Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “

Обтяжені світлом, вгиналися хмари,
І срібло крізь отвори туго струмить,
Спалахує біло на віддихах пара,
І грає на вилогах снігу блакить.

На білому огирі дух білий їде,
І срібні підкови в повітрі блищать,
І ніби відлуння – зникає безслідно,
Відбивши на грудях підкови печать…

Проте не відчув я потуги удару,
Що подих забив мені нагло на мить, –
І видихав раптом золочену хмару,
А в ній, мов камінчик, пташинка сидить.

– душ-ш-а! – хотів крикнуть – повітря забракло.
По обрії мчав, мов примарний їздець.
Ввідхнув я у груди морозу й заплакав –
Запікся на грудях півколом рубець…

І вершник той зник, розповзлася хмарина,
І я несміливо шурхнув у замет,
Де грудкою криги втопилась пташина, –
Я взяв, аби визволить з срібних тенет…

Хотів відігріть, та тепла бракувало,
Повітря не мав, щоб у неї вдихнуть.
І кроки гранітні мої скреготали,
Неначе іржею взялась біла путь…

Від райського співу лиш це й позосталось,
А білість вапном їла очі мені,
І люто копита кругом скреготали,
І слід від копита на грудях дзвенів.

Я ніс ту пернату крижину в долонях, –
Хай світлом її примагнічує вись.
І білі на обрії здибились коні,
На хмарах сліди від копит запеклись.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Мой самый любимый праздник сочинение.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “