Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст

(З циклу “Музейні експонати”)

Вороття блудного сина

Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,
Ніби хтось вибрав з повітря блакить,
Мерхне в сокири крило, як в лелеки, –
Спурхує вгору вона, але не летить.
Настіж прочинено чорні дерева –
З пам’яті лісу виструмує дух:
Зубри і тури, мамонти древні
В поле пливуть, проминаючи слух.
В колі незримім не знати їх гніву –
Опік на тілі сам по собі виника:
Тінь на долоні що правій, що лівій,
Мов по жарині, в долонях стискав.
Світу не втримає навіть свідомість.
Гнівом пропалена – лунко без слів,
Ніби вернувсь після мандрів додому
І часову течію зрозумів;
Бо не застав ні батьків, ні родини:
Зменшилась стеля, і стіни зійшлись,
А замість солі в солонці – крижина,
Цвіль на окрайчику, в кухлику – слизь.
Все осягнув… І почув, як чалапа
Дух по долівці, бо знати сліди:
Прочовги довгі, рисочки здряпин,
Дзенькіт відра, де ні краплі води.
Щоки запалі, знаковані тінню,
Креслять морщини, мов люстро старе.
Час – це безглуздя, плоті старіння,
Довге чекання, що й розум помре…
В житло забрівши, він чує тісноту:
Кухлі, цеберки, жмут павутин…
Тсс… Бо як подих – пісня із рота
Рине… Оглянувсь – співа він один.
Стиснуті губи, та спів не вщухає…
Пахнуть медами спілі вогні…
Попід склепінням

свіччина зграя
Все кружеляє і гине в вікні.
… Збито обруччя – розсохлися стіни,
І мерехкоче сокири крило:
Руки простерши, вкляк на колінах,
А на долонях віск захолов.
І німота, розростаючись болем,
В згаслу жарину пам’ять замкне.
– Ой ти маліюче полечко-поле,
Нащо вгортаєш, як зерня, й мене?..
В поле сповзається гаддя-коріння,
І стовбуриння іде слідкома,
І норочку чорну зливаються тіні,
В крапку-мачину входить пітьма.
Змалився геть, але став всюдисущим:
Полем і лісом, сталевим крилом,
Наче всю безліч мачинок розлущив
І зрозумів, що в почині було.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скласти твир опис примищення моя кімната.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст