Павло Мовчан – Ницість

Related posts:

1. Павло Мовчан – Вдовине (Повоєнне) Синіє до хати зозулине око, Сирітно, незатишно, зболено так, Що чашка в руці перехлюпує соком, Вростаючи гостро в кулак. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: Побілені стіни, долівка німа, Крок ступиш – і зяє безодня-криниця, Вода невтоленна, шалена зима. Оце ж бо твій дім – погніздовище суму, Де дві горошини до стелі ростуть, Де дві […]...
2. Павло Мовчан – “Квадрат супокою… “ Квадрат супокою І тиші квадрат, І втиснутий сон У місячні стіни, А тиша надворі стоїть на колінах І зорі, мов книги, читає підряд. Ти руки тривожні Мені простягла, Мов віти крислаті З важкими плодами, Над серцем моїм їх повільно Гойдаєш – Я лячно дивлюся, Бо плід упаде. Квадрат хвилювання І світла квадрат, То місяць спливає […]...
3. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
4. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
5. Павло Мовчан – “Що з нами трапилось?..” Що з нами трапилось? Дощу не помічаю… Куди ж ми квапимось? У далечінь безкраю… У грудях сміх; Дзвенять лункі колеса, В ковтку повітря Далечінь воскресла. Услід за нами двері не риплять, Не брижиться дзеркал холодна гладь. Не котиться куляста помела Мандрівником від міста до села. Чим далі мандри, тим стрімкіший хід, Вода м’якіша, ширша білий […]...
6. Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт… “ Твоє персидське око, мов графіт, Розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, Наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса На полотні повітря, на стіні, Немов бджола, на дні густого часу Заворушився спогад у мені. І спільним подихом задихали легені, А погляд твій занурювавсь у мене Колючим світлом, звуком дротяним, Пришпилюючи щільно […]...
7. Павло Мовчан – Вододіл Стають далекими, найдальшими… незримими… Та й чи були вони, чи називались зимами! З гори котились комельгом, розтанули Сніги мої, йменовані літами… Я скручував паперу білі звої, Аби заповнить білину собою, Та попіл сипався і небо перечорнював: Молились хмари громохкими жорнами… І слух пронизувався гостро двома рейками, І дні близькі ставали, гей, далекими… Вгрузало в попіл […]...
8. Павло Мовчан – “Завершуйте радість у чистому слові любові… “ Завершуйте радість у чистому слові любові Й дозрілому трунку, Не обертайте на камінь ні слова, ні думку: Жити ж бо нам нароковано спільно Далеко-предальньо. Зими снігами зведуться і весни клечальні; Свіжа вода, що зросте понад вінця високі, Змиє чоло й припорошені щоки. Шлях нам широкий, Колеса рипучі… Перепочинем, Як зійдемо з кручі. Мідні цеберки взолотять […]...
9. Павло Мовчан – В Кижах Між ребрами брусованої хати Росте трава, у вікнах дуплуватих Сидять коти, і жевріють ледь-ледь, Димлять гноти, наповнюючи вщерть Самотністю присадкувате житло, Де палахкоче дзеркальце, як бритва… Назад нема, немає вороття, З минулим розминається життя, І, прихиливши вухо до стіни, Почути можна голос нутряний; Від доторку озветься деревина, – Гуде, як вулик, трухла порожнина. А двері, […]...
10. Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
11. Павло Мовчан – “Траву на довголіття зав’язав… “ Траву на довголіття зав’язав В міцні колінця, Пофарбував квітник духмянин жовтокрівцем, Ще й викружав горнець я на гончарнім крузі, І промінець пустив по золотому прузі; Веселий промінець по вінцях мерехтить, Пий сонячні меди, щоб спрагу утолить. А хто це пов’язав за ніч вузлами верби, По стежці віск розлив від ганку до лужка, Де молочай цвіте, […]...
12. Павло Мовчан – “Прибились сплесками, прихлюпалися гулом… “ Прибились сплесками, прихлюпалися гулом, Обезтілесніли, легенькі, мов відлунок, Лягли в ногах повільненько, заснули Далекі ночі, ночі проминулі… Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка, Кругліє яблуком на покуті лампадка, І шибка деренчить розслабла, як струна, – То дише ніч сапка на ширину вікна… Крізь волокнистий слух, крізь захололі стіни Допліскується голосом осіннім Чиясь ясна печаль, Потроєна імлою, […]...
13. Юлія Алейнікова – Ти маєш право лиш дивитись вслід Ти маєш право лиш дивитись вслід. Якщо самотність – місто, Я твій гід. Ти маєш право тільки на мовчання. Якщо твій сум – це черга, Я в ній крайня. І згадавши те, чого не буде, Ти маєш право гірко Посміхнутись. Коли ж ця туга в’їсться до кісток Ти маєш право На один Дзвінок....
14. Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих… “ То бите скло блищить на вербах, медом митих, І намистини світла стікають з павутин. Не все ще, ні, не все тобою пережито: Зостались довгі ночі й полотна куцих днин. Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього: Налощені листки, вузласті реп’яхи. Притоптаний спориш, і тіні корчуваті, І читані шляхи, й забутий небосхил… Зостався деревій підсвічувати сутінь, Зосталися […]...
15. Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
16. Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
17. Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
18. Павло Мовчан – “Спогади викреслив, імені зрікся… “ Спогади викреслив, імені зрікся… Не впізнавай мене – це вже не я… Наче образу, забув я весь вік свій. І не пристане вдруге ім’я… Не спопелію, Боже, я вдруге, Трепетом тільки на клич озовусь. Стелиться в ноги сонячна смуга, – З неї зійти на обоччя боюсь. Бо наблукався уже манівцями, В сутінках вдосталь наспотикавсь, Не […]...
19. Павло Мовчан – Вирок Зживаю душу всю до порошинки, Зживаю власну душу, як чужу… Кров вистудив… Життя своє розтринькав… Що тобі, Боже, в судний день скажу? Що словоблудив, потакав слухняно, Підспівував і в чарку підливав Мерзотнику, з яким братався п’яно, Що вигиналася душа моя крива?.. Хіба лише собі тоді я шкодив, Як вимовляв закляття: ком-про-міс… Коли ховав правдиве все […]...
20. Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, Проклюнулось знову в долоні зерно, І жорна гуркочуть давно безпорадно, І камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? Продовжитись родом, Звести кам’яницю і мур змурувать? Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу, Торкнулась чола незгладима печать. І слід п’ятипалий у тебе на шкірі, А очі злинялі не бачать вже […]...
21. Павло Мовчан – Щільність Довільним кольором зелено Поля похилі узялися; Не тішився, бо довкіл мене Була земля, підшита лисом. Вона прозоро парувала, Хоч у ярках сніги таїла. А ти в повітрі віддзеркаливсь Березяно обличчям білим. Тепло циганськими губами Торкалося щоки зрадливо… Весна підшита холодами І смушком пірчастої зливи… Хоч з соняшника сніг обсипавсь, А в стільниках розтала крига, Та […]...
22. Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
23. Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
24. Павло Мовчан – При місяці Все скрадене, розрівняне, сріблясте Принаджує, мов куряву, припасти, Дочасно заніміти, сріблом стать, Яке позначить місячна печать. Чи ж буде так: рівнинна рівнота, І нікому цей простір запитать Про суть краси тонкої, наче плівка, Про сухоцвіт, де не буває бджілка, Про чисту воду, мертву, як кришталь, Про срібний цвіт, якого вже не жаль. Хіба ж то […]...
25. Павло Мовчан – “Буравлячи лід і пронозячи зором кристали… “ Буравлячи лід і пронозячи зором кристали, Чому неодмінно ти прагнеш добутись до дна? І воду фарбуєш, навмисне розрізавши палець, Щоб знати, яка у життя довжина? Тремтить на льоту павутинка загуслого звуку, Промірявши захват, що губи тобі розімкнув. Чому ти так глибоко в серце впровадила муку – Невже аби знати страждання мого глибину? Розірваний крик у […]...
26. Павло Тичина – Одчиняйте двері Одчиняйте двері – Наречена йде! Одчиняйте двері – Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть… Одчинились двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ… 1918...
27. Павло Мовчан – “З глибин небесних долинає гуд… “ З глибин небесних долинає гуд, Занурюючись крапкою в тривогу, І дотліває хмари білий трут, І тінню пада попіл на дорогу. Стоять сумирні срібні дерева, Приховуючи спокій нерухомий, Ледь-ледь багнітки вітер колива, Мов струшує з гілок зимову втому. Вершки чорніють в надвечірній час, Відтінені блакиттю покрай неба, І сніг, немов нерукотворний Спас, Лежить в ярку, засвічений […]...
28. Павло Мовчан – Іменники (поема) Маркіянові Шашкевичу В с т у п Чому два словники – небесний і земний – Пронизують мене, як дві тугі струни, В мені бринять напружено й безладно? Але земний словник потовщується владно І голосом лунає називним. Вкраїно рідна! Руське слово бідне! Літаєш над папером ти безслідно, Що й не спіймати кінчиком пера… Але ж тобі […]...
29. Павло Мовчан – “Що може віщувать про плід тернова квітка?..” Що може віщувать про плід тернова квітка? Оголеність стебла не змінюється в звук. На грубих чагарях лежить легка намітка, Заплутавши в собі бджіл золотий ланцюг. І просторінь крихка розкрилася в незнане, Покірно ведучи свій погляд, щоб збагнуть, Чом неодмінно в цих мережах тонкотканних Доцільність а чи лад присутні мають буть? Цвіте? Нехай цвіте. Само все […]...
30. Павло Мовчан – Співвідношення Мало, мало, ой мало життя, Аби втішити всіх і розрадить, Перейнятись до всіх співчуттям, По голівці кульбабу погладить. Мало рук, мало серця мені Обійняти, любов’ю зігріти Дні старечі і плечі сумні, Безпросвітне сирітство на світі. В моїх подихах мало тепла, Щоб обмерзлі листки підійняти, Світ ввібрати – душа замала, А нужденних багато, багато… І зроста, […]...
31. Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
32. Павло Мовчан – Кам’яний вік О камене битий! Відкритий, терплячий! В тобі чітко душу приховану бачу І стиснуте чую мовчання в тобі, У тебе учусь зосереджувать біль… Упертості вчуся, але не байдужжя, Та рухатись вільно не годен і ти, Відкрите тобі і мені надовкружжя, – На груди мені хтось тебе накотив? Ми грузнемо в землю поволі обоє; Лиш думати вільно […]...
33. Павло Мовчан – В негоду В ліс я йшов – мені назустріч Раптом випроставсь туман; Це – спіткання неминуче, Як рокований твій стан. Ну нічого: за тобою Небо, випите до дна, Поле, встелене габою, І продухвина вікна. За тобою попіл літа, Терпкість випитих оман, За тобою – все на світі, А попереду – туман…...
34. Павло Мовчан – “На срібнім денці тишини… “ На срібнім денці тишини Лежали круглі зерна сміху, І навалились на тини Химери реготливих віхол. Вже відсміялись, знемоглися… Дивились порожньо в шибки. А на заржавлених завісах Ходили двері хилиткі. Так розчинялися відверто, Пускаючи байдуже всіх, Що я помислив: певно, смертним Є тільки березневий сніг; І що сумління сніжно-чисте Дароване нам на віки, Як оце небо, […]...
35. Павло Мовчан – Згадати слово Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим, Підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст, І весело грали музики троїсті, І пучками жар розгрібав цимбаліст. І квітяно, медяно пахнула сутінь, Неначе холонув розтоплений віск, І застувавсь зір, аби міг пригадати забуте, Проте пригадавсь лише стукіт коліс… Везли на всі боки мене одночасно, І згляд крейдяний […]...
36. Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
37. Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
38. Павло Мовчан – Відстань Сотворителю повітря, Розокремлено весь світ… Кличу голосом сирітним Тужно свій далекий рід. Кличу матір, кличу матір: Голос сіється пилком. Сотворителю крилатий, Я відірваним листком Кружеляю над травою, Клаптик тіні волочу; Мов бджола, женусь за роєм, Та, либонь, не долечу. І не зменшується відстань Поміж сущуми в житті… Та й не затишно у місті Так мені, […]...
39. Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
40. Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...