примарний плин хмарин понад тобою йдучим
Полегшував снувать угору трудний крок
І владно поривав піднестись вище кручі
В неміряну глибінь до витоків зірок.

Важка твоя стопа відтручує каміння,
І пада слідма тінь в стромовище вузьке,
І срібно кров дзвенить в передчутті прозріння,
Бо ти співмірив дух із висотою скель.

Оголена, легка, як до земних народин,
Голчаним вістрям дня протята, мов мотиль,
Вже відала душа, що для літань й свободи
Замало поривань, а треба ще й зусиль.

Що тільки спільний труд і спільна сильна воля
Посяде братства світ і згоду між людьми,
Наука, думка, дух хай визначають долю,
Бо шлях угору йде крізь пасмища пітьми.

6.

Навідавсь навідом вві сні
Незримий повний голос,
За ним велів ступать мені
В зеленопінне поле…
Я йшов, як дихав,
Слід зникав,
В очах сльоза холола,
Крик мені губи розмикав
На шир гінкого поля:
“Прокинься! Вже зоря встає яскрава,
Вже ніч утече!”
І я відчув, коли спинивсь:
В губах моїх жарина,
І я, нанизаний на спис,
Лечу з крилом у спині.

7.

Перший крик – наш окрик бою
І побіднії пісні.

Іван Франко

Навражений ліс кострубатів вершками
І довго чорнів, наче ніч попід нами,
А ми навздогони за сонцем летіли,
І стріли засторчені в крилах бриніли,
І хмари приручені неслись услід,
Безмежний віщуючи нам переліт.
І я перевтіливсь у птаху з людини,
І спів замість мови у мене пташиний,
Чим вище до сонця, до істини ближче,
О, тільки б не впасти на зоряне днище!..

8.

Душа безсмертна. Жить віковічно їй.

Іван Франко

Віддалено туманом дерева,
Поважчала в долонях голова,
Минувся день, поглибшав шлях близький,
В якому – наче щогли – патики…
Сплять подорожні в себе на колінах,
А на узбіччі ніч високі стіни
Мурує тихо, що заледве й чуть,
Як камінь поверх каменя кладуть,
Підносяться свавільні будівничі
На висоту облудного величчя.
В мандрівців сон, в спорудників біда;
За мури око кругле погляда:
А що ж воно знялось таке високе,
Коли весь світ одліг у тихий спокій,
І навіть той, хто мав би чатувать,
Втулив в долоні голову, щоб спать.
Проте вставай, руш стіни нетривкі,
Вже тріщини прозоряться навкіс
І пада, пада цісарське каміння –
Хай світ братерства постає з боріння.
Вставай, Іване.
Перо прив’язуй до зап’ястя.
Пиши: душа безсмертна… але щастя
Офірувати нею в боротьбі,
Моя Вітчизно сонячна, тобі!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Начерки до портрета Івана Франка (поема)