Павло Мовчан – “Не виглиблю нічого, не дізнаю… “
Не виглиблю нічого, не дізнаю,
Чому душа журливою буває,
Коли ані причини, ні знаку,
Ти раптом ніби став на скрізняку,
І тягне вітром з чотирьох сторін,
І, голову пригнувши до колін,
Зіскулений, як пемза, діркуватий,
Ти чуєш на губах холодну вату.
І дишеш важко – духу не стача,
І хтось твого торкається плеча
Знайомими і ніжними руками…
Нетямишся в спасеннім слові: – Мамо!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Я вас не викличу з нічого… “ Я вас не викличу з нічого, Не виплачу, не воскрешу: Нема зворотної дороги. Там завмира підземний шум. Спільнопорушно, однобічно Примари гнали їх в пітьму, У мерзлоту вганяли вічну, У гнізда металевих мук. В ім’я безглуздої ідеї Та нездійсненної мети Сини Росії й Іудеї В підземні гнали вас світи… Брати мої! де ваше кістя? На Колимі? […]...
- Павло Мовчан – Зворотний зв’язок Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки. Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже! І потиски я чую холодної руки. Недовго ти ішов крізь скиписті морози… Та часом, ідучи, не обпалив душі На язиках снігів на звуженій дорозі? Я жду давно приносин – показуй бариші… Де копійчаний сміх, те […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – Вільна душа Спонукувана ким і за чиїм велінням, Ламаючи кістки, як шкаралущ насіння, Проламуючи час, позбувшися томління, Виламується з нас душа на облетіння. І облетівши скрізь, вертається, мов з свята, М’якесенька, мов віск, легесенька, як вата. Хоч більша, як була, вагоміша, значіша, Поширшало й крило – ширяння в нього інше. І вдарилась душа, мов хтось гніздо те […]...
- Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...
- Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
- Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “ … І вустюки занозяться в зіниці, Суха солома очі розрива, Занурюєшся в себе, як в криницю, Де рідина застигла нежива. Не від щедрот природи, А від злиднів Переінакшується зміст твого єства… Та ні набутків, ані втрат не видно – Спустошилась скарбниця родова… Речовина життєва вибуває, Зроста натомість порох костяний, Солома, стиснувшись, очниці розриває, І вивергаються […]...
- Павло Мовчан – “Блакитне додалося до блакитного… “ Блакитне додалося до блакитного І засмутилося – Пригадалось літо, Мов протяжний поклик. Ти – на піску! А погляд закороткий, Щоб тебе торкнутись… Та що слова? Я розповім руками Про жалі минущі, немов сліпець. Хай розповідь недовга, Мов отрути шлях до серця, люба… Життєву рану я губами стисну, Щоб сіль не сипалась І час не запікався. […]...
- Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
- Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – Заглиблення Чи від води, а чи від неба Так тягне холодом хмарин, Що глибше входить сам у себе, Аж чути скрип тугих пружин. І риби скид розводить кола, Аж шкіру брижать дрижаки, І мов клеймом довічним холод Листками випіка дірки. І чути, як ятряться рани Вже на щоках і на чолі, І тліє тіло дерев’яне, Димлять […]...
- Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
- Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха… “ Над лугом птах диму Маха, перебарвлює трави, Ширяє над ними, холоне над нами. Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні, Плавкими медами З’єдалися наші долоні… Чого нам ще треба для певності в щасті? – Летять поза небом напасті крапчасті, І олово в кулі само по собі завершилось – Ми ж міцно тримаєм в губах горошини… […]...
- Марта Тарнавська – Над синім океаном Над синім океаном Зустрінемося рано, Як вийде сонце на обрій. Послухаєм, як море Із берегом говорить, Чи день віщує нам добрий? Чи чуєш: немов хтось кличе. Чи чуєш: чайки кигичуть. Чи чуєш, як шепче вітер? Чи чуєш, як пахне літо? Чи чуєш, як шум колише? Чи чуєш, як дзвонить тиша? Чи чуєш удар прибою? Чи […]...
- Павло Мовчан – “На весну вже пішло… “ На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух, дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь… Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи пташок в позеленіле небо. Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний […]...
- Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
- Павло Мовчан – Холод В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч, Хтось пір’я надмухав у щілини віч, Хтось стежку промів од книниці до ганку Та вибілив крейдою діл та лежанку… І рясно на шворку знизав снігурів, І висмикав дим нитяний з димарів… В забутім відрі було льоду кружальце, В щілинах очей – невида-невидальце, І стежка текла від криниці в […]...
- Павло Мовчан – дві росяні краплі Лопушана долоня виважує чисту краплину, Успадковану з ночі – цей скарб над скарби; Як і ти, я стою нищуном коло тину І стискаю у жмені таку ж крапелину, А над нами кружляють хапкі голуби… – Мамо, нащо ота жалива кругом хати, Дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? – Не надбав я нічого, а стільки вже втратив, І […]...
- Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь… “ Над полем шепотінь, над полем шелестінь Спрозорене крило поволі лебедіє. Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь, І золоте литво поволі мелють вії. Хустина пролетить, і світло спалахне То яблучним вином, то повною росою, Сухий ручай коси вогнем торкне мене – І голова жахтить, мов камінь на осонні… Тріпочеться листок зів’ялий у губах, […]...
- Павло Мовчан – Посеред степу Самітно, сирітно під вигином неба… Хто ми з тобою? Пасерби долі? Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, – Вічно сидиш на життєвім престолі. Нехтуєш навіть нашим вітанням, Тупо вдивляєшся в простір стооко, Мовби очікуєш завше світання, Рушення гір, кам’яного потоку… Кібчик сідає на тебе, неначе Хоче до зору ще й свій долучити… Б’ється в заглибинки промінь […]...
- Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
- Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
- Павло Мовчан – Передосіннє Щербиться, лункішає капіж, Прояснена просвічує калина, І що не крапля – пада срібний гріш, І що не слово – з гілки ягодина… Дозріло все, наповнилось ущерть, Вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться… Завершується літа круговерть, Ось-ось і холод біло усміхнеться. Твердіша, в бильця вглибившись, рука, Стиска промиті часом волокнини, В суглобах цвяхів млявість виника, Підступна […]...
- Павло Мовчан – На два голоси – Свистілочко-сопілочко, Кленова моя гілочко, З-під пучок дим – чи ти гориш, Чи упилася сутінню? Чому ти на губах мовчиш, І як тебе роздмухати? – Ніскілечки, ніскілечки,- Відспівує сопілочка,- Гуду, гуду, мов бджілочка – Золочена струна… В твоїх руках я гілочка Сумна і мовчазна… Бо м’ятні твої пученьки Закуті у каблученьки, У срібні перстеньки: Завдали […]...
- Павло Мовчан – Сіль землі Весело-зорна, світляна, осонна, То літеплом, то мукою огорне, Джерельнострумна, впадисто-висока, Земличенько, на роговиці ока Ти порошиною невмітною лежиш Така легка, кульбабна – хоч не диш… Навіть крізь дрібку заломився світ І видно те, що над тобою й під… Ось плоть моя суглинисто-земна Вгрібається лопатками до дна, До кременя, до мовчазного лона, – Чим глибший корінь, […]...
- Павло Мовчан – “Побілений снігами, в сніг сповитий… “ Побілений снігами, в сніг сповитий Ласкавий світ, хоч в вухо увібгай, Покрівлі ж хат, мов мармурові плити, Де виписані вітром по снігах Людські імення та літа народин, Де очі, ніби дучки в шибках льоду, Задивлені незмигно вдалечінь, І погляд крізь повітря, мов крізь воду, Побільшеним все бачить, а бистрінь Снігів уперлась, мов у греблю, у […]...
- Павло Мовчан – “Сріблясті ланцюжки води… “ Сріблясті ланцюжки води Звисали з стріх І дзеленчали, І тупо блимала лопата В кутку сіней. Ручай калюжив через двір І важко, майже неможливо, Було робить собі кораблик, І лячно ногу перенести Через ручай: сонця пливуть. І ледь вловимо зачинався У небі жайвір, І холодно хитались віти, Дратуючи лякливу тінь. І мітилась в повітрі путь: Від […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
- Павло Мовчан – Уривки з поеми про Т. Г. Шевченка 1. Висять налицини й забрала В моїй робітні на стіні, І ходить холод шестипалий Угору й вниз по крутизні. Всещедрий Боже! Як обмислив Своєю ласкою мене: Стають ще більше прямовисні Ці куті сходи з кожним днем… Тече з долоні віск гарячий, І кособоко свічка спить. Душе моя, ти знову плачеш, День проминув – ану ж […]...
- Павло Мовчан – Розгорнути книгу Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду. Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина, В очі жбухає жар, В губах пророста насінина. Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи, Крізь граніт пророста, Та крізь пам’ять плитку не пролазить. Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати, Мої […]...
- Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
- Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
- Павло Мовчан – Лічба Многовмістима ця лічба Все зрахувала: дати, роки І розіклала на губах Минувшину на “доти” й “доки”. Розкинеш руки – ось який Цей світ, цей простір, ця хвилина, І рветься, рветься край руки Невпинноткана павутина. На лікоть змірять, на ступінь, На власний зріст, на власний голос І розтягнуть тягучу тінь – На всю довжінь – тонку, […]...
- Павло Мовчан – Снігопад Снігу, снігу По саме серце, По самий віддих. Го-го-го-го… Білі гнуздечки – На чорні очі, Тихі копита – По губах. В полотняній сорочці, З полотняним волоссям Пролітають чорти І щезають, як жах. З білих копит – Срібні піідкови. З губ овальних – Лушпиння іскор. Біля лівої скроні Яблукові коні Тупотять, тупотять… Хто це диха Мені […]...
- Павло Мовчан – “У сутінках і трави сутеніли… “ У сутінках і трави сутеніли, І олово важке несла ріка, Лиш рушники на цвинтарі біліли, Затиснуті хрестами в кулаках. Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша. Густіше сутінь, і густіша кров, І замість тебе мов хтось інший дише, Рукою водить: скрип-поскрип перо. Напише “сутінь”, згодом перекреслить, Чи виправить на інше слово “день”, Чи слово “ніч” напише разів […]...
- Тарас Марищук – Твоїм волоссям можна лікувати Твоїм волоссям можна лікувати відкриті рани, Торкаючись до нього зникає тривога. До твого волосся можна молитись, Молитви діють, якщо вони не до Бога. Твоїм волоссям не насолодитись сповна, Як би я не вдихав його запах. Ним можна надихатись на нові слова І позначати смертельні маршрути на мапах. Твоє волосся, ніжне як шовк, Торкається мого плеча, […]...
- Павло Мовчан – “Не наслухай, бо сам зіллєшся… “ Не наслухай, бо сам зіллєшся З гущавим літом у сльоту, В нетяму вічну западешся, В невідворотну самоту. І будеш коренем, і листям, І шашелем, що стовбур б’є, І дощиком отим сріблистим, Що розмива ім’я своє. Поза тобою все відхлине, Відсмеркне, як і не було. Лиш буде вічною хвилина Твого посвячення в зело....
Давня казка - головні герої.