Павло Мовчан – “Ні подумки, ні пошепки, ні вголос… “
Ні подумки, ні пошепки, ні вголос
Не викричу я розпачу ніколи,
Не вимовлю ні словом, ні журбою,
Пустошну глухомань, що за тобою.
Навіщо ти лишив напризволяще
Мене, о Боже, в цій життєвій хащі,
Де дні щільні, як паколи високі,
І ночі котять смоляні потоки!
Навіщо клопоти біля вогню недремні,
Навіщо погуки даремні ці спасенні?
Навіщо всі труди та падкування,
Якщо життя – повільне відмирання?
Навіщо ті відлунки так тасуєш,
Що сам себе давно уже не чую?
А щоб спитав хоч раз себе самого:
– Чи ти готовий стати перед Богом?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Погляд на дерево Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога, І співають багряно присипані листям півні. Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного, Коли він п’ятипало світився тобі у вікні? Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша? Шестимісячний строк – це багато чи мало для нас? Тихо стовбур схитнувсь – червониться пороша, Продувається клен, продувається […]...
- Павло Мовчан – “Шовковий смуток надвечірній… “ Шовковий смуток надвечірній Повітря синє прорідив, І простелився дим покірно Уздовж води… І непомітно, ледь сирітно Трава при річечці росла, І тиха радість цьоголітня Дзвеніла на струні стебла. І власна тінь твоя сягниста Згиналась ламко вдалині, Де сіялась роса зерниста По сизоперій площині. Слова зливались у мовчання, Відлунки танули, мов сніг, І радість змішана з […]...
- Павло Мовчан – Травень Хай місяць цей буде в переліку першим Для справ започатих, сподіваних звершень, Для того, що буде за нашим велінням На землях відвічних при вічних стремліннях. Хай все, як і перше, з весни розпочнеться, І словом весняним любов наречеться, Поділиться світ на чотири керунки, Щоб нам повертати далекі відлунки, Аби не блукать у великому світі, Жаринами […]...
- Павло Мовчан – Система виміру Прикметливий, ласкавий, обдарований Твій погляд вабив, свіжоустий спів Наповнений був світлом негріховним І линув голос, звільнений від слів. О посестро, скитальнице боляща, Не розминулись ми, а розійшлись, Там був гайок, а ми гадали – хаща, В якому всі стежки переплелись… Заблукані, ошукані, безсилі, Самі себе гукали ми тоді, І падали відлунки однокрилі, Як пелюстки, на […]...
- Павло Мовчан – “Твереза ясність літнього малюнка… “ Твереза ясність літнього малюнка На холод вказує і не тужавість дня; Схололі даленіючі відлунки Пташина зграя в лісі доганя… В передчутті уже тремтить осика, І шелест парафіновий стіка По окоренках на траву безлику, Де розіп’явсь листок на карлючках… То дріт іржавий крізь літа пробився, Прихований до часу в бур’янах; Він кланці вишкірив іржаві не зумисне, […]...
- Павло Мовчан – Спогад Навіщо ти у пам’яті долоней, Навіщо ти на язиці солона? Для чого ув очах ця порожнеча, Розріджене повітря кожен вечір? Невірогідна, дзеркалом забута, Глибоким слухом кухля непочута, Присутня в жилах, стягнутих вузлом, Збережена невичахлим теплом, Ти так углибла в корені думок, Що вдвічі важчим став мій кожен крок, І кожне слово так до вуст припало, […]...
- Павло Мовчан – Стремління Я так тягнусь до тебе Що стогін може лише мислитись Наче криничка у лузі – Не зауважений ніким Сам у собі й для неба Ти ж – в кожній крапці зримості І слух скасовано задля стремління Туди до зглиблення Там де і “є” і де “нема” Ой розчинитись пучками губами І втанути зомлінням в тебе […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
- Павло Мовчан – Борозна Полив’яно-струмно шляхи розлилися, По обрію щедро хтось поле засклив, А в ньому лиш жайвір дрібненький відбився Та хмари, що з воску за ніч натекли. Спливала за полиском скирта соломи, Мов нагад доречний про вічні труди; Побачений світ ніби став незнайомим, Так, ніби із мандрів вернувсь ти додому І в люстрі побачив себе – молодим… Відсиріли […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – Карбування на міді Немов прилестився, прижився До світу білого й забув, Що загостився, забарився, Про час забув і воротьбу. На учтах юності сп’янілий, Життя палив, не пам’ятав, Що погостівка в світі білім Завершується вороттям. Хвилясті струми обпікали, Хвиляста музика текла, На кожен напрядалась палець І навивалась вкруг чола. І горло холодила м’ята, Зіниці розтискав бузок, Підпурхувала плоть крилата […]...
- Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...
- Павло Мовчан – “Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі… “ Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі, Наждачив слух до шерехту в дуплі; І дерева, загострені, мов палі, Повитикались виклично з землі… Яка безглуздість, мов труди Сізіфа, Громадить хмари та молоть сніги, Щоб захлинутись кучерявим сміхом Та зчистить сніг з ледачої ноги… Струмливий зір просинює порошу, Немовби прагне янгола знайти За деревами, але світ спустошивсь До відчаю […]...
- Павло Мовчан – Розчинені вікна Ненатлий дух часу, усепоїдучий, Розлущивши серце, облуду лишив, Корогву зелену пустив на онучі І камінь, як попіл, роз-поро-шив… Зостались у мізкові обриси літа, І слово “зозуля” звучить, як “зола”, Лиш тіні у небі снують перелітні, Та в кожній із них колись пташка жила. І час ошукати – це марність безглузда, Свій лик карбувать на дрібних […]...
- Павло Мовчан – “Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші… “ Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші, Хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише, Перед зором струмує відміряний вічністю час, Що своїм проминанням споріднює зело і нас. Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть, Холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин, Але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна: Свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин. […]...
- Павло Мовчан – “Непроминальний світ не розчиняє двері… “ Непроникальний світ не розчиняє двері: Гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт, Лиш сухо шелестять дерева костопері, Повітря нерухоме твердіє, наче лід… І костяна стіна укопаного лісу Розступиться на мить і вглибині замкне. Рукою відгорну я димову завісу: Який байдужий світ, яке життя сумне… Розбратане усе, роз’єднане, вороже… Важка і темна плоть завжди окремить нас… […]...
- Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
- Павло Мовчан – Пам’яті композитора Якуба Мунка АВТОРА “ТАНГО СМЕРТІ”, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ЯНІВСЬКОМУ КОНЦТАБОРІ Волохатий звук гобоя Ходить вперто за тобою, Та не тане віск у вухах, Хоч труба жарінням жбуха. Крок вимірює хвилини, В землю втоптує вуглини, Хилитається між стін, Як вагадло – гостра тінь… Не відтвориш, не повториш І не витрубиш той крик, Що запікся згустком крові, Припечатавши язик. […]...
- Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
- Павло Мовчан – “Що ми знаємо про вічність… “ Що ми знаємо про вічність Чи про обшири чуттів? Дні змарновані потічні, А робочі дні – густі. Справді, з чого її солод І чому він нетривкий, Звідки носять світло бджоли – Краплі знань – у стільники? І вбирає нас навіщо Простір безліччю зіниць, Ще й печатає навічно В стільниках лунких криниць? Все це чиниться взаємно, […]...
- Павло Мовчан – “Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь… “ Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь В талих водах, на скибах рахманних. Був і степом, і полем колись, Величався життям дерев’яним. І на пам’яті вже ні слідів: Ручаї постинали й підошви, І життя, розчинившись в воді, Кров згорнула у кілька горошин. До подини і погляд вже збіг, Губ куточки течуть до долини, Щоб ізнов перейти колись […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Не відокремитись, а злитись… “) Не відокремитись, а злитись, Не відступитись, а прийти До того дня, до тої миті, Коли ти – я, а я – це ти. А нам на двох і крихти стане, І лиха стане нам на двох, Якщо в тобі – та моя рана Болітиме, не дай нам бог! Якщо в мені твоя розпука Та білий […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Пошепки про “Іліаду” Я дозволю собі обійтись без канонічного вступу, адже мова буде йти про генія, який не потребує представлень; про твір, кожен рядок із якого вже давно став афористичним. Досить лише сказати: Гомер – “Іліада”. Силу впливу, який чинять твори цього великого грека не тільки на світову літературу, а й на мистецтво в цілому ось вже більше […]...
- Павло Мовчан – Зворотний зв’язок Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки. Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже! І потиски я чую холодної руки. Недовго ти ішов крізь скиписті морози… Та часом, ідучи, не обпалив душі На язиках снігів на звуженій дорозі? Я жду давно приносин – показуй бариші… Де копійчаний сміх, те […]...
- Павло Мовчан – Порох В крупинці кожній – прах життєвий; І перехрестя всіх віків В істоті кожній, в кожнім дневі Вся сума проминувших днів… і порохів… Минулого не підрихтуєш Своїм теперішнім знанням… Потужно б’є життєвий струмінь, Та смертно гаситься щодня… Нема ні виломів, ні щілин, Несе усіх один потік, І ти зживаєш в своїм тілі Безвічність всю за власний […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – “Обертається свято життя в сумування… “ Обертається свято життя в сумування: Над розпалищем тіла сумує душа. Кожен день може бути останнім, А ти думав, що вічне тривання, І чекав за смерканням світання, І тому час свій сипав з ковша. В плюсклій думці себе відшукати Ти не годен, бо й пам’ять пуста. З усіх слів найзбагненніше – мати, Найкволіша рука вузлувата, Найвразливіше […]...
- Павло Мовчан – Повість про Уляну Осоргіну Егда же мужу єя на царских службах Бывающу лето или два, иногда же по три Лета во Астрахани, она же в те времена По вся нощи без сна пребываша, в моль- Бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- Ном деле. Изборник Жінки запашні, повелительки ночі, Вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі, Ви мову творили, […]...
- Павло Мовчан – Здобутки Весняна тонкість фарб – Березова намітка Сполохано тремтить, бо вітер продува, І в душу зазира жовтавим оком квітка, І щулиться до щік ласкавенька трава. На біле сповиття нав’ється ще зелене, Круглішим станеш ти, неначе шовкопряд, Хай в затишку дріма твоя душа злиденна, Допоки тче нитки розвеснянілий сад. Ні затяжні дощі, ні в’їдлива сльотиця Не збудять, […]...
- Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
- Подумки Вони зустрілись у коридорі того закладу, який подарував їй найтепліші спогади, а йому – найстрашнішу помилку. Вони зустрілись у коридорі, який, свого часу, ховав те, що іншим знати не дано. Цей коридор знає набагато більше, аніж усі, що ним ходили. Вони зустрілись поглядом і обмінялись коротким “привітом”. “Вона виросла”, – думав він. “Він став ще […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
- Павло Мовчан – досвід Нерв пам’яті, оголений літами, Вже занімів, і біль давно ущух; І пагорб часу, мов замет, розтанув, Розмив сліди щоденних завірюх… Що ти вчинив за дні своєї плоті Для ствердження покладених чеснот? … І німував, і віддававсь скорботі, Ятрив байдужим пустослів’ям рот? Чи вдосконалив серце у стражданні, Зусилля множив, може, на думки? Чи так і жив, […]...
- Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
- Павло Мовчан – “Предовгим поглядом, що за літа сягає… “ Діду Кузьмі Предовгим поглядом, що за літа сягає, Вже бачиш рай і хмар летючих зграї. Слова відходять, звуки відлітають, Чіткішає обрис запашного краю. Душа мовчить, готова до відльоту, Відштовхує ненатлицю-скорботу, Вилущується з утлого одіння, Розвівши руки, врізані в коліна. Цегляна хата, біла шкаралуща, Стовпи димів, непроходима пуща, І небо гне метелик безіменний, Біліє чисто, відліта […]...
- Павло Мовчан – “За що мені щедроти цього світу… “ За що мені щедроти цього світу: Білющий сніг, і сонця парусець, І шовку шум, що вкутав верховіття, І різьблений на сріблі бур’янець? Чим відплачу? Є спогади в скарбниці, В кишені куля, гостра, наче цвях. Дістав у спадок ще осколок криці, А на холоші – вчепистий реп’ях. Ношу метал, обтяжуючи серце, Не знаючи – навіщо він […]...
- Павло Мовчан – В стручкові гороху І занімів, немов прозрів нарешті, Наваживсь зазирнути у прийдешнє, Де все хистке, непевне, Як вві сні: Моє життя було чужим мені, Бо я на мить побачив старість власну, Здригнувшися, зістаривсь передчасно… Чого злякався і чого тремтів: Ти ж і в минулому, в майбутньому житті? Ну, немічний, знесилений, ну, хворий… Та хто тобі рідніший з двох, […]...
- Павло Мовчан – дводільність Однодільний і світ – Так чому в роздвоєнстві дні минають, Між долонями сосна нестримно росте, Захват криком вуста розтискає – Затікає повітря густе?.. Так навіщо жалю завдавати? – Довжить ніч і скорочувать день, І виходить на пруг, як на страту – Бракне голосу й слів для пісень… Кисень видихав – свічка ж палає… Стовбур товща, […]...
Душевна краса наталки полтавки.