Павло Мовчан – Окремішність


Все в світі спільне… спільний час…
Я ж маю лише голос особистий…
Нічого не привласнив про запас,
Лише тебе, любове, я примислив.
І шепотів, і думав: ти – моя…
Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,
Ти ж, як вода весняна з ручая,
Зміливши душу, витекла із мене.
Навіть печаль належить не мені,
А тільки біль, бо голос мій, як рана,
І запісоч зосталася на дні,
До губ луска присохла копійчана…
Чого ж я так жаждиво воду пив
І брость твою прищеплював до себе,
Ось вихлинає горлом біль тупий, –
Ти відчахнулась уві сні від ребер…
І що не день, то я не той, не свій,
Себе вчорашнього я видихав сьогодні,
І, як воскреслий Лазар, рву сувій,
Аби звестися з спільної безодні.
І так вдивляюсь пильно в дерева,
В листки, в піски, у ріняки нечулі,
Немов все суще – плоть моя жива,
Яка колись від мене відчахнулась.
А все довкола мене удає,
Що ми – чужі, що навіть не знайомі,
І що життя у кожного своє,
І не доводиться ніким ніхто нікому.
І я чиню безглуздя, що тулю
Листки до губ, і гладжу кожен камінь,
І шепочу: – Люблю, люблю, люблю…
Все, що було, усе, що стане нами.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Хто для мене є взірцем.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Окремішність