Павло Мовчан – Надвечір’я
Напоєна вогнем, насичена паланням,
Зависла над селом підхмарена блакить,
Поширшала, мов звук, вечірня мить зростання:
Женеться вгору тінь – її не зупинить.
І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить,
І ворон на біду ув оці почорнів,
Прокреслив чорне “кар” розірваним пунктиром,
Мов нитку простьобав на сизім полотні.
І тягне череда в село духмяну хмару,
Дійниці аж гудуть, розпечені за день,
Ще мить – все спалахне, бо шибки повні жару,
Все піде під вогнем, все витлиться упень.
Чи ж варто наживать і множить зайве збіжжя,
Щоб підживлять щодня пожежу хижівну?
Живи, як і живеш, – відкрито все навстіжжя,
Щоб, як росина, міг на сонці спалахнуть.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Громадяться віки і на свідомість тиснуть… “ Громадяться віки і на свідомість тиснуть, Мов набуха гора під власним тягарем… І палиться життя життєво-смертним киснем, І ріжуться шибки повітряним шклярем. І міняться вони: зчорнілі на блакитні… То миються жовтком, то золотим вогнем… Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір І на життя ціна все пада з кожнем днем? Де не копнеш – там […]...
- Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
- Павло Мовчан – Братові дмитрові, якого я знаю з розповідей Брате, холодом бузковим змальовано шибки, І щебечуть загадково красномовні ластівки. Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир, Засвітивши блямкуватий під бантиною “пухир”. І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей – Тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей. А було ж – долоні в гривах, у долонях – вухналі, Лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі, […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – “Іржавіють ключі від нашої господи… “ Іржавіють ключі від нашої господи, Де всі кутки злились у спільний день відходин, Де черствіють шибки і струхлявілі сходи Ведуть лише униз і трухлявіють вниз. Забулося, зійшло по пагорбі дощами, Скрипучим берестком закрилося за нами: Ні відступити вбік, ні глянути назад, Все скаламутив геть раптовий снігопад. Тому-то й виступа іржа нам на долонях І утіка […]...
- Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь… “ Над полем шепотінь, над полем шелестінь Спрозорене крило поволі лебедіє. Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь, І золоте литво поволі мелють вії. Хустина пролетить, і світло спалахне То яблучним вином, то повною росою, Сухий ручай коси вогнем торкне мене – І голова жахтить, мов камінь на осонні… Тріпочеться листок зів’ялий у губах, […]...
- Павло Мовчан – “дорого, доріженько з отчого краю… “ Дорого, доріженько з отчого краю, Завіяна снігом, що й сліду немає… Торохнеш бідою, зведешся стовпом, Зітхнеш під п’ятою скрипучим мостом. Домівко далека в улогах снігів, Де дим, як лелека, що в леті зчорнів, Зронивши пір’їну, летить у світи, – І гони прожиті вінчають хрести… Віддалений долею, безліччю днів, Не дим і не голос, а спогад […]...
- Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
- Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
- Павло Мовчан – При березі Вода в ставку блищала запитально: Навіщо ліс згущає клейкоту? Дерева відбивались не дзеркально, А нурилися листям в тісноту… Рибалка в дно впирався головою, Сорочку жабуринням зеленив, І покліпом малюнок цей стирався, Розпечені кипіли валуни… І хмара підіймалася хвиляста, На міріади крапель розкладавсь І ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте, Дрібнилось зриме, розпадався час… У спогадах […]...
- Павло Мовчан – На узліссі Відхилялось чисте небо – Жовтий полог йшов у літ, І світився в півня гребінь Під вікном, як первоцвіт. Дивно нам сьогодні зранку Вряд продмухувать шибки Й замість солоду у склянки Класти липові листки. Й крихти терпкості не чути – Чи ж воно так й має буть, Коли губ торкнеться сутінь Чи вишнева каламуть? Що ж, […]...
- Павло Мовчан – Листопад Мідь тоншає, шерхльована вітрами, Широкий звук летить над головами, Що ледве й чуть, як цвяхи золоті Пришпилюють розковзані путі – Гаснуть в покорі крила прозорі… Вгору, Ой вгору Лине пташина зелена, В дзьобі у неї жарина із клена; Просто, ой просто стискається простір – Іскра летюча у високості. Полум’ям чистим спахне, як воскресне, Висвітить все […]...
- Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
- Павло Мовчан – “На срібнім денці тишини… “ На срібнім денці тишини Лежали круглі зерна сміху, І навалились на тини Химери реготливих віхол. Вже відсміялись, знемоглися… Дивились порожньо в шибки. А на заржавлених завісах Ходили двері хилиткі. Так розчинялися відверто, Пускаючи байдуже всіх, Що я помислив: певно, смертним Є тільки березневий сніг; І що сумління сніжно-чисте Дароване нам на віки, Як оце небо, […]...
- Павло Мовчан – Вже день затулений березою Вже день затулений березою. Яка навстіжність! Ніч близька, І рогозою жовтолезою Узброїлась моя рука. Не підпущу, хай крик відкотиться! Поставлю свічку на поріг… Та в’яже ніч-невідворотиця Повісмо скрадливих доріг. Не промине, як чуже свято, Надійде, стане – лий вогонь Тонкою цівкою вкруг хати, Навколо імені свого. І чуєш, як в твоїх засіках У ланці в’яжеться […]...
- Павло Мовчан – “Стукають краплини золоті в шибки… “ Стукають краплини золоті в шибки, Лопотять двокрило вікна на боки. У струмочку тихо блискавка цвіте, Листячко ж у неї, видно, золоте. Миттю обшугалось, знову зацвіло, Підпалило хмарі молоде крило. Впала тая хмарочка в річку голубу, – Чаєчка-нечаєчка, утопи журбу. А журба, як пір’ячко, виплива-пливе, Скоро зійде місячко, тьохне соловей, Проспіває пісеньку, тільки не мені, Перетліє […]...
- Павло Мовчан – За мотивами казки В продухвині вікна, ув ополонці зору Синіє глибина фарбованого моря, І чайок пелюстки, біліючи, не тонуть, Дрібненької луски у мене жмені повні: Долоні розтулив – всеможна щезла щука, Нічого не зловив, хоч срібла повні руки… Стоїть холодна піч, облуплена до глини, Та в ополонках віч виблискують рибини… Втішаючи мене – дурненького Омелька – В долонях […]...
- Павло Мовчан – “Крилом балкона піднятий угору… “ Крилом балкона піднятий угору Ширяв над тілом захмелілий дух. Магнітна прірва, де ряхтіли зорі, Вповільнивши, остуджувала рух. Яке сирітство, несумірне з світом! Яке зухвальство розумом збагнуть Зміст зореносних віковічних літер, Космічну сталість і безмежжя суть… Ні. Не для нас ці письмена писались; Лякливий зір в безодню не пірна, Бо знаджують його земні провали, І він […]...
- Павло Мовчан – “Шляхів нікому неналежність… “ Шляхів нікому неналежність, Очей навстіжна жагота: Обмежить обрієм безмежність, Щоб розпізнать свої літа. Вгадавши мітку на відтинку, Душа мандруюча спішить Допити через соломинку Солодку мить, солодку мить. І прагне спрагло увібрати Комаху, тріщину, листок, Аби комусь переказати Земний заучений урок....
- Павло Мовчан – “Обганяє хмара хмару… “ Обганяє хмара хмару, Куриться літак, мов дріт, В надра вигаслого жару, Щоб поволеньки згоріть… Шовкопрядний дощ тихенько Точить лощені листки… Біль такий, ніби обценьки З тіла смикають кістки. Та не змірять болю звуком, Не змотать його, як нить. І у пологових муках Породільниця кричить. Пробиває шкаралущу Вже дозріле пташеня… Доганяє смерть всіх сущих, Крик погибель […]...
- Павло Мовчан – Евакуація Був день, що ні змісту йому, ані форми, Зрівнялась з землею розбита платформа, І потяг розмивчатий парою жбухав, Колеса гриміли об рейки над вухом. На обшир дощу розбухало все тіло, І чути було, як у нього вганяли Важкі вухналі, прибиваючи шпали. Блукаючи плач, перебарвлений в біле, Притулку шукав у вустах спорожнілих, І пахла, як завше, […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
- Павло Мовчан – Золоті копальні На заході скарби золочені вогніють, Їх щойно добули з копалень літніх днів; Жарини ластівок, в повітрі безліч ліній Прокресливши, згасають в осмерклій глибині. Скресають плями дня, спливаючи, мов крига На схід, назустріч ночі спливає битий час… Повільно дотліва сторінка літня з книги Життєвої, в яку колись вписали й нас… Розірвана навпіл афіша на паркані Знов […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Твій подих пронозить мене… “) Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, – Хитається розум, вдихаються сльози в нестямці. Яка коловерть – колування зелини дрібної, – Невипита смерть нахолола в напої. Життя недожите – пиття недопите з тобою! Журбою розведена радість, як сажа водою. – Не треба мені, ну не треба нічого! – Впираються в землю хрести одноногі – […]...
- Павло Мовчан – Криничний день Криничний день як для почину Відкрив джерела ворухливі, І вісник сонячної зливи Квапливо крила золотив. Поклавши відтінь самоти На тихе лоно полонини, Світ прокинувсь: Без дударів і без трембіт, Лиш тихошепітний політ Вірла, змалілого в краплину, І світло, світло без упину, І сонцеявлена людина, Що творить собі інший світ. Біжать від неї у недеї, В […]...
- Павло Мовчан – “Трава вереснева прощально-зелена… “ Трава вереснева прощально зелена, І коник, немов з потойбіччя, сюрчить, І дзеркало ставу черленим-черлене За листям кленовим летить і летить. І вітру гребінка, широка, щербата, Вичісує з лісу пташок-недорік, І, ніби кристалик, маліюча хата Сховалась в очах за ворота повік. Та залишків літа тобі не сховати: Ген півень співає, кричить звіробій, Солома співає на гребені […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – Бухенвальд (Фотографія хлопчика перед стратою. З циклу “Музейні експонати”) Неопалима купина! Запалена ще з ночі. Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі. І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: Вчорашній день і нову близь, І очі жаром налились, і став весь світ гарячим. Палає шлях, і білий кінь Обвуглив в леті груди, І, […]...
- Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “ Посланче осені, день многодарний, З просині дивишся поглядом карим: В річці глибокій світиться свічка, В нурти відкривши браму відвічну. Там у глибинах нижу кілечка – Голка вогненна у безконеччя; Там ледве й видко золота злитки… Стиснувши міцно голосу нитку, Глибше пронурюй скло захололе, Входь і пронизуй коло за колом. Ввійдеш в початки, в крапку джерельну, […]...
- Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
- Павло Мовчан – “Золототканні шати в панни… “ Золототканні шати в панни, Золотообідні ридвани, Соломою їй мостять шлях, І ходять коні в постолах. У панни Ганни серце з воску, Її покривдити так просто: Гарячий погляд, наче стріль, Її вражає звідусіль. У панни личко з порцеляни, А голосок її медвяний По краплі рясно розлива Квітневий солод – не слова. Вона пускає бджілок з пальців, […]...
- Павло Мовчан – Земні дарунки В безтурботному дозвіллі День проходить… і життя… Райські яблука дозрілі Рвеш без страху-каяття. Знехотя губами ловиш Ягід китицю вабку І напоєм яблуковим (що в тоненькому струмку) Спрагу втолюєш палку. Хто там копієм скородить Перелоговий шпильок, Урожайно йому вродить Карлючиння та пісок. Він, дивак, того не знає, Що вже простору немає: Все з усього випливає, Час […]...
- Павло Мовчан – “Волосся скрипки, наче хміль… “ Волосся скрипки, наче хміль, Оповило – не відпускає, То білоцвітна заметіль Мене діткнулася руками, Кущем шипшини – в сповитті Ожини дикої гінкої, Що не дає мені в житті Ані хвилини промивної. Настирні струни обгорнули Галуззя випростаних рук; І скрапував, як плач зозулі, У синю тишу теплий звук. Ожинний жур, іржа ожинна Зрожевили тужаву цвіть, І […]...
- Павло Мовчан – Оселя І оком не зглянути – поле та поле далеке, І пада з крила на крило споловілий лелека: Хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору, Під шаром повітря пульсує прожилка прозора. – Хвала усевладній сподіваній волі, Що день заопуклює на видноколі! – І котить поволі за хвилею хвилю гарячу, Пісок нагортає на шлях, бо слідів […]...
- Павло Мовчан – Відвідини Тут про мій вік все свідчило нещадно: Дуплом – верба, що я її садив, Похилий тин – паліччям недоладдя, А грядка – сухостоєм лободи… – Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.- Як ти змінивсь – насилу упізнав… – Хіба ж це я? де мої злитки жару, Де ті скарби, що все життя збирав? Де […]...
- Павло Мовчан – Лягти горізнач у траву Я не один – в сусідстві мурашви – Уплетений в густе ткання трави: Вбираю неба глибочінь ув очі, Сухий ручай струмкоче по обоччі, Засвідчує, що він іще живий… Висить сорочка на сучку смиренно, Байдужа і відчужена від мене, І я – наче дозріла вже зернина, Що вилущилась із лушпиння нині. Землице рідна, ти вуглієш в […]...
Порівняльна характеристика роланда и ганелога.