Павло Мовчан – Небо Кибальчича (поема)

1. По дорозі до Петропавловської фортеці

Цей янгол двокрилий
На палі фортеці
Кружляє за вітром,
Ніяк не зірветься,
А шпиль, що завершував царське стремління,
Поглиблює янгольську муку й боління.
О місто, в намисті містків і бруківки,
Золочене скрізь по хрестах та верхівках,
А сподом – чорнюще, як мисль скритовбивці,
Глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручний візницю шмагає:
За що, наповіщо – того сам не знає…
Ніхто не рятує волаючу душу,
Вода вимива сухозлоття на сушу,
І шпиль облетілий, двогострий, мов піка,
Вкорочує “падшому” янголу віку.
А небо порожнє над ним, наче деко,
Високе для крику,
Від думки далеке.
Його необхідно іще прихилити,
Щоб, час обігнавши, у мрії ожити.
Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,
Де зріє відвага людська – на майбуть.
Де вольному воля і сонячний лет
Крізь обшири часу
До дальніх планет.
2. В камері

Кружалечко води, що висохло на денці,
Журбою не розводь – воно не розведеться.
Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:
Оце відвічний рух на кам’яній основі.
Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно –
Уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять – стіна тобі лишиться,
З її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука жандармська
Враз затре кружки й квадрати,
В яких піднісся ти
Поверх шпиля,
Поверх хреста,
По… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизу
На себе ти поділиш,
Бо в тебе – небо, в тебе – не…
Бо вже летюче тіло.
На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,
Щоб виправдать жорстокий вік
Своїм короткоденням.
3. Ніч

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
Допоки я обчислював крило:
Ковзнула тінь жандармська перелітна
І остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
Де тріщина, як ящірка тече:
Мені тепер до ранку, до край віку
Цей мур ламать загостреним плечем…
Жага подовжить ліжко і підлогу,
Підніме стіл на височезні ноги
І надвоє високого мене
Під небом, під зірками перегне.
І в дзеркалах, що звуться – чорні стіни,
Де жар вапна холоне швидко так,
Докресли мрію… На твоє боріння
Світанок з’явить таємничий знак.
4. Сон

Достоту, як вві сні:
Колодязя горлянка,
І мерехтить на дні
Води розбита склянка.
І падають униз,
Зітхаючи, краплини.
– І ти перехились,
Лети, лети до згину!.. –
А спрага – не змогти –
До цямрин тебе клонить.
– Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож-бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своє
І пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,
Своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,
Ти полетиш дале-еко-о!..
– Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду.
Чекай, надійде строк,
І матимеш свободу…
Ха-ха-ха!
5. Біля вікна

Мури муровані –
Вікно глибоке…
Пташко без імені,
В небо порошена,
Чи ж запримітиш
Погляд в’язничого?
Вітер затче в парусиння широке
Крила твої і вольную воленьку.
Поглядом, мрією вище злітаю,
Врівень стаю я з нащадками вільними:
Буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, що малюється в небі,
Зводяться плечі, стрічаючи холод…
Чути, як в’язні ходять по колу.
Де ж та подібність одного із другим?
Де ж та причинність похибок наших?
Прагнуть замкнути в коло стремління –
Стіни фортечі і м’язи жандармські.
Вилущу зернята з цегли холодної –
Порох у пучках і більше нічого…
Пташко без імені, вкладена в крила,
В перах стільки вітру і неба!..
Мушу цей мур розібрати по каменю,
Шлях замостить до товариша вірного.
Миттю спростується в слові “відплата”
Все, що закралося в серце у сумнівах:
Все буде просто,
Як пташка у небі,
Як вибух на Невському,
Знищено буде
Царське свавілля,
Царською кров’ю
Освятиться воля!
6. до стіни

Просотані мохом червоні цеглини
І риски поздовжні
Чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глини
Засвідчить стремління його – навіки…
Проходить звичаєм в’язничість безлика,
Поволі стіна від дощів розмока,
І в щілини сіє насіння осика –
То ж форма її вглибину затіка.
Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,
Щоб стало майбутнє на повен мій зріст,
Щоб всі стільники вже надпитої глини
Комусь розказали короткий мій зміст?
О стіно, що свідчиш моє проминання,
Яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе – зостається питання:
Чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!
7. Перед судом

На суде он сообщил о сделанном им
Изобретении воздухоплавательного снаряда,
Судьбою которого он был очень заинтересован.

Новый энциклопедический словарь
Брокгауза и Ефрона

Так щиро дихав він на всіх
Своїм гарячим словом,
Що стукало, немов горіх,
В лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,
Завис у просторі лункому
Снаряд, що відштовхнувсь від стін,
Злетів у вись невипадкову…

Віддаленіла геть луна –
Вона лише досяжна нині –
Мов крапка болю голосна,
Що затужавіла в сльозині,
Вона взернилась у хмарині…

Їм аби слово про любов,
Про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
Горлянку сполудило.

І замість слова мимри йдуть
Продовгувато-сумно –
Хитає головами суд
На нього так осудно…

Набрав води – скупий ковток
Загуснув від мовчання,
І підступився ще на крок
До скорого повстання.
8. З крейдою в руці

У безбач, у смуть каламутної долі
Мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні – вуглини схололі
Сипких перепалених сліз…
Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,
Прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,
Розхилять ще ширше в’язничі кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,
Та попелом суму себе не присип!
І слухай, як простір, народжений в грудях,
Свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,
Роздмухаєш всю пересушену кров
І будеш дзвеніть, як суха бадилина,
Про людство знедолене, братську любов?
Хіба це все так? І з єдиним початком,
З єдиним відлунням, що котиться вдаль,
А крейда в руці, що лишилась на згадку
Про мрію відвічну, якої так жаль.
9. Священик в камері М. Кибальчича

Малюнок думки в кілька рисок, –
Чи то вервечки до колиски,
В якій гойдатись… німоті, –
І перетліла, як навмисне,
Тоненька свічка в темноті…
Закапав віск од восковиці,
Хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божниці
Двокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,
Де гострий погляд, наче крик,
На стиснутих вустах упертість
Ледь стримує жалький язик.
Щось страшно у норі цій куцій,
Де гаснуть звуки і свічки,
Бо стежать очі, як беруться
Вогнем у в’язня кулаки.
10. На страту

Мої ручителі високі,
Які лункі останні кроки
До ешафота від ганьби…
Сурмач, труби,
Віщуй утіху –
Моє обличчя повне сміху,
І кат, як брат,
Під брови-стріхи
Пускає погляд:
– Возлюби… –
Коли б ще хто дудів в сопілку,
І мою радість ніс, як бджілку,
І сипав квіти на бруківку,
І шепотів:
– Лицар, диви… –
Та я і так переразую
І свою душу молодую
Віддам на руки, наче збрую,
Ну, розпинателю, лови!..

Відчувши неласкавість дня,
З Неви – тягучий холод,
Ти раптом голову підняв,
Сягнув за видноколо…
Так високо – до гіркоти,
До німоти у зорі –
Перо лелечине летить
І душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
Зітхання, як опуку,
І прокрізнить летюча мить
Простерту в небо руку…
Душе моя, легка пір’їно,
Немає в боротьбі загину:
Є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить легка пір’їна,
Внизу ледь мріє Україна,
І щось тривожливо знайоме
В мотиві, дутім на дуду,
І грузнуть ноги, як в солому,
Коли по хмарках в небо йдуть…

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Небо Кибальчича (поема)